Навіяно сусідньою сповіддю про те, як свекруха, рятуючись від війни, приїхала до невістки.
Для мене дана ситуація кошмар наяву. Ми з чоловіком багато працювали, щоби влаштуватися. Усе винесли на своїх плечах. Свекри нам не допомогли навіть дірявим ґудзиком. Не ті вони люди, щоби комусь допомогти.
На їхню думку, допомагати мають виключно їм. За своїм характером вони унікально егоїстичні, дуже нахабні, обожнюють на готове приїхати та поводитися як господарі. Я знаю їх не перший десяток років. Не перебільшуючи, крім зла, нічого від цих людей не бачила.
Діти теж бабу з дідом не люблять, не хочуть з ними спілкуватися. Свекри про онуків теж не сумують, навіть не напружуються привітати їх із Новим роком чи Днем народження. Це люди без душі та серця. Тварин вони не люблять, знаю за ними епізоди жахливі. Скривдити тварину – у порядку речей, підняти руку на дитину – також не проблема.
Одного разу я посварилася зі свекрухою, щоб вона не сміла підходити з цим до моєї дитини, вона так і не зрозуміла, чому цього робити не можна. Вона має таку картину світу, їй щось не сподобалося — руку підійняла. А що такого?
Потім я погана невістка, не даю дітей. А як давати, якщо вони при згадці про бабусю плачуть і готові на все, аби до неї не йти! Звичайно ж, мені напишуть, мовляв, і як у таких звірів виріс син, за якого я захотіла заміж. Дуже просто, він із ними не жив.
Син у них гарний виріс завдяки люблячій бабі з дідом, яким був зданий у дитинстві на виховання. Якби не вони, не здивуюся, якби батьки його в дитбудинок віддали. Свекри сином не цікавилися, доки він не підріс і не зміг приносити користь, тоді вони завантажили його роботою як раба і дуже жорстоко поводилися. Наприклад, коли він хворів, свекри навіть не відвідували його у лікарні.
Мене вони ненавидять за те, що їхній син мене любить, і за те, що не хочу працювати на них. Як вони тільки нам пакостили, всього не описати. З першого дня налаштовували свого сина мене ображати, а то “твоя дружина страх втратила”.
Чому я втратила страх? Та, тому що не хочу з ними спілкуватися. З цими людьми мені давним-давно нема про що говорити. На превеликий мій жаль, через події, що відбуваються, є ймовірність, що їм захочеться шукати у нас кращого життя, і я при думці про це втратила спокій і сон.
Взяла з чоловіка обіцянку, що за будь-якого розкладу ноги їх не буде у нас. Діти зі сльозами просили про те саме разом зі мною. Чоловік пообіцяв, але на жаль, він м’якого характеру, батьками сильно забитий, з дитинства боїться їх, щодня дзвонить їм як звіт. Боюся, що вони його зламають.
