Мастила часником, на ніч прив’язувала розрізаний листочок столітника. Навіть розпарювала в господарському милі, легенько зчищала пемзою і ліпила зверху товчену крейду чи сиру картоплю. А на ранок, затамувавши подих в очікуванні дива, розмотувала бинти… І хоч би що! Добре, якщо нові не з’являлися — бувала й така біда. І от іде наша Оленка після чергового марного візиту до лікаря

Оленка поверталася додому з поліклініки, і на душі в неї шкребли коти. Здавалося б, ну що тут такого — живи та радій! Їй лише двадцять вісім, вдома чекає коханий чоловік Дмитро (між іншим, дуже перспективний науковець, гордість інституту) та шестирічна донечка-щебетуха.

Але була одна біда, яка отруювала їй кожнісінький день. Її руки — тонкі, витончені, мов у справжньої піаністки — вкрилися тими капосними наростами.

Жінки знають, як це дає по самооцінці! Боролася вона з цією халепою вже не один рік, та все марно.

Щойно зведе одну гулю, як поруч, наче гриби після дощу, вискакують ще дві.

— Ти, мабуть, десь жабу в кущах спіймала, зізнавайся, от вона тебе й «нагородила», — співчутливо жмурився чоловік і так делікатно, ніби ненароком, уникав торкатися її хворої руки.

— Та не ловила я нікого! Мені що, п’ять рочків, по-твоєму? І взагалі, то все сільські вигадки про тих жаб. Якесь чисте покарання з цією напастю! — сердилася Оленка.

На боротьбу з цією бідою було кинуто всі сили. Спочатку — офіційна медицина, дорогі процедури у фахівця. Коли це не допомогло, в хід пішла важка артилерія — народна мудрість.

Оленка припалювала їх соком чистотілу, мастила часником, на ніч прив’язувала розрізаний листочок столітника.

Навіть розпарювала в господарському милі, легенько зчищала пемзою і ліпила зверху товчену крейду чи сиру картоплю. А на ранок, затамувавши подих в очікуванні дива, розмотувала бинти…

І хоч би що!

Добре, якщо нові не з’являлися — бувала й така біда.

І от іде наша Оленка після чергового марного візиту до лікаря. Крокує понуро новеньким бульваром, де обабіч шелестять молоденькі, ще зовсім юні липи, і думку гадає.

Усе крутиться навколо тої самої проблеми: «Ну за що мені така кара? Я ж ніби непогана людина! А що, як ця гидота далі піде? А як на обличчя перекинеться? Стану як та потвора, і Діма мене точно покине…»

Йде, а по щоках котяться дрібні, гіркі сльози.

Навкруги машини гудуть, за деревами визирають свіжі, ще не обжиті новобудови зі світлими, наче глазур на тістечку, швами, а їй світ не милий.

Раптом назустріч випливає жінка-рома — молода, ставна. Оленка, занурена у свої печалі, спершу її й не помітила, лише краєм ока вловила яскраве червоне ряботиння широкої спідниці, що коливалася, мов хвиля.

Відчувши на собі пильний погляд, Оленка підвела очі.

Жінка дивилася на неї так проникливо, так глибоко, ніби прислухалася до чогось потаємного. Олена мимоволі сповільнила крок. Їй на мить здалося, що вона бідкалася вголос, і ця незнайомка все почула.

«Зараз почне зі своїм ворожінням чіплятися, — промайнуло в голові.

— Певно, з того табору, що за нашим мікрорайоном розкинувся. А, хай йому грець! Хай ворожить, я вже на все згодна. Може, вона знає, як позбутися цього жаху, бо я вже ладна хоч руку відтяти, так мені це життя з’їло.

Скільки там у мене в гаманці? Пару гривень і якісь дрібняки… Та я їй усе віддам, Господи!»

Жінка зупинилася кроках у трьох і мовчки вдивлялася в Оленку.

А та стояла, наче вкопана, зі сльозою на щоці, і в голові тільки одна думка крутилася. Тоді незнайомка перевела важкий, ніби густий мед, погляд на Оленчині руки.

Швидко-швидко зашепотіла щось убік своєю мовою. Оленці здалося, що то якась суміш румунської та англійської, хоча першої вона зроду не чула.

Рома замовкла, легенько сплюнула, і глянула на дівчину так, як могутня цариця дивиться на бідняка, якому щойно подарувала життя. І… пішла геть. Просто розвернулася і рушила далі.

— Зачекайте! — кинулася навздогін Оленка. — Я ж запитати хотіла…

Жінка озирнулася впівоберта. У її чорних очах танцювали веселі бісики.

— То пусте. Вважай, що це подарунок. Шкода мені тебе стало.

— Що пусте?

— Завтра побачиш, — хмикнула вона, граційно повела стегнами. — А як буде щось серйозніше — приходь. Ти ж знаєш, де я живу. Запитаєш Раду.

Вона пішла собі далі, наспівуючи щось мелодійне й пританцьовуючи.

«Ти знаєш, де я живу…» Оленку аж морозом обсипало. Вона ж тільки-но в думках про той табір згадала! Вона що, думки читати вміє? От тобі й маєш!

А наступного ранку, коли Оленка вмивалася, вона ледь не впустила рушник із рук. Нарости помітно зменшилися, а ті, що були дрібнішими, взагалі зникли без сліду!

За якийсь тиждень шкіра стала абсолютно чистою, гладенькою, ручки знову стали витонченими, хоч картини з них малюй.

Зустрівши сусідів біля під’їзду, Оленка на радощах ледь не кожному демонструвала своє зцілення і щебетала про загадкову рятівницю. Змовчала лише про одну деталь — їхню дивну розмову.

Вона була певна, що більше їй до такого звертатися не доведеться (може, то взагалі сила самонавіювання спрацювала?).

До того ж не хотіла розкривати ім’я тієї жінки, бо жила Рада зовсім поруч: почнеться паломництво, ще хтось із нових сусідів втрапить у халепу, а винною зроблять її.

Жили вони тоді у новенькому кооперативному будинку на мальовничій околиці міста. Заселялися всі разом, одразу й перезнайомилися.

Сім’ї всі як на підбір — молоді, до тридцяти років, дехто ще й бабусь із собою перевіз. Місце там було благодатне: річка в пішій доступності, повітря чисте.

Тільки одне трохи муляло очі — той самий табір десь за півтора кілометра.

Вони нікого не чіпали, але ж наші люди, знаєте, завжди з якоюсь пересторогою до чужинців ставляться: бояться пристріту, зурочень та іншої чортівні, тому зайвий раз намагалися не перетинатися.

А ромам хоч би що: йдуть до міста — пісень співають, сміються на всі груди, чорними очима так і печуть, видивляючись наївних перехожих.

Особливо міцно Оленка з чоловіком здружилися з двома родинами з їхнього ж під’їзду. Разом на природу до річки, разом на дачу — не розлий вода.

Компанія підібралася інтелігентна: вчителі, інженери, лікарі, науковці, завжди було про що погомоніти.

Могли просто так забігти одне до одного ввечері на чашечку чаю, цукру позичити чи новини обговорити. Бачили одне одного і в халатах, і з бігуді на голові, і без косметики.

Зріднилися так, що ближче нікуди, щиро одне одного любили. І дітвора їхня теж гуртом росла. Справжня ідилія!

Але Оленка, як жінка чутлива, почала помічати, що одній із подруг, Ірині, надто вже подобається її Дмитро.

Об’єктивно кажучи, Діма був чоловіком хоч куди: доглянутий, із теплими розумними очима, завжди у випрасуваній сорочці, постава горда, манери — справжній тобі дипломат.

Зрозуміти Іру було неважко, кожному ж бо подобається красиве, не заборониш же людям на гарні вітрини дивитися! Бачить око, та зуб нейме. Проте Ірина часом загравалася.

На пікніках, бувало, вчепиться своїм вологим, як у сарни, поглядом у Дмитра і не відпускає.

Тільки-но він потягнеться за помідорчиком чи шматочком ковбаски — вона вже тут як тут, вигинається, мов та лоза, і перша подає. А відійде він убік — Ірина обов’язково знайде причину підійти й завести тиху бесіду…

Ці нібито безневинні вибрики страшенно отруювали Оленці насолоду від природи.

Вона вже не чула ані співу пташок, ані шелесту листя, а річкова прохолода більше не кликала намочити босі ноги.

Жіноча інтуїція підказувала: треба тримати вухо гостро і дати цій лисиці по руках, щоб і думати про чужого чоловіка забула. Але ж виховання!

Хіба ж можна отак просто виказувати недовіру подрузі? А раптом здалося? Тому Оленка обмежувалася лише тонкими натяками.

— І про що це ви там так воркуєте, голубки наші? Ха-ха-ха! — намагалася жартувати Оленка.

— Ірусю, кицю моя, поверни Оленці чоловіка! — спокійно додавав Ірин чоловік, що був старший за всю їхню компанію років на вісім. — Годі вам уже шушукатися, йдіть до гурту.

— Питання на засипку, товариство! — підходила до них Оленка, розвівши руки, наче артистка на сцені. — У нас тут суперечка виникла: чи водиться в нашій річці сом та щука? Діма каже, що ні, бо річка завузька, а я пропоную перевірити на практиці.

— Я вам як син завзятого рибалки скажу без перевірок, — статечно відказував чоловік Ірини.

— Сомам у верхів’ях річок робити нічого, а в нас саме верхів’я. А от щука — створіння всюдисуще, живе в усіх прісних водоймах, тож тут цілком може бути.

Хоча, якщо взяти швидкі річки, то щука обере озеро: попри свій розбійницький норов, вона не любить сильної течії.

— Ти сказав, що щука — тварина? — дивувалася Ірина, всідаючись поруч з Оленкою. — Яка ж це тварина, якщо це риба?

— Серденько моє! Ти змушуєш мене червоніти! — добродушно обурювався чоловік. — Є чотири царства живої природи, ну, хто згадає? Пригощу цукеркою!

— Та що тут згадувати, — відгукувалася Оленка. — Тварини, рослини, гриби та бактерії.

Чоловік Ірини урочисто діставав із кишені цукерку і вручав Оленці.

— Виходить, риба — це гриби? — вперто стояла на своєму Ірина.

— Як лисички? — підхоплювала інша подруга.

— Ні, як опеньки. Мені завжди здавалося, що опеньки вміють бігати, такі вони всі вигнуті, ніби на старті стоять.

— А може, все-таки на риболовлю наступного разу, га? — пропонував Дмитро. — У нас і вудки на дачі є.
Усі трохи кривилися, і лише Ірина радісно вигукувала:

— Я тільки за!

— І я з вами, — без ентузіазму додавала Оленка.

Отака пісня тягнулася добрих вісім років. Звинуватити їх, по суті, не було в чому. Друзі як друзі! Здавалося, ніхто, крім Оленки, не помічав тої іскри. А її тим часом палила ревнощі.

— Тобі подобається Іра як жінка, зізнайся.

— Та що ти таке вигадуєш? Звісно, ні. У нас просто багато спільного.

— Бачила я, як ти на її стегна задивляєшся. Мені кажеш, що я пласка, а в Ірки, мовляв, фігура.

— Годі верзти дурниці, у неї є чоловік! Масю, ну заспокойся, я завжди буду з тобою, а Іра — з чоловіком. Ми ж так добре спілкуємося, не накручуй себе.

Трагедія сталася несподівано — чоловік Ірини передчасно пішов у засвіти. Йому було лише сорок чотири.

Останні кілька років серце пустувало через діабет. І тут почалося… Повертаючись із роботи, Дмитро насамперед ішов провідати вдову, а вже потім заходив до власної квартири.

— Ти зрозумій, у неї зараз дуже важкий період, мій обов’язок — підтримати її морально… Ми ж друзі! Ні, вечеряти не буду, дякую, ми з Ірою вже поїли.

До речі, вона готує дивовижні котлети, ти б узяла рецептик: такі соковиті, і хліб зовсім не відчувається. А ти свої постійно пересмажуєш.

— Дімо, мені це дуже не подобається! Це ненормально, розумієш? Мені теж страшенно шкода, що так сталося, але в нас своя сім’я. Хай Іра сама справляється, врешті-решт, у неї є батьки, діти, вони теж можуть підтримати. Люди в дворі вже язиками чешуть!

— Про що чешуть?

— Що у вас роман!

Дмитро на мить зам’явся.

— Твої люди — дурні.

— Тоді скажи мені це просто в очі! Поклянися, що нічого до неї не відчуваєш, що вона не намагається тебе звабити!

Дмитро чомусь почав перевіряти, чи добре зачиняються двері на балкон.

— Я втомився, хочу полежати. Відчепись зі своїми дурницями, і так після роботи голова пухне.
Минуло два місяці після похорону. Одного вечора Оленка повернулася додому і побачила в коридорі зібрану валізу.

— Я йду до Іри. У нас кохання. Ховатися далі немає сенсу, тож прости і відпусти. Донька наша вже доросла, вона зрозуміє, і ти теж маєш зрозуміти: життя одне, і я хочу прожити його з коханою людиною.

— Брехун! Негідник! Стільки років водив мене за ніс! — кинулася на нього Оленка. — Ця розлучниця вдома? Я їй всі коси повисмикую, знатиме, як чужих чоловіків красти! Я ж завжди знала, завжди! Не сліпа!

— Олено! Негайно заспокойся і поводься гідно! — відштовхнув він її на пуфик. — Ми дорослі люди і маємо право вибору. Я пішов.

Далеко він не пішов — піднявся на два поверхи вище. І з того дня в їхньому під’їзді почався справжній кінець світу.

Ірина розквітла, мов травнева ружа, а Оленка ходила з кам’яним обличчям і припинила спілкуватися з сусідами.

Їхній любовний трикутник став темою номер один на всіх лавочках. Оленка холодно віталася і швидко минала двір — вона добре знала, про що думають люди, проводжаючи її поглядом.

Їй були огидні їхні думки, здавалося, вони бруднять її, вимазують у багнюці.

Особливо пекло, коли перед виходом із під’їзду вона чула жваве цокотіння язиків, та щойно з’являлася на порозі — всі змовкали, а на обличчях застигав вираз цікавості, удаваного співчуття та жадоби до пліток.

З Іриною вона не влаштовувала жодних сцен, при зустрічі роблячи вигляд, що перед нею порожнє місце. Зі своєї компанії Оленка випала, а ті продовжували відпочивати разом.

Щоправда, третя подруга іноді забігала до Оленки і, сердито блискаючи очима, казала:

— От же ж зміюка ця Ірка! Щоб їй добра не було! А ти тримайся, Оленочко, тримайся, не плач! Ох і влаштувала б я їй підлянку, дай тільки привід!

— Ти з нею не сварися, будь моїм таємним агентом. Я хочу бути в курсі…

Донька теж відрізала батька від свого життя. Він перестав для неї існувати, і це стало для Дмитра болючим ударом, бо дитину свою він дуже любив.

Потішившись із місяці два-три з новою пасією, Дмитро відчув, як прокидається совість. Дружина його змарніла, схудла, під очима залягли чорні тіні… ніяк не може змиритися, сердешна.

А він же все одно її любить, хай не так палко, як Ірину, але вона йому дорога! Та ще й рідна донька дивиться на нього з такою зневагою, поглядом сповненим гіркоти й презирства. Дмитро поговорив з Іриною і… знову спакував валізу.

Валяючись у ногах Оленки двома поверхами нижче, він благав прощення, божився і хрестився, що то було якесь затемнення розуму, що він більше ніколи й нізащо…

Оленка пробачила і прийняла. І знову це пекельне приниження перед сусідами — тепер ті обмивали кісточки про те, що в неї геть немає жіночої гордості.

Ще б пак, пустила такого гульвісу назад до хати! Але минав місяць, другий… Тільки-но все ніби налагодилося, як Дмитро знову брався за валізу і скакав, мов той березневий кіт, на четвертий поверх.

Тільки цок-цок лунало по сходах…

Минало ще два місяці, і він знову повз до дружини.

І ця карусель крутилася цілий рік. Весь двір уже просто реготав. Діти обох жінок почувалися обпльованими.

У одних мати — вертихвістка, в інших батько — перекотиполе. Соромно було всім. Оленка виглядала страшно: щоки запали, волосся порідшало, очі вицвіли, а була ж такою красунею!

Натомість Ірина не пасла задніх: дивилася на сусідів зухвало, фарбувалася яскраво, очима стріляла, стегнами крутила…

Як легко відпускала Дмитра, так само легко й приймала назад.

Одного разу, коли чоловік укотре пішов до коханки, Оленка випадково зіткнулася з Іриною на вулиці.

Їхні погляди схрестилися з такою люттю, що аж іскри посипалися, а сусіди-свідки навіть дихати перестали від страху.

«І як тільки ця потвора сміє на мене дивитися! — кипіла вдома Оленка. — Бач, яка сита й задоволена! Очі так і горять нахабством! А я на кого перетворилася? Ні, все, досить із мене. Дострибалися обоє. Я їм цього знущання не подарую!»

Рано-вранці в суботу, коли біля під’їзду ще не було жодної живої душі, Оленка вийшла з дому. Вона попрямувала геть із міста, вздовж річки, туди, де розкинувся табір.

Якась старенька, що саме знімала прання на балконі, здивувалася і навіть злякалася, чи не надумала бідна жінка заподіяти собі шкоду в річці.

Але потім згадала, що в Оленки є донька, а вона людина відповідальна, тож навряд чи залишить дитину сиротою.

За пів години Оленка вже була на місці. У першого ж чоловіка, якого зустріла, вона запитала, де знайти жінку на ім’я Рада… Дивина, як вона за стільки років не забула того імені.

Минуло пів року.

За цей час чоловіка Оленки, Дмитра, вже не стало — судина не витримала, стався напад.

«Чортівня якась, здоровий же був чоловік, ніколи не жалівся…» — дивувалися мешканці будинку. А інші пошепки відповідали: «То все нерви… побігали б ви отак від однієї баби до іншої».

У той самий час для Ірини назавжди згасло світло — вона повністю втратила зір. Почала ходити з паличкою, стала потребувати постійної допомоги…

А злі язики плескали: «Тепер менше на чужих чоловіків задивлятиметься!»

— То все Оленчиних рук справа, точно вам кажу! Вона до табору ходила правди шукати, я сама бачила! — божилася сусідка.

— Ой, та годі вам, казки це все… — відмахувалися люди, але на вус намотували й від тих поселенців трималися ще далі.

А Оленка розцвіла і помолодшала! Очі знову засяяли, як колись, на щоки повернувся рум’янець, волосся стало густим, вона ще й у білявку пофарбувалася.

Невдовзі зустріла хорошого чоловіка, вийшла заміж і зажила спокійно та щасливо.

І, до речі, нікуди не переїхала — так і залишилася жити в тому самому під’їзді на околиці міста, де неподалік в’ється річка.

— Молодець, Оленко! — підтримувала її вірна подруга. — Усе правильно зробила. Таких тільки так і треба виправляти.

— Ти про що? — хитро усміхалася Оленка. — Я ж нічого… воно якось усе само.

— Звісно, звісно! Я ж, ти знаєш, завжди за тебе. Тож із мого боку — нічичирк!… Тільки підтримка.

Від редакції:
Цю неймовірну, сповнену карколомних віражів історію довірила нам наша читачка, а ми лишень дбайливо підготували її для вас. Життя часом плете таке мереживо подій, що будь-яка несправедливість зрештою знаходить свою розв’язку.

А як ви гадаєте, чи справді існують невидимі сили, що допомагають відновити рівновагу, коли опускаються руки?