Хата потонула в густій, тягучій тиші. Ніна сиділа на ослінчику, безвольно опустивши на коліна натруджені, посічені роками руки.
У кухонній мийці височіла справжня гора брудного посуду, а з крана монотонно, крапля за краплею, скрапувала вода, відлічуючи час. На столі — залишки якоїсь їжі, порожні пляшки… Господи, та чи це її чепурна, затишна хата?
Жінка гірко думала про Оленку, свою рідну онучку, яку ж сама на ноги поставила. Кругла сирота дівка. Хоча тепер це слово при ній і згадувати було зась — одразу істерика. Але ж сирота, правди ніде діти.
Мабуть, таки передала куті меду Ніна, занадто часто бідкаючись над малою:
– Сиріточка ти моя, сиротинка ти моя гірка…
Гойдала крихітну Оленку на руках і все голосила. Та й потім, поки дівча підростало, частенько зітхала важко і знову за своє:
– Сиротиночка ти моя безталанна.
Якось поїхала Ніна в місто у справах, а п’ятирічну малу залишила під наглядом сусідки Ірини. Трохи забарилася, автобус скасували. Оленка, виглядаючи бабусю у вікно, так само тяжко-тяжко зітхнула і видала не дитячим голосом:
– Сирота я, сиротиночка гірка…
Оленчина мати, Леся, була найменшою, третьою донькою Ніни. Її не стало, коли дівчинці ледь виповнилося два рочки. Ох і непутяща ж була… Мало того, що до чарки заглядала, так ще й на гіршу отруту підсіла.
І дивно ж: у такої порядної, роботящої матері — і така біда виросла. Ніна билася за доньку, як риба об лід, по всіх лікарях тягала, та хіба з тою впертістю впораєшся? Так і звела себе зі світу.
А про батька Оленки взагалі давно й слід прохолов — як вітер у полі.
Бабуся, ясна річ, забрала дитину до себе. І тягнула цього возика, як могла. Вже так старалася, так зі шкіри пнулася, аби тільки дівча не почувалося обділеним.
Робила з ранку до ночі. Бо хіба на ту мізерну пенсію та сирітські виплати проживеш? Влазила в борги, але вдягала онуку як лялечку — щоб не гірше, ніж у людей, щоб з бирочками.
Телефони їй міняла по першому ж слову, тільки-но Оленка надує губки, мовляв, «модель застаріла».
І треба визнати, Оленка росла дівчинкою славною: гарно малювала, навіть до місцевої художньої школи бігала.
– Правда ж, не гірша моя дівчинка за інших? Не гірша? — часто питала Ніна в сусідок.
Для неї це було чи не найголовнішим у житті — знати, що сирота не пасе задніх.
– Мамо, а чи не занадто ти з нею панькаєшся? — не витримала якось Валентина, старша Нінина донька, коли мати прийшла позичати гроші на Оленчину екскурсію. — Оця їхня поїздка до Львова… Та ж не всі їдуть, не весь клас! Батьки чесно дітям сказали: зараз грошей нема. Так у тебе ж їх теж катма! Навіщо було обіцяти?
– Ну як, Валю… А чим вона гірша за інших? — виправдовувалася мати. — Вона ж сирота, і так у дитини комплекс.
– Який ще комплекс? Отой комплекс ти сама їй у голову втовкмачила! Вибач, мамо, але грошей не дам. Не маю я зайвих. Я свого Дмитрика он теж на змагання в Карпати не відправила перед святами, бо дорого. Знаєш, як хлопець засмутився? Аж плакав. Але ж пережив якось.
Ніна тоді добряче образилася. Ще б пак, не вистачало тільки, щоб її Оленка сльози лила! Гроші на ту поїздку до Львова вона, звісно, знайшла — перепозичила.
У глибині душі жінка давно розуміла, що інших онуків трохи обділяє і часом, і теплом. Син і донька підростали в середнього, Олексія, але ті жили далеченько. Валя зі своєю сім’єю мешкала ближче, у сусідньому селі за райцентром, трьох хлопців ростила.
Ніна завжди мала для себе залізну відмовку: там є свої батьки. І мама, і тато живі-здорові. А Оленка — мов билинка. У неї ж, крім старої баби, нікогісінько на цім світі.
– Будеш борщику, Оленко? Не хочеш? Ну почекай-но хвилинку, я тобі зараз картопельки на салі підсмажу, з хрусткою скоринкою.
Та тільки-но дівчинці стукнуло дванадцять, її наче зурочили. Почалося все з нескінченних скандалів у школі. То одна вчителька, то інша раптом почали скаржитися на онуку.
Бабуся, похиливши голову, дибала до школи, намагалася ті конфлікти якось залагодити.
А коли поверталася додому, серце стискало липке передчуття невідворотної біди, холодний піт безсилля рясними намистинами виступав на чолі. Усе йшло по якомусь страшному, зачаклованому колу… до болю нагадуючи історію з покійною Лесею…
Точнісінько так само, от у цьому ж підлітковому віці, її доньку тоді наче біс поплутав.
Тікала з дому, пропадала десь ночами по компаніях, так і не спромоглася школу по-людськи закінчити.
– Оленочко, сонечко! Та не можна ж так… Старшим грубіяниш, за книжку не сідаєш. Тобі треба вчитися. Ти ж сирота в мене…
Дівчинка з розмаху жбурнула в стіну зарядку від телефону.
– Не називай! Не смій мене так більше називати! Досить! Ніяка я не сирота! — вона впала на ліжко і гірко, навзрид розридалася. — Мене всі в тій школі ненавидять! І навіть заступитися нікому!
Ох, як же краялося серце дивитися на ці сльози! Ніна тихенько присіла скраєчку, ніжно погладила дрижачі плечі.
– Ну як це нікому, пташко? А я на що? Я тебе нікому скривдити не дам. Завтра ж піду і з класною поговорю, і до директора в кабінет завітаю. Бач, які розумні! Думають, раз… — вона вчасно прикусила язика. — Раз батьків нема, то дитину можна шпетити… Дзуськи їм! Піду і розберуся. Ти тільки не плач, моя золотокоса.
Вони мирилися раз, вдруге. Але вибрики повторювалися з новою силою, тепер Олена відверто хамила й самій бабусі. І не просто зопалу, а прицільно, щоб зачепити за живе.
Кусала боляче, як гадючка, називала стару нікчемною… Догодити онуці ставало дедалі важче.
– Олено, ти ж мене до могили доведеш! — спересердя кидала у відчаї Ніна. — Як мене не стане, кому ти у світі будеш потрібна, га?
Але юна красуня мала на це життя геть інші плани. Здавалося, вона витала десь у хмарах. Щиро вірила в якесь казкове диво.
У те, що просто на вулиці знайде валізу з доларами, або ж неодмінно зустріне столичного бізнесмена, який до нестями закохається і засипле її золотом.
Або ж просто влаштується на таку роботу, де робити нічого не треба, а гроші самі в кишеню стрибають.
Її мрії були по-дитячому наївні й відверто безглузді, але спробуй-но їй про це скажи! Олена не слухала, одразу закочувала очі й починала істерику.
– Оленко, та ти ж зрозумій, — благала бабуся. — Ця хата — ще дідівська. Він її на трьох дітей залишив. Ми так з ним колись порішили. І тітка Валя, і дядько Олексій мають на неї законне право. Твоя тут — лише третина. Тобі професію здобувати треба, після дев’ятого на роботу влаштуватися та на заочне кудись вступати.
«Ти ж сирота» — знову ледь не зірвалося з язика, але Ніна вчасно проковтнула гірку фразу.
– Ба, ти серйозно думаєш, що я животітиму в цій халупі? Та нізащо у світі! У мене все буде найкраще. Відчепися зі своїми моралями, нудна ти!
У п’ятнадцять років Олена грюкнула дверима і пішла з дому.
Збирала речі, нервово жбурляючи їх у величезну дорожню сумку.
– Дістали ви мене всі! Сидять тут у своєму болоті! Не можу я тут більше дихати!
Стара бігала за нею назирці, хапала за рукава куртки.
– Ну куди ж ти, Оленочко, проти ночі? Опам’ятайся, дитино! Хочеш, я взагалі до літньої кухні переберуся, а ти сама господарюй?
Та Олену вже було не спинити. Того разу вона таки пішла.
Ніна хапалася за серце, пила краплі, обдзвонювала всіх підряд. Валя підключилася. Знайшлася їхня «згуба» в місті, на орендованій квартирі з якимось сумнівним хлопцем.
– Валю, поїду я, може вмовлю додому вернутися, — одразу заметушилася бабуся, накидаючи хустку.
– Як знаєш, мамо, але я б туди не потикалася. Тільки залишки нервів собі спалиш, — Валентина теж неабияк втомилася від цих вічних драм і ніяк не могла втовкмачити матері, що годі вже носитися як із писаною торбою з дорослою дівкою.
Оленчин залицяльник Ніну на поріг не пустив, ще й ледь зі сходів не спустив. Бач, який лицар — хвацько заступився за кохану, котра цілими днями тільки те й робила, що скиглила про свою «гнітючу бабку».
Додому старенька поверталася пішки, бо автобусів уже не було. Ноги підкошувалися, руки трусилися, а з очей без упину котилися дрібні сльози. Здавалося, ось-ось впаде просто на узбіччя.
Йти в поліцію? Писати заяву? Вона ж іще неповнолітня…
Але сил не лишилося… Геть ні на що. Навалилося чорне, глухе безсилля. Безсилля сліпої, розтоптаної любові.
Олена заявилася додому через півтора місяця. Награлася в доросле життя, з кавалером розбіглася. Ніна мовчки поставила перед нею тарілку.
Вони майже не розмовляли — між ними ніби прірва лягла. А ще за місяць дівуля знову зібрала манатки й перебралася до якоїсь подруги, старшої за неї років на п’ять.
Першою на сполох забила Валентина, коли якось завітала в гості й жахнулася, як мати змарніла, ніби зсохлася вся.
Обстеження прозвучало як вирок — рак.
– Ти тільки Оленці ні слова, чуєш, Валю! Не кажи, бо дитина засмутиться, — благала матір.
– Олена? Засмутиться? Ох, мамо, маю великий сумнів. Та хай буде по-твоєму, змовчу. Тобі вирішувати.
Тим часом дівчина геть закинула школу. Класній керівничці вже набридло надзвонювати через дрібниці, тож вона просто сухо попередила:
– Ніно Іванівно, якщо ваша красуня не з’явиться на ДПА, про свідоцтво нехай забуде.
А Ніна саме під крапельницею, на важких процедурах. Та де там про себе думати! Набирає Оленку тремтячими пальцями, переказує слова вчительки. А в трубці — музика гупає, сміх п’яний, онука знову десь гуде на вечірці.
І лежить хвора жінка, втішаючи себе думкою: як добре, що дитя не знає про цю кляту хворобу. Навіщо їй той тягар?
А потім Ніна повернулася з лікарні додому. Ледь ноги по сходах приволокла, відчиняє двері, а там… У кухонній мийці височіє гора брудного посуду, з крана монотонно капає вода. На столі — недоїдки, порожні пляшки.
На підвіконні перекинуті вазони, земля розсипана по всій підлозі… Господи, і це її чепурна хата? Хата, яку вона по цеглинці берегла для рідної онучки.
Коли старенькій стало зовсім зле, Валентина забрала матір до себе, доглядати. Олена тимчасово лишилася повноправною господинею розгрому.
– Тітко Валю, скиньте мені грошей на картку, — якось зателефонувала племінниця.
– Я ж тобі тільки цього тижня переказувала, Олено.
– Мені ще треба. Я на курси манекенниць записуюся.
– На курси кого? Манікюрниць? — не зрозуміла Валентина.
– Та ні ж бо! У модельну школу. Там такі перспективи відкриваються! Але це задоволення не з дешевих. Одне заняття — півтори тисячі гривень. А треба відходити дванадцять, щоб «корочку» дали. От тоді я зможу по подіуму ходити й сама заробляти.
– Ні, Оленочко, — жорстко відрізала тітка. — Бабуся дуже хворіє, ми всі гроші на лікування вигребли. Не до твоїх подіумів зараз.
– Ну як ви не розумієте! — Олена аж засичала від злості в трубку. — Я ж уже записалася! От бабуся мене завжди розуміла! Я ж сирота! І чого це вона слухавку не бере? Дайте їй телефон зараз же! Все, я приїду до вас.
Валентина лише гірко зітхнула і подумала: «Може, воно й на краще. Приїде, побачить матір у такому стані — сама все зрозуміє».
Але Олена, звісно ж, не приїхала. У неї завжди так було: на словах — як на цимбалах, а на ділі — пшик.
Невдовзі Ніни не стало. Відмучилася.
– Сиротиночка моя гірка… — ледь чутно шепотіли її змарнілі вуста за пару днів до кінця.
Валентина, витираючи пекучі сльози, набрала племінницю:
– Олено… бабусі більше немає.
– Як… як це — немає? Що значить померла?
Ані похорон, на який Олена з’явилася в чорному одязі, але з вечірнім макіяжем, ані перші місяці без бабусиного крила — нічого дівчину не змінило.
Вона й далі марила красивим столичним життям з глянцевих обкладинок. Шкільний атестат з горем навпіл їй таки видали.
Невдовзі хату довелося продати. Будівля потребувала ремонту, а Олена ще й назбирала чималих боргів за комуналку, та й майже не ночувала там — тинялася де прийдеться. Тієї третини грошей, що перепала Олені, не вистачило б навіть на куток.
Але Валентина з Олексієм скинулися зі своїх і купили племінниці цілком пристойну кімнату в гуртожитку. Зі свіжим ремонтом, із хорошими сусідами. Бо інакше ніяк: закон є закон, неповнолітню на вулицю не викинеш.
Проте нашу красуню такі апартаменти геть не влаштовували. Вона вимагала негайно продати кімнату й віддати їй гроші готівкою.
Ще й встигла пересваритися з усіма новими сусідами. До її юної голови ніяк не доходило, що до вісімнадцяти років такі дії — незаконні.
А що ж буде потім?
Ці нескінченні концерти остаточно допекли Валентині. Тітка — не сліпо закохана бабуся, панькатися не буде. Вона просто відрубала всі кінці. Хай племінниця живе, як знає. То вже її життя. Хоча… Серце все одно щеміло.
Стоячи на цвинтарі біля материної могилки, Валя тихо просила вибачення.
– Прости мене, мамочко. Але хіба ж ми її втримаємо? Дзвонила їй оце днями. Знову музика волає, гулянка. З черговим кавалером живе сирота наша безталанна…
Та скоро розбіжаться, мабуть. Який він там у неї за рахунком? Що в неї з роботою — і гадки не маю. Здається, вигнали. Бо хто ж такого цінного працівника терпітиме? — Валентина важко зітхнула, поправляючи квіти.
— А до тебе, мамо… до тебе вона так жодного разу й не приїхала…
Ось такий щемливий лист надійшов до нашої редакції від читачки, і ми просто не могли не поділитися з вами цією непростою історією, трохи її підкорегувавши. У народі недарма кажуть: «Сліпа любов калічить, а не лікує», адже, розстеляючи перед дітьми лише м’які килими, ми часом забираємо в них шанс навчитися ходити по землі.
А як вважаєте ви, чи справді надмірна жертовність старшого покоління так часто обертається гіркою невдячністю?
