— Як же воно тепер буде? — невесело думала Алла, дивлячись у вікно автобуса, що віз її до батьків, у Полтаву. — Треба ж такому статися! Тільки наче все налагодилося, і на тобі — біда за бідою сиплеться…
Спочатку брат, Миколка, вляпався в історію — накоїв дурниць, ледве від суду відкрутився, добре хоч умовно дали. Потім той же Миколка одружився з якоюсь дівчиною ненадійною і в батьківську хату її привів…
Скільки ж мама через нього наплакалася! А тепер… Тепер мамі такий страшний діагноз поставили.
Алла аж зщулилася від холодку, що пробіг по спині. «Бідна моя матуся, скільки ж на її долю випало! Тато ходить сам не свій, хоча… теж їй у молодості віку вкоротив — ішов до іншої, було діло.
Добре, що схаменувся, повернувся в сім’ю. А я? Мене наче й дорікнути нічим, я все життя тільки радувати маму старалася…»
Згадала, як ще малою допомагала їй по господарству, в хаті порядки наводила, як уміла. А коли батьки з села в місто перебралися і почали будувати дім, то стала першою помічницею — гляділа меншого братика, який уже в той час на світ з’явився.
Батько саме тоді від розлучниці додому повернувся, вину замолював.
У школі Алла вчилася на «добре» й «відмінно». А коли вступила до інституту в Харкові — мама з татом, здавалося, найщасливішими у світі були.
«А потім… у Юрка, однокурсника, закохалася. Заміж вийшла, як годиться, весілля відгуляли. Як же мама раділа першому онукові! З яким задоволенням його до себе забирала… Як це, виявляється, важливо — знати, що ти мамі своїй серця не краяла! А як же я тепер, якщо матусі..?»
Вона крадькома змахнула сльозу, що підступила до очей.
У батьківській хаті тепер не було того спокою й радості, як колись. Та й ладу не було — що з двох розгублених чоловіків візьмеш?
Закачала Алла рукави й стала до роботи: мила, прала, варила, біля мами цілими днями сиділа. Мати лежала бліда, схудла так, що страшно глянути, і вже ніби нічого й не помічала навколо.
Увечері прийшла медсестра, зробила укол, і мама забулася сном. Алла довго сиділа поруч, гладила її натруджену руку. «Не розкисати! — наказувала сама собі. — Тільки не розкисати!»
— Ти надовго? — спитав Микола, коли вона насипала йому вечерю.
— На два тижні. Не можу я надовго, сам знаєш — робота, Вадик, школа… Приїжджатиму на вихідні. Ви вже тут тримайтеся, — голос її зрадливі затремтів.
Побачила, як у Миколки дрібно засіпалися губи, точнісінько як у дитинстві: коли він, наляканий, ось так кривив рота перед тим, як розревітися на все горло. «Посерйознішав, і то добре. Розпестили ми його…
Мама з нього пилинки здувала, батько зроду пальцем не чіпав… Я з ним скільки возилася… Любий мій братик».
— Колю, ти вже тримайся, дорогенький… А що ж поробиш тепер? — сказала тихо, обійняла брата ззаду, притулилася до його міцної спини.
Мами не стало через три місяці. Увесь цей час Алла моталася між своїм домом і батьківським — схудла, саму вже ледве ноги носили. Тільки коли сорок днів минуло, трохи до тями прийшла.
Але в батьківській хаті їй тепер було важко — нічого не могла із цим почуттям вдіяти. Разом із господинею пішло звідти щось таке… невловиме, чого вже не повернути.
Часто згадувала, як батьки цей дім зводили, як тато матеріали діставав, як мама допомагала йому навіть колоди перевертати, як вони з мамою фарбували віконниці в небесно-блакитний колір, а непосидючий Миколка перекинув банку з фарбою… Згадувала і плакала.
У цьому домі вона знала кожну мостину. Кожна дрібничка була рідною. Глянула на своє вузеньке ліжко, згадала, як «ухопили» колись у магазині з мамою гарні пікейні ковдри.
Йшли тоді додому щасливі, застелили, довго милувалися. А буфет цей різьблений, а скриня кута — це ж із раннього дитинства пам’ять. А тепер що?
— Забери що-небудь собі, — сказав батько байдуже. — На пам’ять…
— Та що ти, тату, хай усе буде, як було…
Щось виносити, розоряти батьківське гніздо здавалося їй гріхом. І надворі стало тихо — батько всю живність спродав, сказав: «Не треба мені». Він зсунувся, постарів, почав чарку перехиляти, намагаючись заглушити біль втрати. А чим тут зарадиш? Тільки час лікує.
Минуло майже пів року.
— Знаєш, Алло, я одружуватися збираюся, — приголомшив її брат чергового приїзду.
— Та ти що! Познайомиш? Тільки ти це… гарячки не пори!
— Сьогодні прийде. Ти не думай, це не як минулого разу, я висновки зробив… Вона, знаєш, на нашу маму чимось схожа, — голос брата пом’якшав.
— Справді?! А жити де будете?
— У неї! Точніше, нам її бабуся квартиру свою віддає, а сама до її матері перебирається… Я їм подобаюся, — брат зашарівся.
— А чому не в нас? Дім великий, місця вам вистачить, і татові не буде так самотньо.
— Ні, ми самі хочемо… окремо… ʼ
— Зрозуміло.
Дівчина Аллі сподобалася. Вона й справді чимось невловимим нагадувала маму — не з лиця, ні, а якоюсь хазяйновитістю, добротою, що світилася в очах, і почуттям власної гідності.
Відгуляли весілля. Почалося в брата самостійне життя, а батько лишився в хаті сам-один.
Якось, приїхавши провідати батька, Алла раптом відчула присутність… жінки. Посуд стоїть не так, серветка з’явилася на обідньому столі, каструля вимита до блиску. Та й сам батько наче підбадьорився. Алла напружилася. Спитала прямо:
— Тату, а ти чого це? Зустрічаєшся з кимось?
Батько глянув пильно:
— Алло, важко мені самому… Не старий же я ще…
У Алли серце впало. Розумом вона все розуміла, але ж прийняти такий поворот було ой як непросто! Боляче було думати, що ось тут, у їхньому домі, ходить якась чужа жінка, спить на маминих простирадлах, п’є з чашок, які мама купувала.
Вона розуміла, що думати так не можна, що життя триває, що, як кажуть, «живе про живе гадає», але нічого не могла із собою вдіяти!
— Тату, а вона що — безхатько? — спитала різко.
— В якому сенсі?
— А чому ти не можеш із нею зустрічатися десь… на її території? Нащо вона сюди приходить?
— Доню, це мій дім!
— Це наш дім! — вигукнула вона з образою. — Наш! Його ми всі разом будували. Мама скільки здоров’я поклала!
— Аллочко, ну що ти! Я ж не винен, що вона захворіла, що доля так розпорядилася…
— Ти не винен? Я пам’ятаю, хоч і мала була, як вона плакала часто, як тебе чекала, як її в селі «покинутою» називали. Як? Як ти міг її проміняти на якусь?.. Як вона сама все на собі тягла в ті роки!.. Мама тебе пробачила, але ж це все одно дарма не минуло!
— Аллочко!
— Що Аллочко? Невже чоловіки не можуть любити й бути вірними одній? Невже потім, як… вони не можуть пам’ять берегти? Все б їм прилаштуватися до когось! Ти ж літня людина вже! Нудно самому — з Колею живіть разом!
— Алло! — голос батька став сердитим. — Роби як знаєш і живи як хочеш. Я ні-ко-ли іншу жінку тут не прийму! Алла розридалася вголос. — Ходить тут… це мамине все… мамине! Якщо ти сюди когось поселиш — ноги моєї тут більше не буде! Так і знай!
Вона прожогом вискочила з кімнати, вдяглася нашвидкуруч, схопила сумку й пішла до брата. У його невеликій квартирі, виливши душу братові й невістці, вона сяк-так заспокоїлася, а наступного дня поїхала додому.
Чоловік Юрко її обурення не зрозумів, ледь не посварилися.
— Та що ти, їй-богу! — казав він. — Твоєму батькові років ще не так багато, чому він має один віку доживати? У Миколи своя сім’я, своє життя. До нас його кликала — він навідріз відмовився. Звісно, йому краще буде з якоюсь жінкою. Та й тобі спокійніше — скільки ти мотаєшся туди-сюди…
«Так, так, усе так, — думала вона. — Але ж як можна? Рік усього минув. Невже пам’ять така коротка в людей буває? Забігав! Старий же! Та хай би вже зустрічався, бігав, якщо свербить, але в дім навіщо тягнути?»
До батька вона більше не їздила, тільки Коля до нього заходив. І якось сказав їй телефоном, що таки поселив батько в себе ту жінку. Колі вона не надто сподобалася:
— Літня, а патли розпустила, наче молодиця. У школі вчителює наче, дітей своїх немає, хоч і у віці…
— А скільки їй?
— Та, мабуть, як тато, зморшки вже є. Волосся в білий колір фарбує, нігті теж намальовані… Вона вже диван переставила і шафу нашу стареньку викинула… Та ладно, Аллусю, не переймайся так! — Коля помовчав. — Хай їй грець, хай живе, сподіваюся, в РАЦС його не потягне.
— А я, Колю, не сподіваюся… Потягне, ось побачиш, — голос її згас. — Ти як знаєш, а я з ним спілкуватися не хочу. Він дзвонив мені недавно, я сказала, що своєї думки не зміню — егоїсткою назвав! Я — егоїстка, а він — ні… Отак, Колю, я й осиротіла…
Алла розплакалася.
— Ти чого? — занервував брат. — Алю, та хай йому! До мене ж приїжджатимеш? Знаєш, — брат зробив паузу, — ми тут новину маємо… Скоро лелека до нас прилетить!
— Та ти що! — Алла навіть сльози втерла. — Як же це добре, Колю! Чого ж ти мовчав? Звісно, обов’язково приїжджатиму, рідненький! Обов’язково! І ви до нас частіше вибирайтеся!
Батько справді розписався через рік. Коля заходив до нього вкрай рідко — жінка батькова йому не подобалася, не подобалися й зміни в рідній хаті.
А одного разу вони посварилися міцно — чому саме, Коля так Аллі й не розповів, але після того спілкування з батьком і він припинив.
Брат із родиною приїжджав у гості, Алла теж його не забувала — своїм сімейством до нього їздила машиною, купувала гору подарунків.
Брат почав будувати свій дім, їй хотілося допомогти — грошей вони з чоловіком йому підкидали частенько, бо обидва добре заробляли. А до батьківського дому Алла більше навіть не наближалася. Він часто снився їй — темний, занедбаний, порожній… Важкі були сни.
Минуло трохи більше десяти років, і подзвонила «та жінка», як її Алла називала — язик не повертався сказати «дружина». Одна в батька дружина була — їхня мати, так вона для себе вирішила.
Подзвонила вона Колі, сказала, що батько в лікарні й навряд чи вибереться. Коля повідомив цю звістку сестрі. Вона в цей час була у відпустці за кордоном, на морі — на похорон не потрапила. Та якщо чесно — була цьому десь в глибині душі навіть рада.
Не тому, що помер, звісно, а тому, що не довелося зустрічатися з чужою жінкою, яка жила в їхньому домі багато років на правах господині.
Не могла — і все! І судіть, говоріть, що неправа. У кожного свої гріхи, кожен сам за них відповідь дасть перед Богом.
Як повернулися, одразу до брата помчала. На кладовище поїхали удвох, поплакала над батьковою могилою.
— Навіть поховала окремо, а в мами ж в огорожі місце є. Що ж ти, Колю, не наполіг?
— Та не хотів я сварки розводити…
— Отак, брате мій дорогий! Я не допущу, щоб наш дім «цій» дістався. Зараз мине термін, поговори з нею. Хай хату продає і тобі виділяє гроші. Ти будуєшся, діток уже двоє.
— Поговорю… Наші батьки будували, та й навіщо їй той будинок? Дітей у неї немає… Поговорю…
Але «ця жінка» раптом уперлася.
— Та навіщо вам це все? Суди ці? — дивувався чоловік Алли. — Хай собі живе, у Колі дім є, ми не бідуємо. Аллочко, треба тобі оце? Тільки нерви псуєш!
— Юро, я не хочу, я не можу це прийняти, зрозумій! Це наш дім! Наші батьки для нас його будували. Для себе і для нас. Ми спадкоємці за законом, зрештою! Ну добре, вийшла заміж за батька нашого, але яке право вона має в нашому родинному гнізді жити? Чому ми маємо поступатися?
Я, звісно, з тих грошей копійки не візьму, всю свою частку Колі віддам. Але з хати хай вона йде на всі чотири сторони.
— Алло, стільки років минуло вже!
— І що? Поки батько там жив — хай, але тепер хай вимітається! Чоловік зрозумів, що сперечатися марно.
Був суд, довелося-таки з «тією» майно ділити. Як і казала, всі гроші віддала Алла брату. Вона за нього завжди горою стояла.
Одного разу, приїхавши до брата в гості, Алла знайшла в собі сили вперше піти на знайому з дитинства вулицю — до свого рідного-чужого дому.
Дім змінився: віконниць знайомих, блакитних, уже не було, паркан стояв новий, прибудову якусь зробили, не було й великого куща бузку, що садили вони з мамою в палісаднику.
Стояла напроти — ридала беззвучно, ковтаючи сльози. З хвіртки вийшла жінка середніх літ із господарською сумкою. Побачила Аллу, глянула стурбовано.
— Вам зле?
— Ні-і-і… Все нормально… Просто… я тут жила… колись…
— Та ви що! — жінка подивилася співчутливо. — Чого ж ви плачете? Минуле згадали?
— Ага, — кивнула Аллі.
— Може, зайти хочете?
— Ні… — Алла заперечливо похитала головою. — Ні. Дякую! Ні, хай у пам’яті залишиться все, як було колись…
Вона розвернулася й пішла дорогою, розуміючи, що більше ніколи сюди не повернеться. Подумки прощалася і з домом, і з вулицею, і з батьком, і з минулим. Їй здавалося, що цю сторінку життя закрито назавжди.
Але через кілька років «та» жінка раптом подзвонила Колі! Вибачалася, знаючи, що скоро помре, хотіла заповіт на нього та на Аллу написати. Хату повернути.
— Ні, — твердо сказала Алла, коли брат подзвонив їй із такими новинами.
— Нічого мені не треба від неї.
— Мені теж, — сказав Коля. — Племінник є в неї — хай на нього й пише. Знаєш, я їй так і сказав, знав наперед твою відповідь. Шкода її, звісно. Знаєш, я тобі не розказував — батько ж помиритися хотів, та вона все його проти нас налаштовувала — «невдячні, мовляв, і все таке…». Хотіла, мабуть, щоб він тільки з нею, тільки їй… А тепер он воно як обернулося, і племіннику, видно, не дуже потрібна…
— Нічого, запише все на нього — гляди, догляне, — сказала Алла. — Я теж перед татом винна — може, не знайшла тоді потрібних слів… І сама його пробачила давно, але «цю»… Пізно схаменулася. Що посієш, те й пожнеш…
А вночі їй наснився… батьківський дім. Світлий, ошатний, з блакитними віконницями. І щаслива мама, і тато поруч із нею — молоді, гарні. Вони дружно щось робили у дворі, сміялися, а вона стояла за хвірткою й плакала від щастя, дивлячись на них.
Життя, воно таке — часом заплутане, часом жорстоке, але все одно своє. І хтозна, чи варто тримати образи роками, коли час спливає так швидко? А у вас бувало таке, що гордість не давала переступити поріг рідного дому?
