Я в Німеччині майже три роки, я біженка зі Східної України. Мій син студент, вступив до німецького університету за рік до початку війни і логічно, що я теж приїхала до цієї країни. Мені 50 років, я розлучена.
Через два місяці я знайшла роботу. Німецька мова на той час у мене була на розмовному рівні, але цього вистачило для того, щоб отримати нормальну роботу. Тим більше. що німці дуже хотіли допомогти і підтримати українців, особливо тих, хто не збирався сидіти на посібнику.
Паралельно з роботою я відвідувала вечірні німецькі курси і зараз у мене Б2. Без хибної скромності, я думаю, саме за це багато колег поважали мене.
Через час я помітила, що технічний директор фірми став приділяти мені підвищену увагу. Він став обідати одночасно зі співробітником і намагався зайняти місце біля мене, приносив дві чашки кави (типу він такий ввічливий, собі і сусіду, рук тільки дві), і як би випадково це майже завжди була я.
Колеги вже почали жартувати з цього приводу, але він так суворо дивився на них. І після цього всі намагалися якнайшвидше поїсти і піти. А я не палю, він також. Залишалося повільно пити каву та ввічливо з ним спілкуватися до кінця паузи.
Він ставив багато запитань, хотів знати практично все про Україну, війну тощо. Чесно зізнатися, мені була приємна його увага та присутність.
Я почувала себе дуже комфортно поряд із ним. Через кілька тижнів пішли питання особистого характеру, і я зрозуміла, що цікавлю його, як жінка.
Тоді і я почала ставити йому питання про його особисте життя. І вперше побачила його розгубленим. Він був одружений, але не просто. Як банально.
Я намагалася не перетинатися з ним, але, як і раніше, залишатися ввічливою. Адже людина мені нічого поганого не зробила. Але він постійно знаходив можливість виявитися поряд.
Якось у грудні через погоду я прийшла на роботу пішки, а не на велосипеді, як завжди. І ось він помітив, що мого велосипеда немає на парковці і як би випадково саме в той час, коли я виходила, підійшов до мене і запропонував підвезти.
Дорогою ми розмовляли і вирішили заїхати до кафе, випити кави та поспілкуватися, так би мовити, у неформальній обстановці. Дві години пролетіли як мить.
Він дуже цікавий співрозмовник, хороша людина з добрим серцем та душею. Я зрозуміла, що закохаюсь у нього, він теж виявляв все більше емоцій.
Але на роботі окрім 30-хвилинної паузи і то в присутності майже всього колективу майже не було можливості спілкуватися. Ми обмінялися приватними номерами телефонів і почали переписуватись вечорами.
За його словами, вони з дружиною вже давно живуть як сусіди, але ніхто нічого не змінював, бо не було чого. Діти дорослі мешкають окремо, онуків іноді привозять на вихідні чи свята.
До речі забула сказати, він старший за мене на 15 років. Але це взагалі не проблема, він досі займається спортом, не має шкідливих звичок, виглядає набагато молодше за свої роки.
Коли я запитала, чого він хоче спілкуватися зі мною, відповів, що сам не розуміє. Я пояснила, що не хочу бути коханкою і мені не потрібні проблеми та такі стосунки.
Ввічливо попросила дати мені спокій, але він не відставав. Загалом мені довелося звільнитися. Я дуже хотіла бути з ним, але не могла так.
Але містечко у нас невелике і через час ми зустрілися в пекарні. Він запитав, як у мене справи, чи потрібна якась допомога, а в мене все добре, я влаштувалася на іншу, навіть кращу роботу.
Вище зарплата, 30 робочих днів відпустки, різдвяна зарплата, 35 годинний тиждень та інші бонуси. Його це здивувало та додало поваги до мене. Він попросив не обривати більше контакту з ним і хоч іноді спілкуватися, разом випити кави.
Після цієї зустрічі я не могла знайти собі місця, дуже тягнуло до нього, але трималася сама не писала. Увечері він написав сам. Говорив, що після мого звільнення з роботи сумував, але сподівався, що так правильно і буде краще для всіх, але сьогодні зрозумів, що я потрібна йому, він більше не може без мене.
Сказати, що я рада, нічого не сказати. Я була щаслива, адже я хотіла того ж! Ми стали частіше спілкуватися та зустрічатися, але мене не відпускало те, що він одружений.
Бачачи, що він нічого не хоче міняти, я пояснила свою позицію та припинила спілкування. Це було важко для мене, я така людина, не люблю ставити умови та вимагати для себе чогось від інших. Я вважаю, людина повинна мати бажання і сама ухвалити рішення.
За два тижні він прийшов до мене і сказав, що подав на розлучення, але в Німеччині це не просто. Чим довше подружжя було одружене, тим довше триває цей процес.
А якщо один із подружжя проти, то взагалі варто: обов’язкові походи до сімейного психолога, поділ майна тощо. Можна сказати, що саме з того моменту ми разом, у лютому буде рік, але до офіційного розлучення ще далеко.
У вересні він винайняв окрему квартиру, це має допомогти прискорити розлучення. Сказав, що це квартира для нас, і ми разом два з половиною місяці облаштовували її.
Вибирали меблі, техніку, посуд, відмивали після попередніх мешканців. Витрати були практично навпіл, він оплатив меблі та техніку, а я замовляла та оплачувала інше.
До речі, ми якось на тему грошей не говорили, але я спочатку не дозволяла постійно платити за мене. У листопаді, коли всі меблі були зібрані, матрац, подушки, ковдру та постільну білизну куплені, я переїхала до цієї квартири.
Майже два місяці щастя! Спільні тихі, затишні вечори. Мій робочий графік з 6 до 13:30, а в нього з 9 до 17:30. Так що я після роботи встигаю продуктів купити, до сина заїхати і щось йому приготувати (живемо на сусідніх вулицях), потім і нам вечерю приготувати, пил протерти і ще щось зробити. Іноді виїжджаємо кудись. Коротше, ідилія.
Але тиждень тому був випадок непорозуміння, чи що. У принципі вже не перший, але раніше це було до того, як разом почали жити, і я до цього спокійно ставилася.
Справа в тому, що його доросла дочка дуже любить батька (і я її розумію, він прекрасний батько і дідусь її двійнятам) і онуки обожнюють дідуся. Вони його так люблять, що майже всі наші з ним спільні вихідні дуже потребують його.
Якось ми з ним поговорили про це і він пояснив, що бабусі не можуть приділяти дітям багато часу, обидва теж ще працюють, та й діти (їм по 4 роки) ладнають лише з ним.
Він дуже пишається цим і я за нього справді рада. Але найцікавіше, що дітей привозять до його спільного будинку з дружиною і він там із нею по два три дні дітей няньчить.
Я не хочу заважати йому спілкуватися з малюками (вони і справді такі милі, ми пару разів разом у парку гуляли) і допомагати дочці, але у мене не всі вихідні в місяці вихідні, один чи два рази на місяць мені доводиться на вихідних працювати і я хотіла б провести їх з ним, а не одна.
Кілька разів я йшла в цей час до сина або кудись прогулятися, в основному на велосипеді каталася, до моря або по лісових велодоріжках і там поганий зв’язок.
І я не хотіла, щоб він мені додзвонився, ображалася на нього, що він, знаючи, що саме цими вихідними я вдома, не намагався поговорити з дочкою на інші дні привезти дітей.
Він дуже не любить, коли не може мені додзвонитися і дізнатися, де я, і що роблю, і я знаю це, та й потім, коли він повертався, ми з’ясовували стосунки. Без криків та скандалів, але я взагалі не люблю конфліктних ситуацій, мене це напружує.
Але в результаті я не відчуваю своєї провини тут, а він також вважає себе правим. Він завжди відповідає, що не гуляти ходив, а допомогти дочці та поспілкуватися з онуками, а от я усвідомлено його ігнорую і змушую нервувати.
Я, мабуть, мушу йому прямо сказати, щоб він переносив ці зустрічі з дітьми, але не можу я цього зробити, чекаю, коли сам здогадається, але ніяк. Ось минулими вихідними повторилася ситуація.
Я працювала без вихідних 8 днів, щоб перед Різдвом мати поспіль три вихідні й саме у вихідні дні й провести їх з ним, тому що знала, що на Різдво він поїде до дочки й там буде вся родина.
Це їхня чудова традиція, я абсолютно нічого не маю проти, навпаки дуже рада за нього! І я спеціально сама зголосилася на Різдво працювати, а ці вихідні перед святом хотіла провести з ним, і він знав про це, але на початку минулого тижня сказав, що донька привезе дітей на вихідні, щоб підготувати будинок та все інше до приїзду всіх гостей.
Начебто все правильно, але що мені робити? Син дорослий, з друзями майже весь час, та і я не люблю нікому нав’язуватися, я можу і сама собі дозвілля організувати й нікому звітувати не збираюся.
Спочатку він казав, що йому треба буде побути з дітьми в п’ятницю в першій половині дня і в неділю в другій половині дня, коли бабуся побуде з ними. Я ще подумала, ну добре, хоч субота у нас буде вільна.
Але в суботу рано вранці, я ще спала, він розбудив мене і сказав, що він вже йде, на моє здивування відповів, що казав, що діти тут. Я відвернулася від нього, а він пішов.
Снідавши, я поїхала до сусіднього міста на різдвяний ярмарок, бо це останні дні перед Різдвом, і я сподівалася, що ми поїдемо туди разом з ним. Та я розумію, що сама посилила ситуацію тим, що відключила телефон, але я не хотіла чекати від нього дзвінків та повідомлень, хотіла знову сама розпоряджатися своїм часом і сама вирішувати, що мені й коли робити, не звітувати ні перед ким.
Коли повернулася ввечері, він зі мною не розмовляв, вранці те саме. Через годину гнітючої тиші я не витримала і запитала, о котрій він іде сьогодні, він відповів десь у два і далі мовчки читав.
Ще через якийсь час я сказала, що не можу так і, напевно, буде краще, якщо я піду до своєї квартири. Він відповів майже одразу, що це хороша ідея, бо я все одно трохи, одразу йду.
Я зібрала речі й пішла, понад годину збирала та носила їх у машину. Він поривався кілька разів допомогти мені з цим, але це мене тільки злило, і я йому сказала про це.
Але за цей час ми не сказали одне одному більше ні слова. Перед відходом я віддала ключі, обійняла його, і ми мило побажали один одному щастя.
За кілька годин він почав писати, багато. Я заблокувала та видалила його контакт у телефоні, але він почав писати на електронку.
Просить дати нам ще один шанс. Я не розумію, чому він цілу годину стояв там і дав мені піти, про що він думав?
Я не відповідаю йому, але мені самій так страшно на душі. Напевно, сумбурно написано, перепрошую. Усіх зі святами, щастя, здоров’я та мирного неба над головою!
