Осінь у селі пахла димом і спілими яблуками. Ольга Миронівна стояла біля хвіртки, обхопивши долонями гаряче горнятко з чаєм, і вдивлялася в дорогу. Сашко мав приїхати ще зранку, а вже й сонце хилиться до заходу…
— Ну нарешті, Сашко, а то я вже думала, ти про мене зовсім забув… — Ольга Миронівна, тендітна старенька зі сріблястою косою, зустріла онука біля воріт із тією самою усмішкою, що завжди пахла свіжими пирогами.
— Бабусю, ну не починай. Ти ж знаєш: у мене робота, діти, Катька зі своєю депресією… Та й до тебе — дві години в один бік. От я і подумав… Переїжджай до нас. Назавжди.
Вона лише скрушно похитала головою.
— Бабусю, я серйозно. Ти будеш у нас, у теплі. Кімната окрема, сусіди не галасують, усе по-людськи. А тут ти сама, як палець. Хата стара — скоро сама завалиться. Її ще прадід будував, так? Дім був міцний — колись. Але прадід, прости Господи, ще за царя жив. Зараз — сама подивись: дах тече, груба ледь дихає, проводка як із музею.
Зараз за цю хату хоч щось дадуть, а за рік — перетвориться на трухлявину просто на очах. А гроші я вкладу з розумом: і дітям на гуртки вистачить, і тобі на ліки, і мені трохи на бізнес. Ну, ти там житимеш — як вареник у сметані! Ще й солодке до чаю щодня — обіцяю. Ну що скажеш, бабуню?
Бабуся мовчала. Увечері, напередодні від’їзду, хата ніби ожила. Скрипіли дошки під ногами, пахло старим деревом, лавровим листом і сушеними яблуками зі скрині.
На кухні цокав старий годинник із надбитим боєм, і кожне його клацання відлунювало десь глибоко в грудях. Вона довго сиділа у своїй кімнаті, вдивляючись у фотографії на стіні.
Чоловік, молоді батьки Сашка, сам Сашко — лаповухий і веселий хлопчина. Хата скрипіла по-своєму, ніби прощалася.
Коли вона нарешті прошепотіла: «Ну, спробуємо», — голос зрадив її. Він прозвучав чужим. Ніби щось усередині замкнулося і більше не відчинялося.
І вже за тиждень її скромні пожитки гуркотіли в багажнику Сашкової «Шкоди».
Перший місяць бабуся намагалася не заважати: прибирала, прала, мила підлогу ночами, щоб ніхто не бачив. Але потім усе пішло шкереберть. Невістка, Катя, сичала крізь зуби:
— Баба смердить. У своїй кімнаті не прибрала. Та й узагалі, як мені тепер гостей кликати — у нас тут не квартира, а філія краєзнавчого музею епохи застою!
Підлітки-онучки робили вигляд, що не помічають бабусю. Якось старша кинула просто в обличчя:
— Ти нас ганьбиш.
Минув рік.
Хату продали, бабусі нікуди повертатися. А потім Сашко, весь такий стурбований, почав здалеку:
— Слухай, бабусю… У Каті мама злягла. Жах просто, доглядати нікому. Ми тут подумали… Ти б поїхала в пансіонат. На якийсь час. Поживеш, відпочинеш: свіже повітря, ліс, лікарі — все під рукою. А потім повернешся, як новенька!
Ольга Миронівна не відразу збагнула, що він щойно сказав. Пансіонат? Це слово прозвучало як вирок. Вона мовчала. Потім спробувала гірко пожартувати:
— А кімната з краєвидом на цвинтар додається?
Сашко нервово всміхнувся:
— Та годі тобі. Там хороші умови. Не гірше, ніж у нас.
— У вас, Сашо. Не в нас. — У її голосі не було ні краплі докору. Лише безмежна втома.
У грудях ніби щось хруснуло. Не ребро — довіра.
У першу ніч на новому місці вона не могла заснути. Зі стелі падали химерні тіні, і все тут здавалося чужим і холодним. Ковдра була чистою, але не пахла домом.
Вона притиснулася щокою до подушки і, як у дитинстві, шепотіла в темряву: «Сергію, забери мене до себе…» — так вона кликала покійного чоловіка, з яким пройшла весь життєвий шлях і якого тепер так бракувало.
А вранці вона вже сиділа під березою, у сірому кардигані, і слухала, як вітер жене листя брукованою доріжкою. Пахло сирою землею, сонце несміливо пробивалося крізь мереживо гілок. Птахи перегукувалися над дахом, ніби шепотілися: «Вона ще тримається…».
Пансіонат виявився не пеклом, а майже домом. Особливо після того, як до неї підійшла дівча з ластовинням:
— А чому ви не в їдальні? Там сьогодні супчик — як у дитинстві!
— Не хочу. Апетиту немає.
— Ну, тоді я принесу вам обід сюди! — і дівчина зникла.
За десять хвилин перед бабусею вже стояв столик: суп, пампушка, термос із чаєм. Віра була прудкою, як горобчик, і такою ж легкою на підйом. Усміхалася часто, але щиро — ніби світилася зсередини. Коли говорила — очі іскрилися, а руки жили своїм життям: то поправляли пасмо волосся, то жестикулювали, як в актриси у шкільній виставі.
Дівчину звали Вероніка. Їй було двадцять два. Батьків утратила в дитинстві, виросла в інтернаті, а тепер тут — санітарка, душа всього колективу.
— Ви знаєте, ви мені нагадуєте мою мрію, — сказала Вероніка якось увечері. — Я завжди хотіла, щоб у мене була бабуся. Така, щоб із нею чай пити, плести, старі фільми дивитися…
Минуло три роки. Ольга Миронівна ніби ожила: і рум’янець з’явився, і голос знову став дзвінким. Вероніка вчилася заочно, збиралася вступати до медучилища, а одного разу заявила:
— Я заміж виходжу! І… я при надії!
Бабуся залилася сльозами — не від смутку, а від чогось теплого, щемливого, ніби час повернувся назад і вона знову дівчисько, якому щойно довірили велику таємницю щастя.
А потім приїхав Сашко. Весь такий прилизаний, на новенькому позашляховику. Він зайшов у хол із впевненістю людини, яка завжди мала рацію — навіть коли помилялася. Розмовляв ввічливо, але занадто голосно, ніби виправдовувався перед усією будівлею.
— Бабусю, привіт! Скучили страшенно! Поїхали додому, га? Катерини мама одужала, дівчата на тебе чекають!
— Я тут і помру, Сашо. Дякую, що навчив мене обирати, — спокійно сказала вона і пішла до своєї кімнати.
За два роки вона пішла тихо, уві сні. Вероніка організувала похорон. А на ранок, за проханням бабусі, кинула в поштову скриньку Сашка листа.
«Любий Сашо.
Якщо ти читаєш це, значить, я вже поруч із Сергієм — твоїм дідом. Дякую тобі за все. За життєвий урок. За правду. У конверті — твоя частка спадку.
Прощавай. Баба Оля».
Сашко розірвав другий конверт із передчуттям великих грошей.
Там лежала одна-єдина купюра у тисячу гривень. На ній жирно, по діагоналі було виведено маркером:
«Купи собі совість».
Через якийсь час Віра прийшла до неї на могилу — не сама. На руках у неї спав крихітний, кучерявий клубочок, закутаний у плед із вушками.
— Познайомся, бабусю, — прошепотіла вона, опускаючись на коліна. — Це Оля.
Вітер тихо колихав листя на найближчому клені, і в цій тиші Вероніка раптом ясно відчула: хтось ніби легенько торкнувся її плеча. Тепло, ніжно. По-родинному.
— Я знала, що ти почуєш, — усміхнулася Вероніка крізь сльози. — Дякую тобі за все.
Ось така життєва історія, де чужа людина іноді стає ріднішою за кровну рідню, а справжня сім’я вимірюється не документами, а вчинками та теплом серця.
А як ви гадаєте, чи є прощення тим, хто згадує про старих батьків чи бабусь лише тоді, коли їм це вигідно? Чи, можливо, час усе лікує?
