Бабуся Віра була невіруючою. Але найбільше на світі вона боялася двох речей — що Бог поспішить прибрати її до себе і зненацька застане в якомусь непотрібному вигляді, або що Він занадто затягне з цією справою, і вона стане тягарем для оточуючих.
Тому до зустрічі з Ним бабуся Віра почала готуватися заздалегідь. Насамперед, тільки-но їй виповнилося 70 років, вона замовила собі труну. Бабуся Віра була суворою, і на рідних у цьому питанні не покладалася:
— Зробите якусь фанерину… Як я людям дивитимуся в очі?
Відбирати дошки для труни бабуся Віра їздила особисто, бо стара кобила Фаня слухалася тільки її. Труна вийшла чудова.
Бабуся Віра поставила її в передпокої і зі спокійною душею почала чекати на зустріч з Богом. Спочатку це приносило багато незручностей — і домашнім, і самій бабусі Вірі.
Їй доводилося постійно пильнувати, щоб її останній притулок не подряпали, не поламали, щоб на нього не ставили важких предметів. Особливо її засмучував син, який мав звичай, вдягаючи чоботи, сідати на кришку труни.
Після того, як молодший онук із приятелем, спорудивши зі швабри і старої фіранки вітрило, вирушили в бабусиному останньому притулку на піратську подорож, бабуся Віру ледь не втрималася від сварки, і труна лише дивом уникла використання за прямим призначенням.
Поступово всі звикли до такого дивного предмета у будинку. Її засунули в куток, де вона найменше заважала би, а гостям пояснювали її
присутність дивностями бабусі.
А бабуся Віра продовжувала готуватись до зустрічі з Ним. Вона перестала колупатися на своїх улюблених грядках, вважаючи, що негідно душі з’являтися до Бога з тіла, що стоїть догори задом.
Вона подарувала невістці всі свої скарби. Скарбів було два — тоненька золота каблучка з червоним каменем і велика брошка з різнокольоровими скельцями, яку вона жодного разу не вдягала.
— На той світ я їх із собою не візьму, — пояснила бабуся Віра.
— Ой, мамо! Ще на цьому паплюжіть! — відповідала невістка.
Бабуся Віра сердилась і підтискала губи. Їй не подобалася легковажність родичів у цьому питанні.
Всі заощадження вона зняла, а там була чимала сума, і віддала синові.
— У борг, — суворо сказала бабуся Віра, — Помру – розрахуєшся. На решту – будинок відремонтуй, бо скоро зовсім у землю вросте.
Через кілька років, проводячи плановий огляд своєї труни, бабуся Віра помітила, що вона майже наскрізь проїдена комахами.
— Ах ти ж, паскудо! — сумувала бабуся Віра, і невідомо, до кого цей вигук ставився — власне до комах, або до столяра Сергія, який не попрацював, щоб хоч якось захистити гробові дошки від шкідників.
Але з Сергія запитати було вже не можна, тому що він помер роком раніше, а до комах пред’являти претензії було безглуздо.
Поїдену комахами труну було відправлено до грубки, а бабуся Віра поїхала до райцентру за новою.
— Гарна? Міцна? Довго прослужить? — запитувала вона, стурбовано ляскаючи по полірованих кришках виставкових зразків, — Ні, лак не треба — потріскається.
— А ви що, житимете в ньому? — дивувався продавець ритуального агентства.
— Жити – не жити, а перед людьми ганьбитися не хочеться.
Чудова, міцна труна темного дерева протрималася в передпокої зовсім недовго. Її залило дощем через дах, і перш, ніж син бабусі Віри встиг залатати дірку, дошки записувалися, і кришка стала погано прилягати.
Зіпсовані дошки пішли на ремонт курника – бабусі Вірі шкода було спалювати в грубці таке гарне дерево. У наступні роки бабуся Віра стала постійним клієнтом ритуального агентства у райцентрі. Її там знали в обличчя.
— У вас хтось помер? — питали співчутливо. — Чи ви знову для себе?
Новим співробітникам ритуальної служби пояснювали, що це лише мила, зовсім трохи божевільна бабуся, яка колекціонує труни.
Бабуся Віра посварилася з сусідами навпроти. Вони зайняли для свого діда те місце на цвинтарі, яке вона хотіла для себе. Втім, помирилися швидко.
— Ай, не відкопувати ж його тепер, — погодилася бабуся Віра і попередила своїх, що коли вони поховають її на тій половині, де високі клени, вона з того світу прокляне.
— Там же тінь, — пояснювала вона, — квіти на могилі не зростатимуть. І коріння у них – у яке!
З останньою труною бабієусі Вірі пощастило. Вона простояла п’ять років цілою і неушкодженою. Коли його господарці виповнилося 90 років, вона сказала родичам за вечерею:
— Мені час.
Після цього бабуся Віра пішла в передпокій, викинула з труни складені там рибальські снасті та витягла її з кута.
Потім повернулася до кімнати, пов’язала голову білою хусткою, лягла на ліжко і повідомила рідних:
— Все, завтра я не встану. За мною прийдуть.
— Ну-ну, — сказав син.
— Ой, мамо, — безтурботно махнула рукою невістка.
І бабуся Віра залишилася наодинці зі своїми думками. Думки чомусь були зовсім не відповідні нагоди.
Сусідка Люська так і не повернула п’ятсот гривень, позичені два місяці тому «до завтра». А невістку вона забула про це попередити.
Бабуся Віра встигла передумати і про Люську, і про те, що лазню давно не завадило б відремонтувати, і про те, що без неї син напевно пофарбує паркан тією червоно-коричневою фарбою, яка їй так не подобалася, і багато іншого.
А за нею не приходили. Серед ночі вона зголодніла. Поверталася з боку на бік і вирішила:
— Не помирати ж на порожній шлунок, — пішла до холодильника, знайшла в ньому котлети, що залишилися від вечері, і з’їла дві штуки. Там же стояла пляшка оковитої — на поминки.
«Вони собі ще куплять, — подумала бабуся Віра, — А мені мабуть Там не наллють».
Вона відкрила пляшку, знайшла на полиці чарку, налила собі п’ятдесят грамів і випила.
“Тепер-то вже засну, напевно” …
Прокинулася бабуся Віра до раю. Світило сонце, приглушене білими шторками.
За шторками гойдалися силуети. Десь безтурботно кудахтали райські птахи.
Просто перед бабусею Вірою знаходилася райська брама, на ній висіли ситцеві фіранки в синю клітинку. За брамою чулися кроки ангелів.
Бабусі Вірі здалося, що ангели взуті в кирзові чоботи. Вона задумалася над цим фактом, але тут пролунав страшний гуркіт, і хрипкий ангельський голос смачно вилаявся.
Тієї ж секунди в кімнату ввалився ангел, що сильно нагадує неголеною пикою бабусиного сина, але тільки чомусь зелений. Бабуся Віра трохи здивувалася – у її уявленні зеленими були тільки чорти.
— Чуєш, мамо, — звернувся до неї зелений ангел, — Ти вже чи помирай давай, чи дрова свої прибери з дороги. Ледве шию собі не звернув.
Тут тільки бабуся Віра зрозуміла, де вона бачила раніше і ці білі шторки зі силуетами, і цю неголену фізіономію. Але засмутитися, що за нею так і не прийшли, вона не встигла, бо сильно перейнялася долею «дрів», про які згадав син.
Труна стояла там, де вона її залишила, але була вся залита зеленою фарбою.
— Ось, — сказав син, — ти її сюди виставила, я й спіткнувся…
— Вам яку? Як минулого разу, чи щось новеньке? — запитали в ритуальному агентстві.
Чекаючи, коли за нею прийдуть, бабуся Віра пролежала на ліжку тиждень. Вона дивилася в стелю, мовчала і намагалася думати про гарне.
На восьмий день від довгого лежання у неї з незвички забрліли боки. Бабуся Віра неквапливо встала, натягла костюм, заздалегідь заготовлений на похорон, і вийшла надвір.
Там вона сіла на лавочці, склала руки на животі і знову спробувала налаштуватися. Завадили сусідські кури, що залізли в сад.
Поки бабуся Віра жбурляла в них палицею, поки гнала, голосно тупаючи ногами, поки сварилася з їхньою господинею, добрий настрій якось сам собою пройшов.
— Гаразд, можливо, завтра вийде, — подумала бабуся Віра.
В очікуванні спокою та благодаті вона просиділа на лавці на подвір’ї ще кілька днів. Потім подумала:
— А чого ж я просто так сиджу? Піти, чи що, город подивитись. Мабуть, все бур’янами заросло… Коли їм за цим стежити?!
Звичайно, Бог таки прибрав до себе бабусю Віру, дуже вміло і делікатно, але потім. Зовсім потім, після того, як у неї в передпокої одна за одною згнили ще дві труни.
