Життєві історії

— Просто не можу більше так, — каже Алла, мало не плачучи, найкращій подрузі. — Це не моя мрія була, я думала, що хоч на схилі літ відпочину,

— У мене з Сашком, моїм сином, ще з першого класу договір: уроки він робить сам, як розуміє, а я тільки дивлюся одним оком ввечері, коли все вже

— Мене тоді за людину взагалі ніхто не вважав, — починає свою невеселу оповідь Люба. — Ми вже з Андрієм (він тоді ще нареченим був) винаймали житло десь

Найперше, що вона придбала, як тільки переїхала, був вазон з кімнатною квіткою. — Який вам, дівчино? — лагідно питає продавчиня. — Та будь-який, — розгублено відповідає Марина. —

— Валю, ти де? Цілий день телефоную! Чому слухавку не береш? — Голос Надії Петрівни був скривдженим і незадоволеним. Вона терпіти не могла, коли сестра її ігнорувала. —

Бабуся не встигла: двері автобуса зачинилися, і він плавно рушив від зупинки. І тут же проїхався своїми великими колесами прямо по пакету з продуктами, що випав із рук

Давно це було. З дитинства пам’ятаю Олексія. Коли приїжджала до бабусі в село, то Льошка (ми тоді його звали дядько Льошка), який щойно повернувся з війська, катав нас,

— Батьки Максима, якому пʼять років, будь ласка, підійдіть до центральної стійки інформації, — гучно полетів під склепіннями чийсь голос. Марина озирнулася й ахнула. Макса немає! — Олеже!

— Олечко, донечко, я тебе прошу, — мама присіла біля Олі навпочіпки. — Нам треба тут пожити, трішки, скоро все закінчиться, і ми знову поїдемо до міста, ну?

Над Валею в училищі насміхалися всі. На фізкультурі повненька, рихла дівчина не могла ні гімнастичні вправи робити, ні по канату лазити, ні бігати. Усе її тіло бунтувало проти