— Мамусю, мене у відрядження відправляють на два місяці. Залишишся з Олежком? — голос доньки здався Ірині Миколаївні аж занадто тривожним.
— Звісно, залишуся, — відповіла вона. — Які проблеми, Катрусю? Він же не немовля.
— У тому-то й річ, що не немовля. З малюком простіше: де поклав, там і взяв. А тут… Навіть не уявляю, як ти з ним впораєшся.
— Та що там справлятися? — здивувалася мати. — Не переживай: і нагодований буде, і доглянутий. Тебе ж я якось виростила…
— Нагодований, доглянутий — це зрозуміло. А уроки? Як з ними бути? Він же у четвертому класі, а ти, мабуть, уже все забула.
— Що забула?
— Програму шкільну!
— Як можна забути програму початкової школи? Ти жартуєш?
— Зараз усе зовсім інакше. Якби ти знала, скільки часу ми з Олежком витрачаємо на домашні завдання! Там же розібратися неможливо!
— Та годі тобі, — всміхнулася Ірина. — Розберемося якось. Ти коли Олега приведеш?
— Завтра ввечері.
— Чудово! Піду готувати. Пиріжків напечу з різними начинками — Олежка їх так любить…
— Мамо, та почекай ти з пиріжками, не договорили ще, — Катерина й справді сильно нервувала. — Завтра не буде часу все обговорити.
— Катрусю, я не розумію, що ти збираєшся обговорювати. Тобі у відрядження треба? От і їдь. Ми тут самі розберемося. Твоя дитина — всього-на-всього у четвертому класі. Він же не випускник, не абітурієнт.
Чого ти так переймаєшся за те навчання?
Я тобі вже казала і ще раз повторю: школа — це важливо, але не найголовніше в житті.
— Мамо, не починай. Пообіцяй просто, що будеш ретельно контролювати, як мій син робить уроки. Не вистачало тільки, щоб він скотився, поки мене не буде… Що я потім робитиму? Його вчителька і так мені постійно мізки виносить.
— Вчителька? Тобі? — здивувалася Ірина. — З якого дива?
— То Олежко зошит забув, то домашку не записав, то весь урок у телефоні сидів, то всіх смішив, то просто позіхав. Скаржиться мало не через день. Я вже боюся брати телефон, коли бачу, що вона дзвонить.
— Оце так… Ти що, маленька дівчинка? Не можеш її на місце поставити?
— Як?
— Звичайно. Приїдеш — поговоримо. А зараз — давай, заспокойся і збирайся. Я все зрозуміла: буду щодня з Олежком уроки робити.
— Правда? Обіцяєш?
— Обіцяю.
Проводжаючи доньку, бабуся обійняла онука: — Ну що, радосте моя, починаємо нове життя?
— Яке нове, бабусю? — здивувався хлопець.
— Ну як же? Цілих два місяці ми будемо жити удвох! Я така рада!
— А-а-а… — протягнув Олег. — А куди ти мене поселиш?
— У мамину кімнату, звісно. Розташовуйся. Ось шафа — тут одяг розкладеш. Ось стіл — сюди книжки та зошити.
Олег витрусив усе із сумок на ліжко. Кілька секунд подивився на ту купу й пішов на кухню: — Бабусю, а де пиріжки? Мама казала, ти багато напекла…
— Напекла, сонечко… А ти вже впорався? Речі розклав?
— Ай, потім…
— Потім? Ні, друже мій, так не піде. Спочатку — справа, а потім — усе інше.
— Оце так справа, — образився онук. — Я сто разів встигну розкласти ті лахи. А якщо вони тобі заважають — сама розклади. У чому проблема?
— Жодних проблем, — усміхнулася Ірина. — Сама розкладу.
— А пиріжки?
— Сам спечи, — кинула бабуся і пішла в кімнату онука.
Олежко аж рота відкрив від подиву… Пиріжків того вечора він так і не дочекався. Скуштував їх тільки вранці за сніданком.
Допивши чай, запитав у Ірини: — А ти чого не одягаєшся? Ми ж запізнимося.
— Ми? Ти хочеш сказати, що я маю йти з тобою до школи?
— Звісно!
— Навіщо?
— Мама завжди мене відводить.
— Але до школи всього десять хвилин пішки!
Олежка подивився на бабусю з недоумінням: — То ти не підеш?
— А ти дороги не знаєш?
— Знаю.
— То, може, сам дійдеш?
— Дійду.
— От і добре. Не розумію, чому мама тебе до школи водить? Ти ж уже дорослий!
— Не знаю. Я їй те саме казав, а вона — ні в яку. Почекай, ти мене і забирати не будеш?
— Ні.
— Чудово! — повеселішав Олег. — Піду додому як нормальна людина!
— Тільки не затримуйся, — попросила Ірина. — Я хвилюватимуся…
Олег прийшов близько другої. — Як справи у школі? — запитала бабуся.
— Нормально, — хлопець знизав плечима.
— От і славно. Обідати будеш?
— А що, можна не обідати?
— Якщо не хочеш, можемо пообідати пізніше, — Ірина здивувалася запитанню дитини.
— А мама ніколи не питає, — усміхнувся хлопчик. — Одразу змушує їсти.
— Мабуть, вона просто не може чекати, — припустила бабуся. — Виходить, вона тебе у свою обідню перерву забирає, от і поспішає.
— Та ні. Просто їй однаково, чого я хочу, — буркнув Олег і пішов до себе.
Через годину Ірина зазирнула до нього. Олег лежав на ліжку у шкільному костюмі з телефоном у руках.
— Ти що робиш? — здивувалася бабуся. — Чому не перевдягнувся?
Олег зробив невизначений жест рукою: мовляв, не заважай… Погано він знав свою бабусю. Вона підійшла, мовчки забрала телефон і твердо сказала:
— Значить так. Перевдягаємося. Обідаємо — сподіваюся, ти вже зголоднів. Потім ти йдеш на вулицю…
— На вулицю? — стрепенувся Олежко. — Навіщо?
— Як навіщо? Гуляти, звісно.
— Я не ходжу гуляти. Мені уроки треба робити.
— Уроки потім, — голос бабусі пролунав категорично. — Спочатку — свіже повітря, щоб мізки провітрити.
Олег теж усміхнувся. — І з ким я буду гуляти? Сам, чи що?
— Там повно дітей. Познайомишся. Декого ти точно знаєш, ви ж в одній школі вчитеся. Давай оперативно: я пішла на стіл накривати.
Олег перевдягнувся, в’яло поїв і без особливого ентузіазму почав збиратися на вулицю. — Телефон віддаси? — запитав він.
— Навіщо? Нехай вдома лежить.
— А як ти дізнаєшся, де я? Як додому покличеш?
— А навіщо тебе кликати? У тебе годинник на руці. Давай домовимося: дві години гуляєш — і додому. Все просто.
— А якщо я забуду?
— Про що?
— Про дві години…
— А ти не забувай. Ти ж дорослий. Сьогодні ти в мене перший день. Я маю розуміти, чи можна тобі довіряти. Тож це, по суті, другий для тебе тест: зможеш чи ні?
— Другий?! — «купився» Олег. — А перший який був?
— Перший ти витримав із честю: сам сходив до школи! Без конвою! І навіть не загубився!
— Тепер зрозуміло, — онук включився у гру. — Прийду рівно через дві години!
Він прийшов хвилина у хвилину. — Молодець! — похвалила Ірина. — Справжній чоловік: сказав — зробив! Знайшов з ким погуляти?
— Знайшов! Навіть іти не хотілося! Домовилися завтра зустрітися! Бабусю, а… давай ще раз пообідаємо, щось я зголоднів на повітрі…
— Мий руки, — Ірина пішла на кухню.
— Ну що, тепер уроки? — запитала вона через пів години.
— Угу, — пробурчав Олег. — Як я ненавиджу їх робити…
— Чому? — Ірина вдала наївність.
— Стільки задають — жах!
— Та невже? А в наш час задавали стільки, щоб учень міг впоратися за годину.
— Коли це було?! У минулому столітті!
— Точно. Тільки навряд чи щось змінилося. Може, ти просто не стараєшся? Мама казала, що я маю з тобою уроки робити. Я їй, звісно, пообіцяла. Тільки, Олежку, миленький, позбав ти мене цього. Я ж давним-давно все забула.
— А раптом я неправильно зроблю?
— Ну то й що? Ти ж учишся. Кожен може помилитися.
— Ладно, спробую, — невпевнено сказав хлопець. — Тільки якщо що, я в тебе спитаю.
— Звісно. Ти тільки постарайся швидше все зробити… Слабо за годину впоратися? — хитро примружилася Ірина.
— За годину? Це неможливо!
— Та ну, спробуй. Потім фільм якийсь подивимося… Твій виберемо, якщо з уроками не забаришся.
— Засікай час! — скомандував онук і схилився над столом.
За годину він не встиг. Зате зробив за півтори! — Молодець! — захоплено похвалила бабуся. — Ти просто герой!
— Який там герой… Не встиг за годину.
— То тільки початок! Наступного разу встигнеш. Перевіряти не буду, нехай вчителька дивиться. А у нас — кіно…
Так потихеньку бабуся вчила онука самостійності. Олегу це подобалося. Коли вона запропонувала записатися на спортивну секцію, він зрадів, а потім посмутнів:
— Мама приїде — заборонить…
— Маму я беру на себе. Не бійся, — бабуся по-дружньому ляснула Олега по плечу. — Ти головне з навчанням не підведи.
Обіцяв, а за тиждень повідомив:
— Бабусю, тебе до школи викликають… Кажуть — батьків, а раз мами нема, то…
Увійшовши до класу, Ірина побачила молоденьку вчительку років двадцяти п’яти.
— Я — бабуся Олега. Ірина Миколаївна. Ви хотіли мене бачити.
— А мати? Чому мати не прийшла? — вскинула незадоволені брови вчителька, навіть не підвівшись.
— Мама у відрядженні. Олег живе зі мною. Дивно, що ви не знаєте…
— Я не зобов’язана це знати… Я їх учу. І бачу, що останнім часом Олег став гірше займатися. Він неохайно пише. У домашніх завданнях — повно виправлень. Невже не можна проконтролювати дитину?
— Проконтролювати? Це як?
— Сісти поруч! Стежити за кожною літерою! Ви що, не в курсі?
— Не в курсі. Я думала, що домашні завдання даються для того, щоб дитина виконувала їх самостійно. А ви бачили: засвоїв він матеріал чи ні. Хіба не так?
— Так, але це не означає, що в зошиті має бути мазанина.
— А це вже ваша турбота. Ви ж вчителька — от і вчіть писати як слід. У мене повно інших справ. Олег часто відволікається? То ви ж на уроці присутня. Якщо діти грають у телефоні — значить, треба не з дітьми розбиратися, а з вчителькою, хіба ні?
— Ви просто не розумієте сучасних дітей!
— Де вже мені, — усміхнулася Ірина. — Піду я. Сподіваюся, ви якось самі впораєтеся. І будь ласка, не дзвоніть моїй доньці через кожну дрібницю. Бо нам доведеться поставити питання про вашу профпридатність…
Приїхавши додому не через два, а через три місяці, Катя не впізнала сина: підріс, змужнів, у очах — впевненість. Щоденник подивилася — і там усе гаразд.
А головне — Олег сам сідає за уроки, допомоги не просить. І вчителька більше не дзвонить…
— Мамо, ти як це зробила? — запитала Катя у Ірини.
— Звичайно, доню, — розсміялася мати, — по-старому… Якщо що — звертайся!
Ось така історія про те, що іноді найкраща допомога — це просто дати дитині можливість бути самостійною і вірити в її сили, а не стояти над душею з контролем.
А як ви вважаєте, чи справді сучасна шкільна програма вимагає від батьків такої тотальної участі, чи ми самі робимо дітей безпорадними своєю надмірною опікою?
Можливо, і у вашому житті була така мудра «бабусина школа»?
