Вранці малярка тікала малярити-штукатурити, поверталася пізно, ледве жива, сіра від втоми. Намагалася сунути гроші за проживання, гордо заявивши, що достатньо заробляє

У знайомої жіночки трапилося горе — син надумав одружитися з дівчинкою не нашого кола. Я їй співчуваю, у самої діти, теж переживала б. Але згадується одна Костенко.

Цю Костенко син поставив перед фактом — ось Марина, і ми розписалися. В анамнезі Костенко рідні — доктор наук, два кандидати, хореограф, головний інженер, літературний критик, провідний кардіолог тощо.

А тут дівчина сумнівного походження і безсумнівно поганого виховання, батько на заводі, мати телятниця (телятниця!), освіта «маляр-штукатур». Відчуття, що доля прицілилася, плюнула і влучила.

Малярка, щоправда, поводилася пристойно, не видно її й не чути, так, прошурхотить щось у коридорі.

— Почекай, — говорила Людмилі подруга Христя, — ще обживеться, ще наплачешся.

Восени син відбув у відрядження до Штатів.
Як уявляю, що у квартирі це опудало шмигає туди-сюди, хоч додому не йди, говорила вона подрузі Христі.

До Нового року син повернувся, а в березні оголосив, що по-перше, у Штатах йому запропонували контракт,
по-друге, там же він зустрів Ніколь, по-третє, у четвер їх із маляркою розведуть, а в п’ятницю він відлітає, ти, матір, не хвилюйся, дзвонитиму.

Поплакала, проводила, рукою помахала.
Малярка збирала свої манатки: дорожня сумка і пакет із супермаркету — все багатство. І вигляд як у дворової собаки.

«Свекруха» пересилила себе і запитала:
— Є куди йти?

Малярка відповіла:
— У гуртожитку за місяць ліжко звільниться, а поки що мене дівчата у свою кімнату пустять, на розкладачку.

Людмила подивилася-подивилася і сказала:
— Через місяць і з’їдеш, розпаковуйся.
І назвала себе дурною. Що й підтвердила подруга Христя.

Вранці малярка тікала малярити-штукатурити, поверталася пізно, ледве жива, сіра від втоми. Намагалася сунути гроші за проживання, гордо заявивши, що достатньо заробляє.

Так прожили три тижні, і тут «свекруху» скрутило, раптово і всерйоз, півтора місяця в лікарні, ледве вибралася. Син телефонував кілька разів, говорив:

— Ти, мати, тримайся, я тобі наше з Ніколь фото скинув — я, Ніколь і Ніагара.

Так собі Ніколь, нічого особливого, чи варто було… Подруга Христя відвідувала, нечасто, сім’я, клопоти.

Малярка варила бульйони, узвари, готувала курячі котлети на пару, вмовляла проковтнути ще ложечку.

— Підозріла мені ця турбота, — говорила подруга Христя, — впевнена, що вона там не прописалася? Півквартири не винесла? котлетку їсти будеш? Ні? Точно не хочеш? А то я прямо з роботи, голодна.

Людмилу виписали, малярка відвезла додому, допомогла піднятися на поверх, сама не зайшла, ніколи, відпросилася ненадовго. Чистота, жодної пилинки, «сверуха» прошаркала на кухню, на столі записка.

«Людмила Павлівна, дякую. Обід у холодильнику. Одужуйте. М».

Перевірила заначки, все на місці.
Зазирнула в кімнату сина, наче й не було ніякої малярки.

Через тиждень Людмила пройшла довгим гучним коридором, постукала. Три ліжка, стіл, під стіл засунута розкладачка.
Сказала:

— Ось коли заробиш собі квартиру, тоді й з’їдеш, давай збирайся і швидше, таксі чекає.

У вересні поїхали купувати осіннє пальто, соромно дивитися, у чому дівчинка ходить, і чоботи пристойні потрібні, у торговому центрі натрапили на подругу Христю.
Вона сказала:

— Хорошу прислугу вдень із вогнем не знайдеш, я-то знаю, а в тебе ще й задарма, спритно ти влаштувалася!

— Це в тебе прислуга, а в мене невістка, підемо, Марина, нам ще сумку шукати, і штани подивимося, і я собі шарфик хотіла підібрати.
Людмила каже:

— На перший внесок сама зібрала, жодної копійки в мене не взяла, будинок ось-ось здадуть, шукаю хороші шпалери, їй ніколи, працює з ранку до ночі, нещодавно ледве притяглася, я відвернулася чаю налити, дивлюся — спить сидячи.

Людмила каже:

— Я вже збожеволіла, все думаю, молода, гарна, хазяйновита та ще й із квартирою, Марина — дівчинка недурна, але й розумним голову дурять, не повіриш, спати не можу, переживаю, щоб не потрапила на гачок якомусь пустодзвону чи мерзотникові, комусь не нашого кола…