— Бабусю, а куди ж ви так пізно пішли? Темно, і дощ може початися. — Так я вийшла, світло ще було, але бачите, як я пересуваюся?! Та ще й у кулінарію зайшла, за улюбленими чоловіковими булочками. Я рідко на цій стороні буваю, а вони тільки тут продаються, хотілося його порадувати

Сірим листопадовим днем Дмитро дивився в офісне вікно і намагався на чому-небудь сфокусувати погляд. Стрілки годинника наближалися до шістнадцятої нуль-нуль, на вулиці було вже темно, йшов дощ.

Від світла фар машин, що проїжджали повз, здавалося, ніби дороги розмило, а разом із ними перехожі немов розмазалися осіннім пейзажем. У цій мокро-сірій масі складно було зупинити погляд на чомусь одному.

Хотілося меж і чітких ліній, а були суцільно розлиті акварельні фарби. На скло прилип потемнілий аркуш, і чоловікові здавалося, ніби він шукає порятунку в теплому офісі.

Начебто душа, що пішла на небеса, яка ще не звикла до того, що вона покинула тіло.
Задзвонив мобільний:

— Дмитро, зустрінеш мене з зупинки? — запитала дружина.

— Оленаааа, — відповім Діма, відкидаючись на спинку крісла, — так не хочеться. До дому йти п’ять хвилин!

— На вулиці темно, і мені б було приємно. Раніше ти завжди зустрічав, коли тільки одружилися, — пригадала дружина.

— Так це три роки тому було! Ми подорослішали, — спробував віджартуватися Дмитро. — Я тебе вдома зустріну обіцяю.

— Як хочеш. Усе, бувай — дружина поклала слухавку.

«Ну ось образилася… Що за примха в Оленки, — думав про себе Дмитро, — будинок справді поруч із зупинкою, все освітлене».

На вулиці пізня осінь, він повертається додому на годину раніше за дружину, і повторно виходити в листопад жодного бажання. Якби в неї були важкі сумки, то він, звісно, не роздумуючи, зустрічав би. А так…

Нарешті, і робочий день закінчився. Чоловік склав стопкою документи на столі, перевірив, чи не забув він щось, вимкнув комп’ютер і поспішив додому.

Позаду робочий тиждень, попереду два дні на відпочинок. Краса! Зараз приїде додому, скачає кіно, почекає дружину.

— Чоловіче, ви не допоможете мені? — біля підземного переходу стояла старенька з тростиною, — Мені самій тут не спуститися.

— Звичайно!, — Дмитро без ентузіазму взяв її під руку, і сходинка за сходинкою спускався з нею.

Бабуся йшла повільно, акуратно пересуваючи руку в сірій рукавичці круглими поручнями. На деяких сходинках зупинялася і робила кілька глибоких вдихів.

На те, щоб спуститися, пішло добрих 10 хвилин, вихідного, що вже почався.

— Чоловіче, не вважайте за нахабство, але проведіть і нагору, будь ласка. Усі поспішають…

— Добре, — приховуючи прикрість, відповів чоловік: півгодини точно втрачено.

—Бабусю, а куди ж ви так пізно пішли? Темно, і дощ може початися.
— Так я вийшла, світло ще було, але бачите, як я пересуваюся?! Та ще й у кулінарію зайшла, за улюбленими чоловіковими булочками. Я рідко на цій стороні буваю, а вони тільки тут продаються, хотілося його порадувати.

— Ясно. Але краще вже вдень ходіть.

— Мене Михайло, чоловік завжди зустрічає. Поки молоді були, зустрічав на зупинці, жодного дня не пропустив, навіть коли ногу зламав, на милицях приходив. І зараз без потреби мене одну не відпустить, переживає.

Сьогодні з тиском зліг, я веліла вдома залишитися, відпочивати. Мені самій терміново в аптеку треба, ноги гудуть, не засну. Ось я й пішла.

— Зрозуміло…
Вони дійшли до сходинок, що ведуть нагору: йти прямою дорогою у старенької виходило набагато краще.

— Михайло! — вигукнула раптом бабуся —Ти чого прийшов?

Дмитро підняв голову і побачив старого, який поспішно спускався до них назустріч. Такий самий сухенький, трохи згорблений, як бабуся, але без тростини. Зате з парасолькою.

— Як же я тебе одну залишу? — відповів хрипким, але доволі бадьорим голосом дід. А якщо дощ?

— А тиск твій?
— Що з ним станеться? Таблетку випив, посидів трішки, та пішов, —старий підставив дружині зігнуту руку в лікті, та звично вхопилася за нього, і вони почали повільно підніматися.

— Не бережеш себе зовсім! — відповіла бабуся, але відчувалося, що їй приємно.

— Так, не дай Боже, що з тобою трапитися, мені себе не для кого берегти буде.

— Чоловіче, дякую вам, — обернулася до Дмитра старенька і посміхнулася тонкими безбарвними губами.

— Та нема за що — Діма йшов за ними, прислухаючись до розмови.

— Катрусю, давай хапайся міцніше. Чого це накупила? — забираючи сумку, запитав він.
— Булочок твоїх улюблених.

— Невгамовна ти моя. І треба було тягнути?
— Так для кого мені ще тягнути?

Так і йшли два старі по темній, осінній вулиці. Зів’ялі, але щосили підтримували одне одного.

Дмитро дивився на них і бачив, як їх зв’язала воєдино нитка долі. Як переплелися їхні душі, зріднюючись і ставши одним цілим.

***
Олена вийшла з автобуса, поморщилася від перепаду температур і зробила крок у бік будинку.

— Дівчино, дозвольте вас провести? — почула вона раптом зовсім поруч.
— Діма! Прийшов-таки! — сказала Олена.

— Ну, а кого як не тебе зустрічати?
А раптом дощ, а ти знову без парасольки пішла.