Із чоловіком розлучилися пів року тому. Я його дуже любила та намагалася врятувати наш шлюб, залучала психолога (за його згодою), намагалася знайти точки дотику. Але чоловік зовсім не йшов мені назустріч. Ми сварилися і лаялися цілий рік, доки я сама не вигнала його з дому. Надто сильно я втомилася постійних склок, відсутності допомоги та кохання.
Він повністю пішов у роботу і навіть коли я буквально благала його не затримуватися на роботі, хоча б поки я сильно хворію, він все одно пішов. То був його вибір. Жодної термінової, невідкладної роботи не було, але він пішов. Були й багато інших моментів. Ми віддалилися, стали зовсім чужими. У результаті, одного дня я зрозуміла, що більше не люблю його, і ми подали на розлучення.
Навіть незважаючи на те, скільки труднощів та бід ми пройшли разом, не стало його батька, аварія, втрата житла – нічого не врятувало наш шлюб. Через якийсь час я видихнула і почала жити далі. Винаймати квартиру, працювати на скоромній роботі. Мені всього вистачало, і я навіть зуміла бути щасливою.
Зав’язала стосунки із ровесником. Він добрий, уважний та дбайливий. Дуже добрий хлопець, але, на жаль, без освіти, без цілей у житті. Робота малооплачувана, мешкає з батьками. Я й не хотіла будувати з ним нічого серйозного, не планувала, хоч і дуже сильно закохалася. І тут днями я дізналася, що чекаю дитину.
Ця новина просто вбила мене. Мені вже 30 років, дітей своїх немає. Хоча з чоловіком і хотіла – не виходило. А тут… ні у мого хлопця нормальної роботи та житла, ні у мене. Мало одне одного знаємо, та й жити з кимось знову я зовсім не хочу. Позбавитися? Лікарі сказали, що, швидше за все, після цього я не зможу більше мати дітей.
Я з жахом і страхом перед своїм майбутнім. Що ми зможемо дати цьому малюку? Ми тільки самі зводимо кінці з кінцями. Та я навіть не впевнена, що не залишуся зовсім одна з дитиною на руках. Це була моя найзаповітніша мрія, але невже доведеться назавжди з нею попрощатися?
