Квартира, в якій ми жили з батьками, повністю належала батькові, – розповідає Віра, – його спадок, від батьків залишилася. А тепер, коли його не стало, таке розкрилося…
Вірі 32 роки, вона заміжня, живуть із чоловіком у маленькій однокімнатній квартирі, яку купили на 5-му році шлюбу. Жінка заміжня вже 9 років, її дитині всього 2 роки. Раніше на дітей не наважилася: нікуди було, вони з чоловіком багато працювали, кожну гривню заощаджували, щоб вирішити житлове питання.
— Я в батьків одна, – продовжує Віра, – точніше, це в мами я одна, як виявилося, у тата є ще й син.
Правда розкрилася після того як його не стало. Він хворів, Віра з чоловіком, які продовжували збирати гроші тепер уже на розширення житлоплощі, допомагали в лікуванні батька. Про заповіт дочка не думала. А як думати? Віра була впевнена, що спадкоємців буде всього двоє людей: вона і мама.
— Із чоловіком навіть обговорювали, – згадує молода жінка, – мовляв, зараз гроші віддаємо, зате потім можна буде з мамою квартирами помінятися. Вона в нашу однокімнатну піде, ми перейдемо в нашу двокімнатну. Так і по-чесному було б, якби не спливла ця історія.
Історія, яка спливла, викликала у Віри шок. Через 3 місяці після похорону батька за своєю часткою спадщини з’явився його син. Молодший брат Віри від іншої жінки. З’явився разом зі своєю матір’ю, яка показала всі необхідні папери: батьківство встановлено, так і є – законний син.
— Брату моєму 19 років, – усміхається Віра, – але навіть не це найголовніше. Найболючішим для мене виявилося те, що мама всі ці роки прекрасно знала про його існування. Знала про зраду батька, знала про синочка на стороні, знала про те, що татусь батьківство встановив. І мовчала!
Про другу дитину батьки Віри мріяли багато років, коли Вірі було 12 років мама потрапила до лікарні у важкому положенні. Віра прекрасно пам’ятає, що становище було тоді небезпечним, маму ледве врятували, низка операцій, мама довгий час провела в лікарні, потім відновлювалася.
— Ось у цей скрутний час мій тато, якого я вважала порядною людиною, – усміхається Віра, – сплутався з жінкою на стороні і зробив довгоочікувану другу дитинку. Щоправда, не із законною дружиною, але плювати. Синочок, спадкоємець, він йому і прізвище своє дав, і аліменти, як виявилося, платив. Щоправда, коли батько хворів, то синочка й поруч не було, він типу студент, грошенят у нього немає. Зате спадщину ділити прибіг і братик, і матуся його, яка з одруженим чоловіком плуталася. І мама! Як вона могла пробачити, зрозуміти і зберегти сім’ю – не моя справа. Але чому вона ні слова не сказала мені, коли я вже виросла, ось чого я зрозуміти не можу.
— Він мені чоловік, – сказала мама, – я його любила. Та й тебе без батька не хотілося залишати. Пробачила. А що не говорила… А навіщо? Батько не хотів, щоб ви зналися, я – тим більше.
— Але чому ти не зажадала захистити нас від поділу спадщини? Чому не зажадала написати заповіт, дарчу, зрештою? Я останні гроші витрачала на лікування татуся, вважаючи, що вони нам не знадобляться на квартиру, що ми просто поміняємося з тобою?
— А як я могла щось вимагати? – була відповідь, – Батько сказав, що в нього двоє дітей і крапка.
— Матуся братика вимагає, щоб їй виплатили його частку. За законом це третя частина вартості нашої квартири, – каже Віра, – у мами таких грошей немає. І в нас із чоловіком теж.
— Але ми ж усе ще можемо помінятися, – пропонує мама, – я піду жити у вашу, свою частку на тебе перепишу, а ви іпотеку на третину нашої квартири візьмете, от і все.
— Можете мене вважати ким завгодно, – каже Віра, – мамин варіант, звісно, теж вихід. Але він мені не підходить. Мені підклали міну уповільненої дії. Я про цю міну навіть не знала. Я порахувала, якщо продамо з чоловіком свою однокімнатну, додамо гроші від спадкової частини двокімнатної, то без іпотек собі житло купимо. Мама? Не знаю, що робитиме мама. Нехай у село їде, нехай кімнату в комуналці купує.
Віра категорична. Вона вважає, що мама мала думати про те, що з нею буде в старості. Повинна була розповісти доньці про все ще за життя батька, тоді у Віри був би шанс якось змінити ситуацію. А зараз мама має те, на що заслужила.
— Тобі мене не шкода? – запитує мама зі сльозами, – Що ж таке, чоловік мене зрадив, тепер дочка зраджує.
— Шкода, – каже Віра, – але злість сильніша. У мене своя сім’я, мені про неї думати треба. Мама нещодавно вимагала, щоб я з нею на могилу до батька поїхала, мовляв, небіжникам не мстять. А я не мщу, я просто не можу поїхати, не можу пробачити ні його, ні маму.
