Описувати емоційну сторону не стану, писатиму за фактами. Нас у сім’ї троє дітей, всі від різних чоловіків. Старший брат, сестра і я, молодша за них на 14 і 11 років відповідно. Мати була одружена лише один раз з моїм батьком.
Скільки пам’ятаю себе, мати завжди казала мені, щоб я не лізла до неї, бо мене палнували на цей світ для батька. Так воно й було, якби я не з’явилася, батько б матір за дружину не взяв. Мама постійно жалілася, що ми заважаємо їй жити, тому ми пороз’їхалися з дому, як тільки змогли, брат після інституту, сестра вийшла заміж о 18 років, а я о 17 років як вступила на бюджет, так і з’їхала до гуртожитку.
Батько не стало, коли я була на четвертому курсі. Після цього з мамою я не спілкувалася багато років, їй я була не потрібна, доки не притисло. Мамі потрібно було робити серйозну операцію, скидалися всією ріднею. Брат та сестра вже мали житло, тому пропонували мамі переїхати до них на огляд з умовою дарчої на квартиру.
Справедливо як би, хто доглядає, того й квартира. Тільки квартира мамі належала лише на 1/4, більше мама відсудити не змогла, бо батько написав заповіт. Але мама всім казала, що квартира її і тільки її, тому коли правда спливла, брати відмовилися.
Я на той момент працювала за кордоном, тож історію з оглядом дізналася від сусідів, коли повернулася. Мама лаяла всіх без розбору, і тата, і мене, і брата, і сестру. Оскільки старші діти відмовилися, мама різко почала налагоджувати стосунки зі мною.
Образи я за душею не тримала, але й кидатися в обійми зовсім не хотіла, тож оплачувала комунальні платежі і на цьому все. Коли вийшла заміж, накопичення були і в мене, і у чоловіка, тому продавати дошлюбну власність я бажання не мала, та й чоловік проти не був, тому що в нього теж була квартира.
Ще до нападу ерефії ми переїхали ближче до столиці, бо вже тоді в Луганській області не було сенсу будувати життя.
За цей час збудували будинок, зробили ремонт. Під час будівництва дуже допомогли свекри. Мама та тато чоловіка, ставилися до мене дуже добре.
Ми з чоловіком росли в одному дворі, тому свекри були в курсі наших сімейних обставин. Коли почалася повномасштабна, свекри перебралися разом із сім’єю старшого брата чоловіка далі від лінії, але їхати далеко не хотіли, сподівалися повернутися до себе, хоч ми й звали.
Моя мати теж, заламуючи руки, кинула все і переїхала до мене. Ось так просто, без дзвінка, без попередження відчинила двері, а там мама. Розрахунок у принципі вірний, у ніч я її не прожену.
Десь місяць намагалася вмовити брата із сестрою спонсорувати маму на рівних правах, але родичі не хотіли. Потім зняла мамі студію та відселила. Знову була швидка та істерика, бо на орендоване житло мамі не хотілося. Але за цей місяць стараннями мами я мало не розлучилася, мама не соромлячись, розповідала чоловікові, що як було б їй добре, якби ми розлучилися.
Брат і сестра, так і не виїхали із сірої зони, боялися, що як тільки поїдуть, то відразу всі розграбують. От і досиділись, брата з сім’єю більше нема. Сестра виїхала після поранення, лікуватися вже кілька місяців.
Місяць тому після оплати квартири для мами чесно сказала, що йду в декрет. Мати спочатку зраділа онучці, але зрозумівши, що грошей більше не буде, почала нову істерику. До нас із чоловіком на моє прохання перебралася свекруха, бо я сподівалася недовго пробути в декреті.
Дитина вже з’явиться днями, і тут нова новина — мама злягла з серцем. Відновити маму можна, але потрібний догляд. Сестра у відмову, їй не до мами, мені з дитиною поратися, чоловік маму бачити не хоче, аж до розлучення, свекруха на боці чоловіка, чи вона в хаті чи мама.
