Діана з чоловіком зовсім нещодавно відсвяткували новосілля. Власне, цей будинок вона успадкувала від батька досить давно, просто треба було нарешті привести його до ладу й довести все до пуття.
— Місце просто казкове, і я, чесно кажучи, була дуже здивована, що тато вирішив саме так, — ділиться молода жінка з подругою за філіжанкою чаю. — Як не крути, він міг мені взагалі нічого не залишати. Свого часу, коли вони з мамою розлучалися, він купив їй квартиру, тож вважав, що свій обов’язок виконав.
Батька в житті Діани було зовсім мало. Спілкуватися по-людськи вони почали лише тоді, коли донька вже стала дорослою. Батьки розійшлися, коли дівчинці було всього три рочки.
Причина банальна, як у старому кіно: мама дізналася, що молоденька секретарка на роботі вже носить під серцем батькову дитину.
У мами власного житла в столиці не було. Батько ж, старший за неї на шістнадцять років, жив заможно — вже тоді був поважним «начальником». Розлучаючись, він відписав їй однокімнатну квартиру, яка колись належала чи то його тітці, чи то якійсь далекій родичці.
У новій сім’ї у нього з’явився син, він збудував великий дім і, мабуть, за всіма канонами, посадив не одне дерево.
Діані зараз тридцять два. Її братові по батькові скоро виповниться двадцять вісім. Він теж уже одружений. Жінка бачила його всього кілька разів, але про яку близькість може йтися, якщо вони не росли разом?
Проте одного дня брат зателефонував і сповістив: батька не стало.
Левова частка чималого спадку відійшла вдові та синові, але й Діану не оминули — їй дістався двоповерховий будинок за містом, кілометрів за тридцять від Києва.
— Будинок, звісно, треба було переробляти під себе, — згадує Діана. — Але тато і про це подбав. Як я зрозуміла, у нього просто руки не дійшли, а дружина його чомусь не захотіла там господарювати. Тож нам у спадок дістався не просто дім, а цілий склад: утеплювачі, сантехніка в коробках, матеріали для ремонту, меблі й навіть трохи грошей на перший час.
Діана вже вісім років у шлюбі. У них із чоловіком є іпотечна студія, за яку ще платити й платити, та двоє діток. Старшій донечці п’ять років, а меншому синочкові навесні три виповниться.
Отримавши такий подарунок долі, подружжя поїхало подивитися на дім і ахнуло: місце розкішне! Хочеш — електричкою на роботу добирайся, хочеш — автівкою.
Старенька машина в них була, тож вирішили: доробляємо основне всередині, а з ділянкою розберемося вже на місці.
— Зате простору скільки! У дітей будуть окремі кімнати, у нас — своя спальня. На першому поверсі ще дві вітальні, кухня, тераса… Просто мрія! У місті нам такі хороми ніколи б не світили, — захоплено розповідала жінка. — Ми вже й плани побудували: зараз трохи затягнемо паски, зате потім здамо міську квартиру, оренда сама гаситиме борги, а ми будемо собі на природі панствувати.
Переїхали, відсвяткували, а потім Діана замислилася. Чоловік вранці на роботу поїхав — і все, а вона? Кидати улюблену справу вона не збирається.
Про дистанційну роботу думала, але… будьмо щирими: коли в домі двоє малих дітей, «віддалена робота» перетворюється на нескінченний марафон між комп’ютером і каструлями.
Та й не звикла вона так. А якщо дітей віддавати в садочок чи школу тут, у селі, то хто підстрахує, якщо малеча занедужає?
— Це ж мене будуть смикати, — бідкалася Діана. — Та я й сама собі місця не знаходитиму, бо це ж не на сусідню вулицю перебігти. Поки доїдеш із міста — вечір настане. Садок і школа тут є, непогані, але…
Завжди є ці кляті «але». Та й роботодавці не дуже в захваті від матусь із двома малюками. Звісно, почнуться лікарняні, відпрошування, запізнення. А мені ж хочеться кар’єру будувати, а не просто місце просиджувати до пенсії.
Вихід із ситуації здавався очевидним: її мама вже на пенсії. Вона встигла, як то кажуть, заскочити в останній вагон і пішла на заслужений відпочинок у п’ятдесят п’ять.
Мама ще жінка жвава, зараз підробляє гардеробницею в басейні, але з легкістю покинула б ту роботу заради онуків. І не просто б «сиділа», а взяла б на себе всі походи в садок, гуртки та початкову школу.
Мама — тільки «за». Вона й сама мріяла частіше бачити внучат, а свою квартиру в місті теж могла б здати — от і копійка зайва, яка ніколи не завадить.
До того ж мама б і по господарству допомогла: влітку квіточки, свіжа зелень на столі… Але несподівано чоловік став на диби.
— Я ніколи не мріяв жити під одним дахом із тещею. Ні, ні і ще раз ні! — відрізав він так різко, аж повітря забриніло. — Якось інші живуть без мам, і ми впораємося. Незручно тобі? Шукай іншу роботу, сиди вдома або… або взагалі повертаємося в місто, а цей будинок нехай хоч синім полум’ям горить!
— І що цікаво, стосунки з моєю мамою у нього завжди були нормальні, — розгублено каже Діана подрузі. — А тепер він і слухати мене не хоче.
Моя робота — це частина мого життя, я не збираюся зачинятися в чотирьох стінах. Жити вчотирьох у тісній квартирі, коли тут такий простір? Навіщо тоді ми стільки сил у цей ремонт вклали?
Ми з мамою могли б жити на різних поверхах, вона б йому й на очі не потрапляла! І взагалі, мама не молодіє, рано чи пізно все одно довелося б думати, як їй допомагати.
— Ну, я ж не тягну до нас свою матір, — уїдливо кинув чоловік під час чергової суперечки. — А вона теж могла б онуків бавити і кріп на городі сіяти.
Діана аж мову втратила від такого нахабства. По-перше, зі свекрухою у неї стосунки, м’яко кажучи, прохолодні — та жінка сама себе через день не любить, не те що невістку.
А по-друге… даруйте, а чий це будинок? Якби це було майно чоловіка — питань би не виникало. Але це спадок Діани, то невже не їй вирішувати, хто в ньому житиме?
— Ось такий тепер у мене вибір, — зітхає Діана. — А точніше — відсутність вибору. Або коритися обставинам і примхам чоловіка, або… залишатися в цьому великому домі без нього.
— Тільки не здумай піддаватися! — радить найкраща подруга. — Бач, який командир знайшовся. Він думає не про тебе і не про спокій дітей, а тільки про власну зону комфорту. Не можна дозволяти ставити собі ультиматуми.
Скажи прямо: мама переїжджає, бо це твоє рішення як господині. Розлучення? Хай спробує! Квартиру ділити, аліменти на двох дітей платити…
Та навіть якщо й так — здаючи мамину квартиру, маючи аліменти та власну зарплату, ти і без нього чудово даси собі раду в цьому домі.
Цю історію надіслала нам наша читачка Діана, аби ми разом могли замислитися над цією життєвою колізією. Знаєте, у народі кажуть: «У своїй хаті і кути помагають», але тільки тоді, коли в тій хаті панує злагода, а не боротьба за владу. Буває так, що спадок приносить не лише радість, а й стає іспитом на справжню міцність почуттів та повагу до вибору партнера.
А як ви вважаєте, чи має право чоловік диктувати умови в домі, який дістався дружині у спадок, чи в сім’ї все має бути спільним, незалежно від того, чий підпис стоїть на документах?
