У мене історія, як у автора, яка вигнала сина з дому, і зовсім не шкодує про це. Мені майже 70 років. У шлюбі із чоловіком 50 років. Кохання. Одружилися в радянські часи ще до армії, коли мені було 19, а чоловікові 21. Потім разом поїхали на Схід України.
Все складалося добре. Там і народився наш коханий син. Радості не було меж. Зріс здоровим, навчався у школі добре (тільки були зауваження щодо поведінки). Ми особливо не звертали уваги на дрібниці (як нам тоді здавалося). Далі — розвал союзу, син дорослішав, абияк закінчив школу, одружився, армія та колонія суворого режиму.
Ми з чоловіком божеволіли, допомагали, чим могли, возили машинами все, що він просив. У результаті вийшов на волю раніше терміну, і тут то й почалося наше пекельне життя: не додали, не купили, нескінченні скандали.
Був у нас чудовий будинок, довелося продати. Купили йому кімнату, але жити окремо не захотів, знову прийшов до нас і знову скандали. Купили двокімнатну квартиру, але не склалося в нього із сім’єю, продали.
Купили йому 1к.кв, а різницю він пропив. Ми з чоловіком живемо в однокімнатній квартирі, є батьківський будинок в іншій області. Ми іноді туди їдемо, а син приїжджає сюди у квартиру. І сьогодні він нас знову виганяє, мовляв, їдьте до села, а я буду тут.
Жодної управи знайти не можемо. Мирна розмова не виходить. Навіть поліція заплющує очі на наші побутові стосунки.
Може, хто порадить зі свого досвіду, який вихід із цієї ситуації?
