Життєві історії

Валентина, відставивши палицю вбік, важко опустилася на лаву і, примружившись, підвела очі до неба. — Добре ж як… — пробурмотіла собі під ніс і озирнулася довкола: чи не

— Я хочу знати… Хто він? — Семене, — почала я, — послухай… — Я слухаю! — він дзвінко вгатив долонею по столу. — Я два місяці тільки

Дві хати стояли осібно в наймальовничішому куточку приміського селища. Далі, за околицею, розкидалися широкі фермерські поля, де сіяли овес, а за ними вже починався густий сосновий бір. Антон

Пориви вітру штовхали то в спину, допомагаючи тягти важкі санки, то швирляли в обличчя дрібний колючий сніг. Кінця-краю не було тій занесеній дорозі, хуртовині й лютому морозу. Десь

Богдан часто згадував той день, коли вперше побачив Олю. Вона стояла біля кав’ярні, притискаючи до грудей величезний оберемок ромашок. Сонячне світло грало на її білявому волоссі, і здавалося,

— Невже тут не знайдеться для мене чистого куточка? Та бодай у сарай ведіть! Там, певно, чистіше буде, ніж у вашій спальні, — заскиглила свекруха, картинно тримаючись за

Снігу за зиму навалило стільки, що навіть у місті кучугури стояли вище голови. Але сонце вже припікало по-справжньому, брудний сніг за день підтавав, а гілки дерев почали наливатися

— Діду, рятуй! — приречено мовив Андрій, ледь переступивши поріг. — А просто так до діда зайти вже зась? — з лагідною усмішкою перепитав Семен Михайлович. — Обов’язково

Життя, мої любі, воно ж як те полотно: з одного боку вишивка гарна, а глянеш зі споду — одні вузли та переплутані нитки. Ось і в цій історії,

— Аліночко, люба, це ж просто розкіш! — свекруха влетіла на кухню з рушником-тюрбаном на голові, сяючи, наче той мідний самовар. — Дівчата вже на підході. Я їм