Матвій залетів на кухню так, наче за ним гналася зграя собак. Важко гупаючи п’ятами по лінолеуму, він спересердя жбурнув телефон на підвіконня і з такою силою натиснув кнопку електрочайника, що та ледь не відлетіла.
Вода всередині миттю невдоволено зашуміла.
— Та він і так гарячий, щойно скипів, — спокійно озвався з-за столу батько, з ледь помітною усмішкою спостерігаючи за цим домашнім буревієм.
Кнопка чайника, ніби підтверджуючи його слова, з гучним клацанням підскочила вгору. Матвій грюкнув дверцятами шафки, дістав улюблену чашку, хлюпнув окропу й важко гепнувся на стілець поруч із батьком.
— Сталося щось? — м’яко поцікавився той. — В універі проблеми?
— Та ні, все нормально, — похмуро буркнув хлопець, ховаючи очі.
— А то ж я не бачу, який ти «нормальний», — усміхнувся чоловік, хоча лізти в душу не збирався.
Тієї ж миті дзенькнув телефон. Матвій аж підскочив на місці, гарячково схопив апарат, глянув на екран і… розчаровано кинув його назад.
— З Аліною побили горщики?
— Та так… — невизначено протягнув хлопець.
Батько лише тихо зітхнув: ох уже ця молодість. Звичайнісіньким дрібницям надаєш такої шаленої ваги, ніби світ валиться! Але ж саме тому ті «дрібниці» відчуваються так гостро, аж до щему в серці.
Що гіркота, що радість.
У сина це була перша справжня закоханість.
Не ті наївні шкільні симпатії, коли дівчата міняються щочверті, а серйозне, глибоке почуття. Коли в кожній розмові ненароком вискакує: «А от Аліна казала…», коли з десятка повідомлень першим відписуєш саме їй, коли з дому виходиш на пів години раніше, аби тільки проїхатися разом в одному вагоні метро до університету.
Батьки, звісно, всі ці зміни бачили, але тактовно мовчали, перешіптуючись про синові справи хіба що між собою на кухні.
Бо перше кохання — воно таке прекрасне, але й таке крихке, мов крильце метелика. Дихнеш сильніше — і зламається.
А зараз, судячи з усього, на їхньому ясному небі намалювалася якась чорна хмара. Ходить тепер, насуплений, і білий світ йому не милий.
— Вона в Інстаграмі сторіз із якимось типом виставила! — раптом прорвало Матвія. Видно, душа вже просто кричала і вимагала слухача.
Він рвучко підвівся, дістав із шафки кришталеву вазочку з цукерками, так само різко сів назад і почав нервово шурхотіти обгорткою.
— І що за тип такий? — спокійно поцікавився батько.
— Та гадки не маю! Стоять, обіймаються! Ще й підпис: «Правда ж, він такий милаш?». Я їй написав щодо завтрашнього ранку — ну, типу, чекати її біля метро чи ні. А повідомлення навіть не доставляється!
— Може, просто телефон розрядився? — припустив батько.
— Ага, розрядився… Ніколи в неї нічого не розряджалося, а тут тільки-но цей «милаш» намалювався — і все, одразу зв’язок пропав!
— Та не кип’ятись ти завчасно. Почекай, що відповість.
— А що мені лишається? От дідько! Може, піти йому наваляти? — гарячкував Матвій.
— Оце вже точно зайве. Ти мені давай без дурниць!
— Та жартую я…
На кухні повисла важка, в’язка тиша. Тільки годинник на стіні тихо цокав.
— Слухай-но, розкажу я тобі одну історію. Трапилася вона в молодості з однією дівчиною…
— Угу… — без особливого ентузіазму промимрив Матвій, сьорбаючи гарячий чай.
— Одне слово, коли я вчився в універі, ми з хлопцями винаймали квартиру. З гуртожитком тоді щось не склалося, і на третьому курсі ми з’їхали. Жили якраз біля Голосіївського парку. Він тоді ще не такий вилизаний був, як зараз, але все одно гарний. Ми там постійно гуляли, до дівчат залицялися.
Чоловік тепло усміхнувся своїм спогадам і повів далі:
— Жив із нами такий собі Сашко-спортсмен. Він за університетську збірну з футболу грав. Так от, цей Сашко щоранку, хоч би там що, виходив на пробіжку. Ми його за це щоразу обіцяли відлупцювати, бо будильник у нього був такий противний, писклявий!
Ми ж молоді, повернемося з нічної прогулянки о другій ночі, тільки-но заснемо, а в нього о шостій ранку та пікалка розривається. І так щобожого дня! Тільки в неділю давав нам виспатися.
Якось я тому Сашкові програв парі. А на кону було три дні ранкових пробіжок. Першого дня я підірвався бадьоренько, думав — зараз гори зверну. Але вже через пів кілометра язика на плече повісив, задихався так, що аж у грудях пекло.
Пробував відкупитися від наступних днів, та Сашко вперся рогом: договір дорожче за гроші. Довелося і наступного ранку тягнути себе за комір на ту алею. Я скиглив, нив… — батько усміхався, дедалі глибше поринаючи у спогади. — Ноги з незвички гули, як чавунні, але ж борг є борг.
Біжу я, значить, тим Голосіївським парком. Піт очі заливає, сам ледве ноги волочу. Але ж знаєш, так гарно навколо! Надворі така свіжість приємна — якраз початок травня був. Пташки щебечуть, заливаються.
Сонечко крізь молоде листя свої промені на доріжку кидає. Одне слово — краса неймовірна. Коли це раптом… бачу її!
Батько широко всміхнувся і замовк на кілька секунд.
Матвій, який до того байдуже дивився у чашку, раптом підвів очі з цікавістю: що ж там далі?
— Біжить мені назустріч дівчина. Струнка така, мов берізка. У червоних бриджах до колін, кросівки на ній білесенькі, аж світяться, на голові пов’язка теж червона.
А головне — волосся! Довге, чорне, зібране у хвіст, і з кожним її кроком так і гойдається туди-сюди. Ну просто дівчина з обкладинки журналу! Я тоді, геть забувши про втому, ще один круг пробіг, аби тільки її ще раз побачити. Але не вийшло. Побігла десь.
Зате наступного ранку мене вже на пробіжку вмовляти не треба було — я сам підірвався, бо страшенно хотів побачити її знову.
Чоловік зробив ковток чаю, його очі аж світилися.
— І що, побачив? — нетерпляче перебив син.
— Побачив. І наступного дня, і через день, і весь тиждень. Щоранку. Спершу я бігав старим маршрутом, щоб ми перетиналися. А потім змінив напрямок і почав бігати в той самий бік, що й вона. Доріжка там широка, місця всім вистачає. Та й бігунів у ту рань — нас двоє і ще кілька таких самих відчайдухів.
І я завжди старався триматися поруч із нею хоча б якусь хвилинку. Ну, нібито випадково. І знаєш, мені часом здавалося: якщо вона опинялася на доріжці раніше за мене, то ніби навмисне збавляла швидкість, щоб я встиг її наздогнати.
Сашко, звісно, всім хлопцям у квартирі розпатякав. Вони з мене постійно кепкували, мовляв, звідки така скромність узялася — цілий місяць бігати поруч і навіть не привітатися.
— А ти що, реально не підійшов знайомитися? — щиро здивувався син.
У сучасному світі, де все несеться шаленим темпом, де стосунки починаються у месенджерах, а часто там і закінчуються, це здавалося якоюсь дикістю.
— Уявляєш, ні! Соромився страшенно… Вона здавалася мені такою ідеальною, такою недосяжною в тих своїх червоних бриджах і білосніжних кросівках. І цей хвостик чорного волосся… Коли я біг позаду, то бачив, як у ньому плутаються сонячні зайчики.
— Та ти просто романтик! — пирснув син, на мить забувши про власні сердечні муки.
— Та я просто закохався по вуха, — чесно зізнався чоловік. — Боявся заговорити до неї, хоча ми вже й усміхалися одне одному під час зустрічі. Я виходив на ту доріжку навіть тоді, коли Сашко поїхав на збори.
Мені навіть сподобалося бігати, бо в мене з’явився стимул! Я заради неї готовий був хоч о четвертій ранку вставати, якби тільки знав, що вона там буде.
— То чого ж не заговорив?!
— Та кажу ж, боявся як вогню… Щоразу думав: от сьогодні точно заговорю. А як тільки бачив її на алеї — усе, слова з голови просто вивітрювалися.
— Так і бігали мовчки?
— Ага. Третій курс закінчився, я додому на літо не поїхав, влаштувався на підробіток. Вона, мабуть, теж, бо щоранку стабільно з’являлася в парку. І літо тоді таке видалося… — мрійливо простягнув батько.
— Не літо, а справжня казка. Вдень міг лити дощ, навіть злива, а зранку завжди сухо, свіжо і пахне зеленню. А потім… Якось я вийшов на пробіжку, здалеку помітив ті червоні бриджики, от тільки… поруч із нею біг якийсь тип.
— Який ще тип? — аж обурився Матвій, переймаючись батьковою історією.
— От і я не зрозумів. Біг поруч із нею якийсь хлопець у червоних спортивних штанях, і вони так мило собі щебетали, сміялися. Це явно була якась дуже близька і дорога для неї людина, це просто в повітрі відчувалося. Бо вона його так жартома ляснула по плечу, а він її легенько за хвостик смикнув.
— А ти що?!
— А що я? Біг позаду них і аж кипів від ревнощів і злості. Засмутився до чортиків. Лаяв себе останніми словами за те, що таку дівчину з-під носа проґавив. Але наступного дня на пробіжку… не вийшов.
— Серйозно?
— Абсолютно. І ще два дні не показувався. І тільки коли хлопці почали відверто з мене глузувати, вирішив усім довести, що я бігав не заради неї, а винятково з великої любові до спорту. І знову вийшов у парк.
— І що далі? — Матвій уже сидів на краєчку стільця, захоплений розповіддю.
— І… Біжу я, значить, вдаю, що дивлюся тільки прямо, хоча очима, звісно ж, шукаю її. І коли побачив на протилежному боці ті червоні бриджики, трохи збавив темп. Помітив, що вона біжить сама, без того хлопця. Іноді я навіть на крок переходив — ну, нібито дихання відновлював. Вона порівнялася зі мною і… заговорила перша! — з тріумфом в голосі вигукнув батько.
— Так просто, невимушено, ніби ми з нею сто років знайомі. Просто: «Привіт… те-се…». І знаєш що? Уявляєш, той хлопець у червоних штанях виявився її рідним братом!
— Братом?! — аж вигукнув Матвій.
— Еге ж! Рідний брат, на два роки старший. Приїхав у гості, а вона його потягнула на вранішню пробіжку.
— Оце так поворот!
— От-от, «оце так поворот»! А я собі там такого накрутив…
— Прикольно!
— А потім я дізнався, що вона жила зовсім поруч, за три будинки від нас. Виймали з подругою кімнатку, але за місяць мали з’їжджати. І виходить: якби вона тоді до мене не заговорила, я б її більше ніколи й не побачив! Бо бігала вона, як виявилося, теж на спір із подругою — пообіцяла три місяці ранкових пробіжок.
— Очманіти! — щиро реготав син. — Ну а далі що? Склалося в тебе з тією дівчиною в червоних бриджах?
— Ще й як склалося! Ось зараз прийде з роботи, кине свою червону сумочку на тумбочку і влаштує нам із тобою таку прочуханку за те, що чай попили, а зі столу не поприбирали, — засміявся чоловік.
— То це що… мама?! — мало не скрикнув Матвій, округливши очі.
— Звісно, мама! — в тон йому відповів батько.
— А той хлопець — це дядько Руслан?!
— Він самий! — реготав батько.
Тепер вони сміялися вже вдвох, щиро і голосно.
— І якби ти тоді не вийшов на пробіжку, то з нею б не познайомився?
— І тебе б на світі не було, синку, — тепло зауважив чоловік.
Матвій дивився на батька і радісно, полегшено всміхався.
— А чого ви мені ніколи цього не розповідали?
— Та не знаю. Ти якось не питав, а ми й не згадували… Але синку, — обличчя батька стало серйознішим. — Я тоді на все життя засвоїв один урок: усе треба спочатку перевіряти. Хай там які чутки ходять, хай там хто поруч стоїть. Ти спершу все з’ясуй, поговори, а вже потім вирішуй, що робити. Ніколи не рубай з плеча.
Матвій замислено кивнув.
Тієї ж миті вони почули, як у коридорі клацнув замок вхідних дверей. Обидва рефлекторно підскочили і кинулися швидко прибирати чашки зі столу.
Батько знову натиснув кнопку електрочайника: мама дуже любила пити гарячий чай після роботи.
Цю світлу родинну історію, що пахне вранішнім парком і міцним чаєм, надіслала нам одна з читачок, а ми лише дбайливо огорнули її в художню форму.
Як часто ми самі додумуємо те, чого немає, через власні страхи та ревнощі, ризикуючи втратити своє щастя? А ви пам’ятаєте, як зустріли своє перше справжнє кохання — чи не було там якихось кумедних непорозумінь?
