Я звичайна людина. Жила у небагатій родині, росла дуже скромною дівчинкою. Було багато друзів у дитинстві. У підлітковому віці я не робила дурниць, у мене строгий батько і я гуляти виходила за часом, була чітко під контролем. До закінчення школи я не мала серйозних стосунків з жодним хлопцем.
Після випускного я вступила до універу, навчалася і там було перше кохання, близькість. Почала жити дорослим життям. Від будинку мій інститут був за 300 км. Я жила одна, винаймала квартиру, працювала, навчалася у двох закладах одразу, заочно та водночас очно. Не знаю, як встигала все.
Але в мене було все, що потрібне студенту. Працювала я багато де, оскільки студенту в ті роки було важко знайти роботу, лише на пів дня. Мені було 19 років, коли я познайомилася з майбутнім чоловіком. Потім як у всіх, весілля, діти та сімейне життя.
У шлюбі ми вже 13 років. Не скажу, що багато, та й не мало. Дочка доросла, їй скоро 11 років. Все є, жити та радіти треба. Але у мене в житті мало не стався переворот. Я звернула не туди, як то кажуть – закохалася, живучі у шлюбі.
Я закохалася в людину, познайомившись з ним в інтернеті, вже була готова кинути сім’ю, готова була взяти дочку і поїхати туди, куди мене кликало моє кохання. Готова була все перекреслити у своєму житті, готова була змінити життя своєї дочки, не маючи на це право. Адже доньці цілком комфортно тут, з татом та мамою. Я подумки жила з тим чоловіком, вірила тому, що він мені казав, взагалі вірила йому на всі 100%. Я просто любила його, і все, що він каже.
Я не можу пояснити це, як і чому я закохалася, живучі у шлюбі. Я не знаю. Насправді був у нас з чоловіком холод одне до одного, до того, як я закохалася. Він жив на роботі у відрядженні. Не виправдовую себе, але я почувала себе тоді непотрібною йому. У нас із чоловіком такі відносини були протягом року.
А потім я познайомилася з «моєю людиною». Я реально у житті не зустрічала таких, як він. Не скажу, що він офігенний чи ще щось. Він просто був наскільки мені близький до душі, я його відчувала своєю людиною, не знаю, як це описати. Мені з ним було добре просто розмовляти, мовчати, дихати, просто з ним неважливо, де і як. Він мене розумів, як ніхто інший. Ось як ми з ним 1000 років знайомі.
Ми з ним були разом майже рік. Розлучилися за моєю ініціативою. І до цього я розривала ці стосунки неодноразово, адже це було неправильно. Мене багато зупиняло – совість мучила дуже.
Мій чоловік дізнався про це, його дружина теж, було багато болю, драми. У результаті ми живемо кожен у своїй сім’ї, зараз. Я не описуватиму, як і що було з чоловіком у нас. Але зараз я живу з ним під одним дахом. І мені немає прощення, взагалі, я відповім за це на повну. Я вже відповідаю і з цим мені жити.
Пишу тут, вимовляюсь, бо минуло пів року, а цей біль не залишає мене, почуття живі, це все не описати. Хто кохав, той зрозуміє. Я хотіла б повернути час тому, щоб цього не було нічого. Щоб не завдавати болю людям. Але я ніколи не почувала себе так, як з «моєю людиною». Кохання – це така штука, що не дає легких шляхів і що треба за все боротися самим. Все залежить від себе.
Я могла б змінити та розгорнути своє життя на всі 180 градусів, йти по головах у всіх, думаючи лише про себе. Але останні моменти з «моєю людиною», я дуже розчарувалася в його словах, вчинках, і все зійшло нанівець. Чому я не захотіла все це продовжувати? Адже десь читала, що живемо один раз і треба думати про себе, адже життя твоє, і воно одне. Але навіщо тоді жити, якщо бути повним егоїстом?
Я живу начебто в очікуванні чогось. Наче я десь не завершила щось. Не можу зрозуміти, чому я в такому стані зараз. Наробила багато діл, але все можна виправити.
Скажу тільки те, що треба робити відразу, що хочеться, а не відкладати на потім, на найкращий час. Кращого часу ніколи не буде і зручного моменту теж. Попри все, кохання треба рятувати, витягувати на поверхню. Жити і радіти життю. Я це не зробила, не змогла. Я не сильна жінка, а слабка. Я не втримала, він не схотів запропонувати.
Кожному по заслугах.
