Тимко просто марить дідусем. Але в нас, на жаль, у наявності лише бабусі. — А мої онуки дуже далеко звідси, — з гіркотою мовив покинутий під кленом дідусь. — Приїжджають украй рідко. Тому… я був би дуже радий, якби зміг замінити Тимофію дідуся. — Тоді ми заберемо тебе додому! — безапеляційно заявив малий

«Дідусі бувають різні, добрі, старі і променисті!» — виспівував мій Тимко, зосереджено колупаючи лопаткою вогкий пісок у дворі. Далі слів він підібрати не зміг, та це й не мало жодного значення.

Головне, що пісня була про дідуся.

Знаєте, як воно буває, коли в дитини є все, крім одного — того, що за гроші не купиш? Мама Олена вже разів зо п’ять пояснювала синові, що пісні краще видумувати про дівчат, а не про дідусів. Але де там!

Щоб дорослі не заважали мріяти, Тимко навмисне перекручував слова, гаркавив і шепелявив, удаючи з себе зовсім малявку. Хоча насправді був уже солідним чоловіком: йому виповнилося цілих чотири пальці і ще половинка п’ятого — того, що найбільший.

Бажання мати власного діда стало для хлопчика просто нав’язливою ідеєю.

А почалося все на дачі під Білою Церквою, коли він уперше побачив це диво природи в сусідської дівчинки Соломії.

Тій вередливій малій із писклявим голоском її дідусь власноруч змайстрував гойдалку. Він сам садовив її на жовте сидіння, гуляв із нею вулицею і зривав найстигліші вишні з самісінького вершечка дерева.

А в Тимка… В Тимка був тато, була мама, були тітки, дядьки і навіть двоюрідний брат Валерка.

Бабусь було аж дві — баба Галя і баба Надя, а ще прабабуся, зовсім старенька, яка ходила з ціпком і трохи горбилася, ну чисто як Баба-Яга з садочкової вистави. А от дідуся — жоднісінького.

«Мабуть, вони десь загубилися», — часто думав малий. Від цієї думки ставало так гірко на душі, що хотілося плакати або хоча б трохи покапризувати.

У їхній садочковій групі «Капітошка» дідусі були тільки в двійнят Даринки з Маринкою — один на двох, та ще в Назара й Полінки. Вони приводили онуків зранку, іноді забирали ввечері. А в решти дітей — дідусів не було.

Замислившись над цією світовою несправедливістю, Тимко випадково перевантажив свій іграшковий самоскид, і під вагою мокрого піску в нього відвалилося колесо.

«Оце так халепа», — зітхнув малий. Мама з такою серйозною поломкою навряд чи впорається, доведеться чекати тата. А без машини в пісочниці робити нічого.

Він підвівся, обтрусив штанці й роззирнувся. Мама сиділа на лавці, втупившись у телефон, як і решта дорослих. Вони приходили з роботи виснажені, забирали дітей із садочка і просто хотіли трохи тиші.

«От якби я мав гроші, — розмірковував Тимко, — я б купив мамі зарплату. Щоб вона ні на яку роботу не ходила, а сиділа вдома». Вони б спали вранці довго-довго, а не схоплювалися ні світ ні зоря, як бідкається баба Галя.

Він би купив зарплату всім, щоб усі сиділи вдома, біля нього. Але грошей не було, і де їх беруть — він поки не знав.

— Синку, далеко не йди! — гукнула мама, щойно малий вибрався за межі дерев’яних бортів. У мами очі були скрізь, вона бачила його завжди і всюди.

Що таке «далеко», Тимко не знав, тому вирішив просто побродити двором, щедро всипаним багряним та золотим листям.

Двір був старий, заріс густими кущами та велетенськими каштанами. Він нагадував справжній ліс, де водяться ведмеді та вовки, тому хлопчик ішов обережно, щоб не напоротися на хижаків.

Обійшовши великий кущ бузку, Тимко закляк. Під старим кленом, у кріслі на колесах, сидів… дідусь.

Найсправжнісінький!

Схожий на святого Миколая: старенький, із невеличкою білою бородою та вусами. Тільки без червоної шапки та мішка з подарунками, тому малий одразу зметикував, що це не казковий, а звичайний, живий дідусь.

Він дрімав, закутаний у теплий картатий плед. До його сірої куртки причепився кленовий листок. Навколо — ні душі. Дідусь був абсолютно один: без хати, без бабусі, без онуків.

Нічийний.

Хлопчик навшпиньках обійшов візок, роздивився знахідку з усіх боків і обережно торкнувся пледа. Дідусь розплющив одне око з-під сивої брови. Помітив малого, який стояв, роззявивши рота від подиву. Тоді старий розплющив і друге око, хитро підморгнув і лагідно всміхнувся.

Тимко від несподіванки аж завмер, міцно притискаючи до грудей поламаний самоскид.

— Тебе як звати, козаче? — спитав дідусь трохи хрипким голосом. Він давно ні з ким не розмовляв, тому голос ніби сховався десь глибоко всередині.

Малий онімів чи то з переляку, чи то від щастя. Лише кліпав довгими віями і витріщався на незнайомця величезними синіми очима.

Здавалося, навіть ластовиння на його кирпатому носі завмерло, готуючись тікати разом із господарем.

— Ой, перепрошую! — підбігла захекана Олена, побачивши, що син стоїть як укопаний біля незнайомого чоловіка.

— Він вам не заважає?

— Що ви, ні! — старий хутко витягнув руки з-під пледа і замахав ними. — У вас чудовий хлопчик. Ми якраз хотіли познайомитися, але не встигли. Мене звати Сергій Костянтинович. А вас із цим юнаком?

— Це Тимко, а я — Олена, — привітно всміхнулася жінка.

Але тут хлопчик раптом відмер і дуже серйозно, по-дорослому, простягнув старому свою маленьку, вимазану в піску долоньку:

— Тимофій… Іванич!

— Серйозний який чоловік у вас росте, — очі Сергія Костянтиновича засвітилися таким теплом, що він став іще більше схожим на доброго чарівника. — Дуже приємно, Тимофію Івановичу та пані Олено, познайомитися з вами!

Йому було вже чимало років. Його власний син давно сам став дідусем. Тільки от онуки роз’їхалися по світах, жили за кордоном, навідувалися вкрай рідко.

У великій квартирі мешкали самі старі. Хворіли, важко зітхали, щодня дивилися у вікно. У гарну погоду син із невісткою ще могли вийти кудись далі, а от Сергія Костянтиновича підводили ноги.

Тому він виїжджав на візку і годинами сидів під деревом. Ровесники вже відійшли у засвіти, а молоді він був нецікавий — інше покоління.

Аж раптом цей малий Тимофій Іванович дивився на нього такими закоханими, повними надії очима, як не дивився ніхто й ніколи.

— А ти… справжній дідусь? — видихнув хлопчик і замружився. Він був готовий прийняти будь-який удар долі.

— Тимку, до старших треба звертатися на «ви», — спробувала втрутитися мама, та її вже ніхто не чув.

Між старим і малим, наповнюючи осіннє повітря якоюсь невидимою, щемкою ніжністю, народилося щось дуже важливе.

— Справжній, — відповів Сергій Костянтинович і тихо розсміявся, побачивши, як радісно спалахнули очі дитини.

— Тебе загубили? — з надією спитав Тимко.

Він дуже сподівався, що цього розчудесного дідуся просто забули під кущем якісь недбалі онуки. І тепер його можна буде тихенько забрати додому, разом із візком, поки господарі не схаменулися.

— Та ні, не загубили, — відповів старий і помітив, як витягнулося обличчя нового друга. — Я живу ось у цьому під’їзді, на третьому поверсі.

— Тут?! — ластовиння на Тимковому носі аж підстрибнуло. Його мрія, виявляється, весь час жила поруч! — А чому я тебе ніколи не бачив?

— І я тебе не бачив, — щиро засмутився дідусь. — А могли б уже давно товаришувати.

— Ми переїхали в цей будинок лише торік, — підказала розгадку мама. — Але все одно шкода, що ми не зустрілися раніше. Тимко просто марить дідусем. Але в нас, на жаль, у наявності лише бабусі.

— А мої онуки дуже далеко звідси, — з гіркотою мовив покинутий під кленом дідусь. — Приїжджають украй рідко. Тому… я був би дуже радий, якби зміг замінити Тимофію дідуся.

— Тоді ми заберемо тебе додому! — безапеляційно заявив малий.

Лишати такий скарб на вулиці було небезпечно — ще набіжать конкуренти.

Він уперся рученятами у візок і спробував зрушити його з місця. Але дідусь був статечний, візок важкий, а гальма — заблоковані. Тимко сопів, напружувався, пихтів, а дорослі чомусь почали сміятися. В синіх очах малого забриніли сльози образи.

— Я не можу жити з тобою в одній квартирі, Тимофію, — старий лагідно погладив хлопчика по вихрястій маківці. — Але не засмучуйся. У мене для тебе є сюрприз.

— Який? — Тимко шмигнув носом і витер рукавом пухку щічку. Сюрпризи він любив, тому майже зрадів. — Покажи!

— А ось такий! — розсміявся Сергій Костянтинович і показав рукою на доріжку.

Тією доріжкою повільно йшов іще один дідусь, під руку зі своєю дружиною.

— Дмитре, Олю, йдіть-но сюди! — погукав їх Сергій Костянтинович. — Я тут познайомився з чудовим юнаком, якому конче потрібен дідусь. Думаю, другий дід йому теж не завадить!

— А бабуся не треба? — розсміялася жінка. — У нас дідусі йдуть тільки в комплекті зі мною!

Тимофій розгублено глянув на маму. Бабусь у нього і так було три, що робити з четвертою — він без дорослих вирішити не міг.

— Беремо? — голос дитини дрижав. Він розумів, що настала мить істини: «бути дідусеві чи не бути».

— Ех, хай буде, беремо всіх оптом! — жартівливо махнула рукою мама Олена. — Але з умовою, що жити вони будуть у своїй квартирі.

Дорослі сміялися, почали про щось гомоніти. А Тимко мало не задихнувся від щастя, коли опинився на колінах у діда Сергія. Він обережно погладив його білу бороду, торкнувся вусів, обережно цмокнув у теплу щоку, а потім витер сльози — спершу дідусеві, а тоді собі.

***

Тієї ночі Тимофію снився дивовижний сон. Ніби вони всією групою йдуть на прогулянку, а під кожним деревом сидить дідусь і чекає, коли його знайдуть онуки.

Дідусів було так багато, що вистачило б усім дітям, і ще б залишилося про запас для сусіднього садочка.

А в квартирі на третьому поверсі Сергій Костянтинович, Дмитро Сергійович та Ольга Петрівна довго не могли заснути тієї ночі. Спочатку пили чай на кухні, потім діставали краплі від серця.

А далі — витягли з шафи іграшки, про які їхні власні онуки забули багато років тому, і ретельно витерли з них пил.
А тоді вирішили, що треба купити нові.

Адже Тимко пообіцяв прийти завтра в гості, а хіба ж можна зустрічати такого дорогого чоловіка старими машинками?

Забувши про тиск і хворі суглоби, вони палко сперечалися, в якому магазині краще купити новий самоскид і який торт спекти на завтрашній вечір.

Життя раптом заграло новими барвами. З’явився сенс прокидатися вранці, бадьоро проводити день і лягати спати, щоб завтра знову настав новий день.

А сива Старість, яка досі комфортно панувала в їхній квартирі, нервово зіщулилася в кутку. Здається, її спокійному існуванню настав кінець.

***

Від редакції:

Ось такий щемливий лист надіслала нам киянка Олена, чий маленький син одного осіннього дня знайшов на вулиці найбільший скарб.

Ця історія ще раз доводить: на світі так багато самотніх літніх людей, яким нікому віддати свою турботу, і так багато дітей, яким не вистачає старшого, мудрого друга поруч. Інколи достатньо просто озирнутися навколо, щоб подарувати одне одному новий сенс життя.

А чи є у вашому дворі такі самотні бабусі чи дідусі, яким ви могли б просто сьогодні усміхнутися і сказати «Добрий день»?