— Спечи налисників, свічечки на стіл постав, ну і, ясне діло, пляшечку вишнівки дістань. Романтичний вечір, чула про таке? А як свічок не маєш, то я в церкві куплю, вони там недорогі, — не вгамовувалася стара, наче говорила про прополювання буряків

— Ти б, Демко, чоловіка свого хоч раз як годиться зустріла… — слова матері пролунали в літній кухні наче грім серед ясного неба.

Демка завмерла з відром води в руках. Їй здалося, що вона недочула. Її матері, на хвилиночку, минуло вісімдесят. Усе своє життя вона була жінкою суворою, твердою як кремінь, такою, що зайвого разу не те що не обійме рідну дитину, а й не усміхнеться.

І тут раптом — про якісь ніжності!

— Спечи налисників, свічечки на стіл постав, ну і, ясне діло, пляшечку вишнівки дістань. Романтичний вечір, чула про таке? А як свічок не маєш, то я в церкві куплю, вони там недорогі, — не вгамовувалася стара, наче говорила про прополювання буряків.

У Демократії Федорівни очі стали не просто круглими — вони зробилися квадратними. Серце тьохкнуло від лихого передчуття.

«От і все, — промайнула гірка думка. — Почалося. Старість не радість. Недавно сусідка, баба Фросина, на дев’ятому десятку з розуму вижила: онуку мамою називала і все рвалася голяка на вулицю вибігти. А тепер і моя мама туди ж… Скоро доведеться в хаті замикати, щоб людей на кутку не смішила».

— Мамо, та що ви таке говорите? — Демка аж почервоніла, поставивши відро. — У нас же в хаті зроду такі слова, як «ліфчик» чи «труси», під забороною були! Ви ж мені їх на базарі замовляєте так пошепки, наче то державна таємниця!

— А як про сороміцьку одіж на весь куток кричати? — не здавалася мати.

— Ой, мамо… Самі спіднє сороміцьким кличете, а тут мене вчите, як чоловіка зваблювати. Ви ж із батьком покійним навіть у баню разом ніколи не ходили, стидалися! Звідки ці фантазії про вечори зі свічками?

Мати раптом зітхнула, і в тому зітханні почувся такий давній, захований глибоко в душі жаль, що Демці аж у грудях защеміло.

— От на своїх помилках і хочу тебе навчити, як із чоловіком правильно вік доживати. Набридло дивитися, як ви з Михайлом гавкаєтеся щодня. Може, як зустрінеш його гарно, то й сваритися перестанете.

Я он кіно вчора дивилася… Назви не пам’ятаю, але там жінка чоловіка чекала: стіл накритий, свічки горять, а на ній халатик такий, ну, як з марлі — все-все світиться!

І він додому приходить із букетами, з подарунками, «коханою» її називає. А там же й любити нема що — самі кістки стирчать, ні спереду, ні ззаду. А він їй каблучки дарує!

А в тебе, Демко, слава Богу, є на що подивитися і за що потриматися.

— Мамо, я ж просила вас менше той телевізор дивитися! — сплеснула руками донька.

— Боялася, що зір посадите, а у вас, бачу, залишки розуму попливли. Яка романтика? Який халатик? Я зранку до ночі коло свиней та курей, гній з-під них вичистила. А ще ж двадцять соток городу: помідори, огірки, картопля! Я після того в літній душ ледве доповзаю, не те що свічки палити.

— Ти, Демко, все ж подумай над моїми словами. Це ми жили й не розуміли, що мужик очима любить. А зараз часи інші. Он скільки картинок красивих: дівчата нафарбовані, волосся блищить…

— Ви, мамо, точно серіалів передивилися. Треба телевізор у вас конфіскувати. Зроду б не подумала, що після вісімдесяти на романтику потягне!

Демка вийшла від матері і, важко ступаючи натрудженими ногами в калошах, потюпала запилюженою вулицею до свого двору.

Йшла і бурчала під ніс, що телевізор — то суцільна розпуста і треба людям заборонити ті любовні побрехеньки дивитися. Вона ж, як і її мати, до ніжностей не привчена.

Яка може бути романтика, коли ти цілими днями в хазяйстві колупаєшся?

Назвав її так батько. Замолоду він поїхав на заробітки до Києва — якраз на відбудову. Надивився там на столичну молодь, яка поводилася вільно.

«Відлига» це тоді називалося.

Звучали нові слова, хлопці носили нейлонові сорочки, дівчата вдягали кримпленові сукні, слухали закордонну музику й танцювали дивні танці.

Сподобалося Федору столичне життя, думав навіть лишитися назовсім. Але в селі захворів його батько — нікому було сіно косити та дрова на зиму рубати. Довелося вертатися.

Одружився з хорошою, роботящою дівчиною — тоді працьовитість була головним мірилом для невістки.

А як народилася перша донька, Федір, наслухавшись вольних розмов у Києві, вирішив показати в селі своє вільнодумство.

Спершу хотів назвати Лібералізацією, але ніхто того слова вимовити не зміг. Тоді зійшлися на Демократії.

Голова сільради довго лаявся, зіпсував два бланки, ледве видряпав те ім’я у свідоцтві про народження, витер піт із чола і спересердя плюнув на підлогу:

— Ти, Федоре, наступних дітей якось простіше називай. У мене бланки державні, лічені, не можу я на тебе стільки паперу переводити!

Інших дітей назвали вже Марійкою, Петром, Семеном та Олею — батько швидко розгубив столичний гонор і більше не викаблучувався.

А Демократія замолоду все мріяла змінити ім’я на якесь людське — Галю чи Таню. Та якось за роботою часу не вистачило, а потім і сама звикла, і люди в селі сміятися перестали.

Вийшла заміж за Михайла з сусідньої вулиці, народила дітей, розповніла.

За очі її прозвали Домкратом — за міць і неабияку силу. Демка не ображалася. Вона справді була жінкою кремезною і, здавалося, якби треба було — то й легковика б голими руками підняла.

Її думки перервала сусідка Галя. Вона перевісилася через тин і замахала руками:

— Демко, ходи-но сюди, щось розкажу! Пам’ятаєш, Люба Підгірна привозила матері хустку таку білу, пухову, наче павутинка?

— Ну, — Демка важко опустилася на лавочку біля воріт, обмахуючись зірваним дорогою лопухом. — Красива хустка, одразу видно, що не з дешевих.

— От! — Галя прицмокнула губами і замріяно примружила очі. — Я собі в Люби таку ж замовила! Сьогодні має привезти. Тисячу гривень приготувала, сподіваюся, вистачить!

Демці так захотілося сказати, що смаглявій, як сажа в печі, Галі та білосніжна хустка буде як корові сідло, але вона змовчала. Ще подумає сусідка, що заздрить. Навигадує, що Бойки бідно живуть, обновки собі дозволити не можуть.

А Демка таки заздрила.

Давно хотілося таку пухову красу, та якось усе не випадало купити — гаманець же не гумовий, щоб на все вистачало.

Настрій від тієї заздрості впав нижче плінтуса. Руки опустилися. Якось так кинула худобі їсти та й поплелася в хату.

Город поливати вже не було сили. Увімкнула телевізор, щоб просто бубонів на фоні.

Клацнула пультом — а там серіал! Про ті самі «страсті». Жінка лямочку від нічної сорочки на плечі спустила, волоссям перед чоловіком майнула, а він їй таким томним голосом:

— Ах, Ізольдо!

І цілує те плече, дивиться масляними очима, зітхає — ну зразу видно, що закоханий! А на столі букетище троянд лежить.

І чоловік той на шию їй кольє з камінцями вішає. Свічки горять, на кришталевих келихах вогники грають… Боже, та як же красиво, дівчата!

Щось так солодко защеміло в грудях. Так захотілося, щоб їй теж троянди принесли, щоб у плече поцілували. Хіба ж вона не жінка?

За сорок років шлюбу квіточки від чоловіка не дочекалася, про подарунки й мови не було. Не вмів Михайло дружину радувати. Та й чи його в тому провина?

Демка й сама ніжностей ніколи не проявляла. Не прийнято в їхній родині було обійматися чи слова теплі казати — говорили тільки по ділу.

Задумалася вона. Дивиться, як у телевізорі чоловік жінку по волоссю гладить, і наче чийсь голос у голові прошепотів: «А що, якби?..»

Та думка, як блискавка, пронеслася від п’ят до маківки. Демку аж у жар кинуло. Кров заграла, щічки порожевіли, очі заблищали — наче молодість повернулася!

У літньому душі вода за день нагрілася — побігла, швиденько скупалася. Волосся гарно зачесала. Картоплі насмажила з сальцем.

Поставила дві церковні свічки (а де ж інших у селі взяти?) на столі біля образів. Одягла свою найкращу, ще жодного разу не надівану нічну сорочку, постелила нове покривало, лягла і стала чекати.

Михайло йшов з роботи добряче напідпитку. Розумів, що хвалити його за це ніхто не буде. Тому обережно, як миша, прошмигнув у хвіртку і притулився носом до шибки, оцінюючи обстановку.

У хаті була напівтемрява. Тьмяно горіли дві свічки, а жінки ніде не видно. Він тихесенько, щоб не рипнули двері, зайшов у сіни, зазирнув до кімнати — і завмер на порозі від небаченого видовища.

Демка лежала на їхньому ліжку, вся в білому, склавши руки, і, здавалося, зовсім не дихала (бо ж живіт втягнула).

«Вмерла… — похолов Михайло. — Ніби ж і не хворіла. В обід ще така бадьора була, мало по шиї мені не дала, коли я збрехав, що куму йду сарай ставити».

Треба сусідів кликати, подумав новоспечений вдівець.

Самому якось страшно до покійної підходити. Він із дитинства небіжчиків боявся.

Аж раптом полум’я свічок хитнулося, «покійна» повільно підняла голову, і Михайлова душа пішла в п’яти. Тінь від її масивної фігури поповзла по стіні, розростаючись аж до стелі.

— Свят, свят, свят! — прошепотів миттю протверезілий чоловік. — Чур мене!

— Ми-и-и-хайлику-у-у… — завила утробним голосом Демка. (Це вона в серіалі так чула, думала, що звучить дуже звабливо).

Михайло з переляку вилетів у коридор, гепнувся боком об одвірок, вивалився на подвір’я і рачки поповз до воріт.
У хаті різко клацнув вимикач.

Цілком жива і розлючена дружина важко вийшла на ґанок, відкидаючи тінь на весь двір.

— Михайле, ти де там повзаєш?!

Михайло втиснувся спиною в дошки паркану так, що живіт, здавалося, прилип до хребта. З переляку він навіть слова вимовити не міг.

Розчарована Демка махнула рукою і пішла в хату. Сіла на краєчок ліжка і ледь не заплакала. Вона ж хотіла як краще!

Нарядилася, лягла красиво, а він утік! От і зрозумій тих мужиків: сваришся — ображаються, хочеш зустріти з душею — попід парканами повзають.

Михайло тим часом підвівся, обтрусив коліна і розгублено тупцяв на місці.

— Мишку, ти чого тут бродиш? — у дірку між дошками просунулася голова сусідки Галі. — Демка вдома? Хотіла їй хустку віддати. Купила, накинула перед дзеркалом і сама себе злякалася. Я ж чорнява, в тій білій павутинці виглядаю як обвуглена головешка в бинтах! Забери, може, Демка купить.

— Хустка, кажеш? — Михайло помацав тонку шерсть шорсткими пальцями. — Давай сюди.

І, трохи соромлячись, додав:

— Подарую їй. Вона давно таку хотіла.

Він навшпиньках зайшов до хати. Демка куняла за столом, спершись на стіну. Тонка пухова хустка м’яко лягла на її плечі. Вона здригнулася від несподіванки.

— Ой… що це?

— Це тобі від мене, — зніяковіло кашлянув у кулак чоловік. — Скільки років живемо, а я ж тобі так нічого й не дарував ніколи. Треба ж колись порадувати…

— Ми-и-ихайлику… — знову розчулено протягнула Демка, але цього разу чоловік не злякався, а нахилився і незграбно, тепло чмокнув дружину в порожевілу щоку.

***

— Мамо, дивіться!

Демократія Федорівна кружляла літньою кухнею із білосніжною хусткою на плечах — щаслива, легка і ніби помолоділа на десять років.

— Ох, краса яка! — мати сплеснула сухими долонями по гострих колінах. — Це ж треба, як він додумався! Порадував таки!

— От, зробила я, як ви казали! Свічки запалила, сорочку нову вдягла, картопельки насмажила. А сама лягла — думаю, хай здивується.

— Здивувався?

— Ще й як! — засміялася Демка. — Аж побіг за подарунком. Сказав, що з пустими руками не годиться приходити, коли тебе так чекають.

Старенька мати ніжно погладила куточок білої хустки і раптом гірко зітхнула:

— Ех… шкода, що я телевізор не дивилася, поки молодшою була. Дивись, і в нас би з твоїм батьком життя інакше склалося. Не гризлися б, як пси, а милувалися. Він же, покійний, ох і ласий до ніжностей був…

Мати зніяковіло відвернулася і краєчком рукава непомітно витерла скупу сльозу, що скотилася з помутнілих очей.

— Тепер уже що казати, пізно. А ви свого не втрачайте. Життя ж бо одне, щоб потім не жаліти.

***

Від редакції:

Коли ми читали цей лист від пані Світлани, то в редакції і сміялися, і крадькома витирали сльози. Як же часто за щоденними клопотами, борщами та городами ми забуваємо про найпростіше — обійняти рідну людину, сказати добре слово чи влаштувати маленьке свято серед буднів. А хіба багато треба для щастя?

Лише крапля тепла й бажання здивувати того, хто поруч із тобою роками. Цікаво, а ви пам’ятаєте той момент, коли ваш чоловік чи дружина востаннє робили вам несподіваний подарунок просто так, без жодного приводу?