— Що, знову?
— Знову, — тихо відповіла п’ятнадцятирічна Оленка.
Сусідка Марійка обережно підняла край її платтячка й побачила сині плями на руці.
— Усе ясно, — сказала вона. — Куди ж Наталка тільки дивиться… — тітка Марійка важко зітхнула й ледь не заплакала. Дивитися, як ображає дитину здоровезний Борис, не було сили. Вона відчувала пекучий біль за цю згорьовану дівчинку.
Скільки разів вона ходила до сусідки Наталки й умовляла приструнити Бориса, інакше затуркає дівчинку.
— Ну, якийсь раз він і справедливо карає, — опускаючи очі, захищала чоловіка Наталка, — а якщо десь і перегне палицю, то нічого страшного, виховувати треба.
— Як же нічого страшного, дівчинка в синцях ходить! — обурювалася Марійка. — Я ось візьму й сама звернуся куди треба!
— Ой, що ти! — Лячно вигукувала Наталка. — Пожалій ти мене, ще ж двоє менших у нас, піднімати їх треба. А раптом посадять Бориса, що я з ними робитиму? Чоловік же гроші заробляє, нас усіх годує. І Оленку невдячну годує.
— Чому ж «невдячну»? Вона вам постійно допомагає, діточок виняньчила… та й, поклавши руку на серце, за що ж вам дякувати? Слова доброго дівчинка не чує. Мати ти чи не мати? — не могла зрозуміти Марійка.
– Доньку на чоловіка проміняла? Та куди б він подівся?! Розлучайся з ним, нехай аліменти платить, діти хоч здоровими виростуть!
— Ні, ні, ні, навіть не пропонуй, я на Бориса скаржитися не буду. І ти до нас не лізь, самі розберемося. Ти он живеш сама, а до мене не лізь, мені чоловік потрібен, — голос Наталки був рішучий, але зляканий.
Але ввечері Наталка все-таки заїкнулася перед Борисом про розмову з сусідкою.
— Погрожує вона тобі, Борю, як би не обмовила тебе. Так що ти вже Оленку не чіпай, ще рік-два і, вважай що, відрізана скибка.
Борис хруснув квашеною капустою, замахнув чарочку домашнього первачка й навіть не поморщився, підсунув тарілку з борщем і мовчки почав їсти.
Олену — доньку Наталки від першого шлюбу — він терпіти не міг. За десять років спільного життя своїх двох завели, а ця — старша — не потрібна йому зовсім.
Ні, спочатку потрібна була — як нянька. А як менші підросли, так і потреби в Оленці немає. Її самостійність і мовчазний докір дратували його найбільше.
Звісно, був би живий батько Оленки, такого б не було. А так, виходить, заступитися нікому, крім сусідки тітки Марійки.
За найменші пустощі з дитинства він її лаяв, а коли підросла і стала на нього вовченям дивитися, то й зовсім зненавидів.
— Якщо Марійка така добра і спиногриза мого шкода (так він називав Оленку), то нехай забере її до себе. У неї одна донька є, ось і інша буде. А мені поради, як у власній сім’ї жити, не потрібні.
Борис продовжував апетитно їсти борщ, поглядаючи на графинчик.
— І то правда, — підтримала чоловіка Наталка, — годі нам вказувати. У нас діти взуті, одягнені, нагодовані, а як нам виховувати — це наша справа.
— Так що віддай її сусідам, — продовжував гнути свою лінію Борис, — Марійка через дорогу живе, люди й не помітять. Зате мене дратувати не буде.
Цього ж вечора Оленка сама прибігла до Марійки.
— Чіпав тебе? – запитала Марійка, обіймаючи дівчинку.
— Ні, — заплакавши, сказала дівчинка. — Розмову підслухала. Вітчим хоче, щоб я з дому пішла. Каже матері: запропонуй тітці Марійці, щоб забрала мене.
Марійка аж сіла, втративши дар мови. А потім отямилася, Оленку нагодувала, вклала спати. А на другий день запропонувала шкільне приладдя із собою прихопити, та речі свої небагаті.
— Тобі, як і моїй Світланці, місяць до закінчення девʼятого класу залишився. Там іспити, а потім у місто вчитися поїдете. Ти ж до технікуму хотіла вступати?
— Так, — задумливо сказала дівчинка.
— І моя Світланка теж, ось і поселитеся разом у гуртожитку. А зараз у мене поки поживи. Якщо твій вітчим-недолюдок вирішив тебе позбутися, значить доб’ється свого. Так вже краще у моєму домі жити, це його єдино правильна пропозиція щодо тебе, якою б абсурдною вона не здавалася.
Оленка, з мовчазної згоди Наталки, залишилася у Марійки.
А через пару місяців разом зі Світланою вступила до технікуму й отримала місце у гуртожитку. І стипендію стала отримувати.
За всі роки навчання додому вона не заходила. Якщо й приїздила, то разом зі Світланою жила у тітки Марійки. І на знак вдячності прагнула допомогти по господарству.
Ну, а Марійка грошима допомагала, хоча сама небагато жила.
— Наталю, май совість, допоможи дівчинці грішми, — нагадувала вона, хоча не сподівалася, що у Наталки совість прокинеться.
— Ну як я від чоловіка гроші візьму? Та й платять їй, отримує, мабуть, стипендію.
— Ех, Наталко, тебе б на цю стипендію посадити! — намагалася звернутися до совісті Марійка.
Минуло п’ять років.
Олена вже була молодим фахівцем і влаштувалася у будівельне управління, отримала кімнату від підприємства у гуртожитку, а сама почала збирати гроші на власне житло, бо це була її мрія життя.
Звістка про те, що несподівано пішов з життя Борис, застала її на роботі, тітка Марійка подзвонила й розповіла. На вигляд здоровий, ніколи не хворів, а тут раптом раптово й швидко пішов із життя.
І залишилася Наталка з двома дітьми-підлітками. Тут вона й згадала про доньку Олену, яка в місті живе, працює і начебто заміж збирається.
Пішла вона до сусідки Марійки просити адресу Оленки, але та відмовила їй.
— Був час, коли ти чоловіка обрала, а дівчинку на поталу віддала, — відповіла Марійка, — так що не дам тобі адреси. Можеш ображатися скільки завгодно, але адреси не дам.
Так і пішла Наталка ні з чим. Марійка подзвонила Оленці й розповіла їй про прохання матері.
— Перший раз тебе, дівчинко, прошу, не будь занадто доброю, не йди на поводу у матері. Вона ж зараз менших дітей на тебе повісить. Руки, ноги має, нехай на другу роботу йде, підлоги нехай миє, ти ж мила підлоги, коли вчилася, ось і їй корисно буде.
А якщо мало, нехай на три роботи йде, але тільки допомоги твоєї вона не заслужила. До того ж кошти отримує від держави.
— Я зрозуміла вас, тітонько Марійко, — сказала Олена.
До матері вона не приїхала. Втішати не збиралася. Але стала іноді відправляти посилки з речами та солодощами молодшим братові й сестрі. Марійці, своїй рятівниці, так сказала:
— До матері нічого не відчуваю, а от брата з сестрою шкода, діти ні в чому не винні.
І Марійка погодилася з нею: не повинна людина втрачати у собі чуйності, інакше можна стати таким же черствим, як вітчим Олени.
Як думаєте, любі читачі, чи мала право Наталка на допомогу від доньки, яку сама виставила з дому?
А як би Ви вчинили на місці Олени?
