Усі щільненько стоять – як мішки з картоплею. І ось, коли автобус укотре різко загальмував, студентки, що стояли поруч, всі полетіли на бідну Зінаїду.
– Триматися, чи що, не можете?! – запитала бабуся.
– Бабусю, ось дивлюся на вас – ви, напевно, ніколи не були молодими, – відповіла та, що просила вибачення спочатку, – Не носили спідниць, не кохали, не жартували. З пелюшок були злою пенсіонеркою?
Дівчата розреготалися. Ще кілька секунд тому їм доводилося вислуховувати невтішну «правду» про себе, але тепер вони морально раділи.
Зіна миттєво прикусила язика. Вона ще не пенсіонерка. Просто має такий вигляд…
На своїй зупинці ледве витягла сумки. І відчула до себе жалість. Прямо в очах засльозилося… Зачепила її та дівчина. Переступивши поріг квартири, жінка грюкнула сумками біля порога.
– Та досить тобі. Шукав, шукав він роботу…
Розбирала сумки, а з голови не виходили слова дівчини… Як це вона не кохала? Кохала! Коли за Степаном в річку пішла, хоча не плавала.
Був першим хлопцем на селі – знала б тоді, що ледар… І в молодості красунею була. Одна коса чого варта була. Це тепер – хімія на голові.
І спідницю носила, та не аби яку. Батько не раз лаявся, що колінами світить. Бувало, виходила з дому в довгій сукні, а в подружки, перед танцями, переодягалася в легкий варіант…
Усе життя Зіна догоджала Степану. Сама винна, що так привчила. А тепер розклеївся чоловік.
На одній роботі довго не втримається. «Важко» йому. І на дачу не витягнеш. Зате перед телевізором ночував би.
Нічого в дім не приніс. Якби не батьки, то тулилися б у малосімейці…
«Що буде на вечерю? – запитав чоловік. – Чогось смачного хочеться»
І це Зіну добило. Не знала, до чого причепитися, щоб виплеснути злість і гіркоту. Погляд спіткнувся об пощерблену чашку.
Червона з білими горошинами, стара, незграбна. Така, як її життя. Кинула чашку у відро для сміття. За нею туди ж полетіли ще кілька «поранених» чашок, потріскані тарілки, склянка.
У серванті стоїть посуд не зворушений. Збирала, збирала… Кому потрібен той кришталь, сервізи столітньої давнини, стаканчики з «позолоченими» вінцями? Коли з них їсти-пити? У якому світі?
Від звуків прокинувся зять. Поцікавився, що сталося. Але теща кинула такий погляд, що того моментально як вітром здуло.
Правду сказала дівчисько в автобусі. Не жінка, а загнаний кінь. Руки потріскалися, адже не вміє на городі в рукавичках працювати.
Крем собі шкодує купити. У перукарню ходить не коли треба, а коли дуже треба. А як дівкою була, то і собі, і подружкам красу наводила…
Вилила холодний чай. Сполоснула чашку. Витерла сльозу…
***
– Збираєшся на дачу? – вранці запитав Степан. – Зараз субота ж. У маршрутці буде багато людей.
– …У вас гарне густе волосся, навіщо ви його так псуєте? – запитала молода дівчина-перукарка. – Що будемо робити?
– Щоб було… хоч що-небудь. На ваш розсуд.
– Вашу сивину зробимо елегантною. Колір зараз підберу. Вкоротимо тут усе… Вам підійде. Ви чимось схожі на мою маму. Я їй такі модні зачіски роблю!
– Напевно, ваша мама молодша за мене.
– Я пізня дитина. Мама вже на пенсії. Але любить мати гарний вигляд. То що, експериментуємо?
– Можна. І ще брови трохи підправити… – здається, Зіна потихеньку набиралася сміливості.
Минула незліченна кількість хвилин… Зіна заплющила від несподіванки очі. Із дзеркала на неї дивилася інша жінка.
Помолоділа. З незвичайним відтінком волосся. З незвично короткою стрижкою. Майстерно укладеною. Тільки одяг не підходив до нового образу.
Дівчина-перукарка приємно посміхалася:
– Подобається?
– Дуже! Яка ж ви розумниця… Дякую вам!
Пізніше й у гардеробі обновки з’явилися. Степан підозріло дивився на дружину. З якої радості такі «реформи»?
Зять не міг зрозуміти, чому теща раптом змінила імідж. Донька рахувала, скільки все це коштує.
А Зіна не збиралася нікому нічого пояснювати…
