“А морозець добре так щипає щічки”, – подумав Анатолій Васильович, поспішаючи до машини, – та й не морозець, а справжній мороз, – бурмотів він.
Щоб скоротити шлях, пішов через речовий ринок, де з дев’яностих, влаштувалися торговці, і де зазвичай у рядах повно одягу. Згадав, як ще хлопчаком прибігав сюди, коли з села приїжджала бабуся і привозила на продаж овочі. І були тут дерев’яні прилавки, за якими стояли рум’янощокі тітоньки в квітчастих хустках і зазивали покупців.
А нині двохтисячний «стукнув» і ринок ще більше розрісся, перетворився новими наметами, і торгівля не зупиняється навіть у тріскучі морози. Ось і зараз продавці, одягнені «в сто одежинок», погойдуючись з боку в бік, намагалися зігрітися.
— Молодий чоловіче, дублянка… якраз вам підійде.
Анатолій зупинився. Про дублянку він і сам думав, куртка хоч і на хутрі, але холоднувато в такий мороз. А тут за прилавком жінка стоїть і чоловічі дублянки по обидва боки – на будь-який смак і розмір.
— Ух, ти, за «молодого» прийняла, видно від морозу помолодшав, – спробував пожартувати сорокап’ятирічний Толик.
Жінка в товстому пуховику, в шапці, поверх якої накинута тепла шаль, дивилася на покупця з надією. Сама ж, видно було, замерзла. Почервонілі щоки і ніс ніяк не сховаєш, якщо тільки шарфом прикрити.
Анатолій і сам подумав про дублянку, але мороз підганяв до машини. – Холодно ж в мороз приміряти…
— А ось у мене тут можна,- вона відкинула полог свого торгового намету, запрошуючи увійти. – Тут хоч і не опалюється, а приміряти ж можна… ось гляньте, яка дублянка… тепла… у ній не замерзнеш.
Анатолій Васильович наїжачився, відчуваючи, як холод дістався до спини. – Ну, гаразд, умовила…
Він прошмигнув до імпровізованої примірочної, швидко зняв куртку, продавчиня допомогла вдягнути дублянку. Сіла вона на нього напрочуд легко і якось затишно. Жінка одразу взяла дзеркало і повернула до нього. – Та вона пасує вам, і розмір, і до лиця…
— Хм, – він схвально хмикнув, – дорого мабуть.
— Не дорожче за гроші, імпортна ж дублянка, довго носитимете і не замерзнете. І дружина схвалить.
— Головне, щоб я схвалив, а дружини в мене немає, – відповів Анатолій.
Почувши ціну, порівняв із магазинною, зазначивши, що набагато дешевше. Але для порядку спробував поторгуватися.
— Я і так вам скинула. А якщо ще зменшу, то сама нічого не отримаю, я ж на господарів працюю…
— Базарна ти моя, на господарів значить наймитуєшся, мерзнеш… роботи чи що немає?
— А де вона зараз є? То скорочення, то зарплата копійчана… рада б піти хоч у хатню робітницю, хоч у куховарку, аби тільки в теплі, та нікуди поки що… може вам помічниця потрібна? Пельмені, холодець… усе смачно готую…
— Мені жирне не можна.
— Ну, тоді супчики, курка, печеня, каші, салати… прибрати можу.
— Я й сам з рукам, – відповів він і посміхнувся, – а от поїсти зварити, ну хоча б двічі на тиждень… не відмовився б, – він глянув на її посинілі губи, потім на руки в теплих рукавичках.
Жінка окинула його поглядом. – Відразу скажу: я тільки на кухню, тільки обід приготувати, на більше не згодна.
Анатолій від її слів знову посміхнувся, оцінивши «заморожений вигляд» жінки. У валянках, у товстому пуховику, закутана по самі брови, насуплена, чи то від морозу, чи то від життя, вона більше викликала жалість, ніж бажання залицятися до неї.
— Та я взагалі згоди не давав ще, – з усмішкою сказав він
— А я й не просилася, – відповіла вона моментально. – Дублянку будете брати? – запитала без жодної надії.
— Буду! – Васильович дістав гроші й розрахувався.
Прихопивши величезний пакет, поспішив до машини. Сповільнивши крок буквально метрів за десять, зупинився. Готувати він і справді не любив, та й допомога на кухні потрібна. Він повернувся.
— А що, і, справді, добре готуєш?
— Спробуєте, дізнаєтеся.
— Адресу запам’ятай, або запиши. У суботу вранці зможеш прийти?
— Прийду, якраз вихідна.
— Ну, ось о десятій за цією адресою. Собаки немає, якщо що. – І Анатолій пішов до машини, не особливо сподіваючись на домовленість. «Прийде, так прийде,- вирішив він, – а не прийде – шкодувати нема про що, не велика втрата. Кухарку можна і через оголошення знайти».
* * *
Будинок Анатолій Васильович побудував рік тому. Продав квартиру, яку розділив із колишньою дружиною, залишивши пристойну частку синові, і зайнявся будівництвом. Сам же він працював у проектній компанії, яка приймала замовлення на будівництво різних об’єктів. Ось і загорівся Анатолій Васильович спроектувати і побудувати будинок для себе.
У суботу вранці, увійшовши на кухню, згадав про домовленість. А рівно о десятій, жінка, як і домовлялися, прийшла. Він вийшов у двір, відчинив хвіртку. Той самий пуховик, але без шалі, одягнена, хоч і просто, але цього разу можна хоча б розгледіти незнайомку.
— Знайшла, значить? – запитав він.
— Так у вас тут автобус ходить, зупинка поруч.
— Ну, проходь.
Роздягнувшись, пройшла помити руки.
— Звати тебе як? А то навіть не познайомилися.
— Віра. Віра Володимирівна.
— Ну, ось, Віра, це кухня, заглядай, не соромся, розповім, де і що лежить. – Він був здивований, як змінилася жінка з ринку. Ні, вона не перетворилася на ефектну красуню, і не було майстерного макіяжу, та й одяг був простий. Але тепер він розгледів її обличчя з правильними рисами, каштанове волосся, і з таким же теплим відливом – карі очі.
Вона дістала косинку і прибрала волосся, одягла фартух, який теж прихопила із собою. Освоївшись, зайнялася готуванням.
— Ти кажи, якщо що, може ще морквини принести, у мене там у підвалі є… а я поки що ще «підкочегарю», щоб тепліше було.
— Ага, – вона киває, – показуючи, що чим тепліше, тим краще.
Потім він змітав сніг на подвір’ї, а повернувшись до хати, зупинився, і, як у дитинстві, став принюхуватися: – Ой, смачно пахне, – сказав він і зазирнув на кухню. І одразу здалося, що все в домі змінилося… ця жінка на кухні, жінка з ринку, яка волею випадку з’явилася в його домі, перетворила холостяцьке житло однією своєю присутністю.
— Ну, а сама, що… діставай тарілку і теж сідай зі мною, разом будемо обідати…
— Ну, ні, це вам…
— Досить викати, сідай, разом же веселіше.
І вона сіла навпроти.
— У-у-у, як смачно, та ти, Віра Володимирівна, майстриня, такий талант на ринку пропадає…
— Не пропадаю, а роботу собі шукаю.
— Ну, так і працюй… у мене. Платити буду.
— Точно подобається?
— Точно.
— Ну, тоді домовилися: приходжу двічі на тиждень, готую і заготовки роблю. А іноді вже сам як-небудь.
— Згоден, нехай двічі на тиждень.
— Ну, ось і добре. Значить, я звільняюся, і поки кулінарити в тебе буду, роботу підшукаю, щоб не мерзнути.
— Вітаю, базарна ти моя! Новий етап у житті починається… і вибач, що так назвав тебе: «базарна». Ну, це я так, жартома. А платити можу хоч щотижня.
* * *
Уже за тиждень він звик, що у вівторок і в суботу Віра приходить до нього і кухня наче оживає. У вівторок приходить увечері, оскільки він на роботі, а в суботу на весь день. Він приносив овочі, купував продукти заздалегідь, часто погоджуючи з Вірою. А коли вона приходила, крутився на подвір’ї, доглядаючи територію, повертався в будинок, відчуваючи затишок і тепло від присутності чужої людини.
Іноді сідав перед телевізором дивився улюблені передачі. – Віро, іди сюди, іди, подивися, пам’ятаєш цього актора?
— Ніколи мені.
— Та залиш ти, само довариться, присядь, відпочинь, – він саджав її поруч і охоче ділився емоціями, помічаючи, що цей фільм їй теж подобається.
Іноді ходив із кімнати в кімнату, на ходу намагаючись розгадати кросворд. – І що це за річка в Японії…
— А скільки літер? – запитувала вона.
— Пʼять.
— А може Фудзи?
— Точно! Віро, ти молодець, підходить. Він сідав за круглий стіл на кухні, захопившись кросвордом. – Це сміття? Давай винесу. – І він підхоплювався, бажаючи бути в чомусь корисним. А потім вони разом обідали.
Так минув місяць. І одного суботнього дня прийшло Анатолію в голову віддячити Вірі. Гроші, звісно, платив, але захотілося якось красиво віддячити. І вирішив покликати її до ресторану, нехай перепочине від кухні, нехай замовить найсмачніші страви, вони довго сидітимуть і розмовлятимуть, нікуди не поспішаючи.
Але згадавши, що обіцяв директору заїхати на роботу, вирішив відкласти запрошення. «Ось приїду і запитаю про ресторан, сподіваюся, погодиться».
— Віро, я на кілька годин відлучуся… обіцяв заїхати на роботу.
Повісивши рушник на спинку стільця, дивиться з подивом, навіть насторожено.
— Ну, чого злякалася? Я ж скоро.
— Та якось самій у твоєму домі…
— Нічого страшного, я скоро.
І вигнавши машину за ворота, поїхав у справах.
Усе вже було готово, залишилося накрити на стіл. – Ну, це вже коли господар приїде, – вирішила вона.
Взагалі вона була задоволена, що знайшла підробіток у Анатолія, тим паче, що платив їй щотижня, якраз їм із донькою протриматися, доки не знайшла постійну роботу.
Почувши, як дзенькнула хвіртка, підійшла до вікна, очікуючи побачити господаря. Але замість Анатолія на подвір’я увійшла молода жінка, обережно ступаючи, щоб не спіткнутися на високих підборах. Її пухнаста шубка і біла шапочка робили її схожою на казкову героїню.
— А це хто в нас? – запитала гостя, плескаючи нафарбованими віями. Довге волосся розсипалося по плечах. Шубку вона скинула, недбало кинувши на крісло. Зупинивши погляд на фартусі, який Віра завжди одягала, запитала: – Кухарка чи що?
— Здрастуйте. Ну, взагалі-то я готую Анатолію Васильовичу… за домовленістю…
— Усе! Домовленість розриваємо, – сказала модна гостя. – Можете бути вільні.
— А ви хто? – нарешті здогадалася запитати розгублена Віра.
— Наречена! Майже дружина!
— Щось мені про вас Анатолій нічого не говорив…
— А з чого це з кухаркою про особисте життя говорити? Була відсутня я, ось приїхала. – Вона відкрила шафку в передпокої. – А де мої домашні туфлі? Куди вони поділися?
— Не чіпала й не бачила. У мене свої є.
Вона пройшла в спальню. – А помада… де моя помада?
— Гадки не маю, я туди взагалі не заглядала, я тільки на кухні.
Жінка вийшла і з неприхованою підозрою подивилася на Віру. – Я ж сказала: ви вільні. Чи грошей треба? Скільки ми винні?
— Нічого не винні, Анатолій учора розплатився.
— Ну, тоді чого чекаємо? До побачення. Я тут сама розберуся, у нас романтична вечеря сьогодні.
— Зачекайте, так не можна, мені треба господаря дочекатися, – заперечила Віра.
— Я теж господиня. І з усією відповідальністю заявляю: Толю бачила щойно, він на роботу поїхав…
— Ну, так на роботу, він сам сказав, – підтвердила Віра, – але все одно хочу від нього почути.
— Гаразд, тоді розкажи, де моя помада… чи може мені ще спідню білизну перевірити… чи на місці…
— Та що ви собі дозволяєте? – обурилася Віра. – Нічого я не брала…
Гостя сіла в крісло, закинувши ногу на ногу: – Ми з Толею більше не потребуємо домробітниці, нам не потрібні чужі в домі… просто він посоромився тобі в очі сказати…
Віра зняла фартух, кинула його в сумку і, одягнувшись, вийшла.
«Може й справді, посоромився в очі сказати, – думала вона, – буває ж так: прийняв рішення, а відмовити соромно, тим паче так поспіхом поїхав на роботу. І тут ця дамочка… і знає, де і що лежить, а головне Анатолія знає».
Віра зітхнула, подивилася на будинок і пішла до зупинки. Взагалі, вона була вдячна, що тимчасовий підробіток виручив її, до того ж часу було більше на дванадцятирічну доньку Женю і був час підшукати постійну роботу. Але все-таки на душі було неприємно, ніби сміття їй під ноги висипали. «Сказав би сам, – думала вона, – було б легше».
* * *
Анатолій, у передчутті смачного обіду, поспішав додому. Ось зараз скаже про ресторан – треба ж потішити жінку, нехай буде для неї невеликий відпочинок.
— Віро, я прийшов! – І тут же побачив, як зі спальні вийшла Марина.
— Ти що тут робиш? Що забула? – обличчя його одразу змінилося, радість зникла.
— Толик, – вона обвила його навколо шиї, він одразу прибрав її руки. – Що забула?
— За тобою скучила.
Анатолій зазирнув на кухню. – А Віра де?
— Втекла і ручкою не помахала, набридло, каже, біля плити стояти… і я її розумію.
— Що ти їй сказала?
— Та не переживай ти так, навіщо тобі кухарка, я сама на стіл накрию… до речі, я свої тапки знайти не можу…
— Я їх викинув! Відразу викинув. Казав же: забирай усе, нічого не забувай…
— Толику, як це так?
— Так, викинув, і помаду твою викинув, і тебе викинув. Здається, ти в машині тоді з бой-френдом обіймалася…
— Толя, ми просто по-товариськи попрощалися, це з моєї роботи, я ж говорила, а ти не захотів слухати.
— Що ти сказала Вірі?
— До чого тут Віра? На мене подивися: я до тебе повернулася…
Він дістав гроші й сунув їй у руки: – Це тобі за капці й помаду. А тепер іди звідси… іди до свого бой-френда.
— Толик…
Він узяв її за руку і вивів із дому, і також за руку вивів за ворота. – Зупинка, знаєш де, ну або попутну автівку зловиш, тобі не звикати знайомитися…
— Дурень… старий дурень…
— Так?! А я думаю, я ще нічого! – сказав він і закрив хвіртку на засув.
Того дня Віра так і не прийшла. І у вівторок теж не прийшла. Анатолій ходив будинком із кутка в куток і лаяв себе. – Ну як же так, окрім імені нічого не знаю, адресу ж треба було запитати. Образилася, мабуть, сильно образилася, і що ж їй Маринка наплела…
Після того як розлучився, з Мариною він зустрічався півроку, вже думав ввести її в дім законною дружиною, поки не побачив свою подругу в машині з іншим чоловіком. Хлопець був молодий, гарний собою і палко обіймав його Марину. І після цього він обірвав із нею стосунки. Був пригнічений, розчарований, потім прийшов до тями. Потім зустрів на ринку Віру, навіть не думаючи будувати якихось планів щодо неї. Просто з нею було затишно, якось тепліше чи що, і він швидко звик до її теплого погляду і м’якого голосу.
А тепер її немає. І стало якось порожньо. Нехай хоча б двічі на тиждень, але приходила, розбавляючи його самотній побут.
Він пішов на ринок, пройшов усі ряди, знайшов те місце, де торгувала Віра. Там була інша жінка, і про Віру вона нічого не знала. Сусідка навпроти теж сказала, що давно її не бачила, з того часу, як вона зовсім пішла з ринку.
Анатолій заходив у найближчі магазини, на продуктові ринки, слабо сподіваючись, що випадково зустріне її. Але як знайти жінку, коли в місті проживає сімдесят тисяч жителів…
До самої весни він сподівався, і озирався на всі боки, особливо в магазинах, що раптом попадеться на очі Віра.
А потім змирився із втратою. Але якось у квітні, коли весна вже йшла повним ходом, схопився, що треба б поміняти черевики. Він зупинився біля багатоповерхового будинку, на першому поверсі якого відкрилися нові магазини з одягом і взуттям. Уже помітивши, що там, з краю, магазин чоловічого взуття, попрямував туди. Ось якийсь салон-магазин із жіночим одягом – Анатолію далі. Він так би й пройшов, але ніби спеціально хтось підказав: «Подивися праворуч».
І він повернув голову. Там, за склом, у світлі ламп, висів модний жіночий одяг, а поруч стояла жінка, щось пояснюючи молоденькій продавчині.
Він завмер. Він упізнав її одразу, хоч і була вона зовсім іншою. Волосся ще більше підросло і вона прибирала його акуратно в легку зачіску; елегантна сукня облягала її приємну фігуру. Він згадав її на ринку – змерзлу, закутану в шаль, потім згадав на кухні в себе – спокійну, усміхнену, щиру… і ось зараз – неймовірно чарівну й чарівну. І всі ці три образи один зійшлися, об’єдналися і стали йому дорогими.
— Віра…
Він машинально взявся за ручку дверей і попрямував до неї.
— Здрастуй, Віро, ну як же так? Хоч би сказала, що роботу знайшла…
— Здрастуй, Толю. А що говорити, і так усе ясно, дівчина твоя все сказала…
— Та яка дівчина? Я ж її не кликав, у минулому давно дівчина, можна сказати, не виправдала довіри…
— А я думала, ви разом вирішили…
— Та я її не бачив, а то б на поріг не пустив. Ех, Віро, а я ж шукав тебе…
— Анатолію Васильовичу, спасибі тобі, підтримав мене, коли важко було. У мене тепер хороша робота, у теплі й у красі… тож не зможу приходити, як колись…
— Та й не треба! Хоча, ні, треба! Але якось по-іншому… слухай, я ж не встиг тоді сказати, у ресторан хотів запросити тебе… хоч сьогодні можу запросити, от тільки черевики куплю…
Вона зніяковіла. – Сьогодні не можу.
— Ну давай у п’ятницю… як щодо п’ятниці?
Вона знизала плечима. – Добре, давай у п’ятницю.
— Почекай, – заквапився він, – скажи адресу, я заїду за тобою.
Вона засміялася.
— Так-так, це щоб тебе знову не загубити.
* * *
Літній день хилився до вечора, але на вулиці було ще спекотно. А в будинку прохолодно.
— Мамо, дивись, дядя Толя приїхав, – донька Женя виглянула у вікно.
— Ну, ось і добре, вечеряти будемо.
— Мамо, все-таки добре, що ти погодилася за нього заміж вийти.
Віра розсміялася, обійняла доньку. – Ну, спасибі, що схвалила мій вибір… я теж рада.
— Мамо, дивись, дядько Толя когось приніс!
Вони разом вийшли на ґанок. Анатолій тримав на руках цуценя.
— Ну, ось дівчата, зустрічайте, буде в нас ще один охоронець…
— Толю, чому ще один? – сміючись, запитала Віра.
— Ну, так перший охоронець – це я. Адже маю я охороняти й захищати свою сім’ю. А це мій помічник, виросте, теж буде захисником.
Цуценя тикалося носом у руки дівчинки, а Анатолій і Віра дивилися на них, сидячи на ґанку… і було тепло, і було добре, і було щастя. Хоча чому «було»? Нехай завжди так буде.
