Того дня, коли мама стала на ноги, став найщасливішим для Віті. Він був підліток з не простим характером. Його навіть у дворі усі бабусі не любили. І небезпечно обминали інші хлопці.
У Віті навіть позивний був “Скажений”. Тільки мало хто знав, що в глибині душі Вітьки-шаленого жив хороший добрий хлопчик. Він просто перетворився на їжака, у той момент, коли батько пішов. Залишивши його, Вітю та хвору маму.
Батьком Вітя завжди пишався. Він був здоровий, сильний та красивий. Сина життю вчив.
— Чого ти, як дівка? Подумаєш, кошеня валяється в калюжі. Повз іди. Таких кошенят повно. І птахів не годуй. Мати достатньо цілувати в щічку, коли йдеш. Нема чого з бабами сюсюкання розводити. Вони мають знати своє місце! А то на шию сядуть! — Вчив тато.
І маленький Вітя як губка вбирав це все. Це ж тато. Він авторитет, поганого не порадить. До мами його тато ставився поблажливо. Ні, не ображав. Просто часто прослизало: «Знай своє місце!»
— А як це, тату? Знати своє місце? — питав Вітя.
— Синку, ставлення до баби має бути однакове. Бо на шию сядуть і ніжки звісять. Але зі мною такий номер не пройде. Мені бабські сльози та соплі по барабану. Ти знаєш їх скільки? Повно. Тож нехай твоя матуся радіє, що ми з тобою в неї є. Бо жила б одна, — пояснював батько.
Вітя не зовсім розумів, що хоче сказати батько. Але кивав. А мама слухала мовчки. Була вона маленька, дуже худенька. Очі невеликі, ніс навпаки великий. Батько його «дзьобом» називав.
Всі знайомі дивувалися, навіщо він, такий собі ідеал чоловічої краси — чорнявий, з великими синіми очима та атлетичною фігурою, з нею одружився. І мама завжди відчувала себе вдома, як у гостях. Боязко і послужливо готувала, прала.
Вчила уроки з Вітею, допомагала йому у всьому, радила. А він із мамою не любив гуляти. В інших мами були ефектні. Надушені, охайно одягнені, статні, яскраві. Немов пташки заморські. А своєї мами він соромився. Батько за очі маму “мишею” називав.
Потім мама раптом занедужала. Ніби щойно звично клопотала по будинку. І все. Вітя ошелешено дивився на неї.
І раптом згадав свою іграшкову пташку з дитинства, яку заводив ключиком.
Пташка спритна клювала. І раптом завмирала нерухомо — закінчувався завод. Маму треба було возити лікарями. Батько відмовився, сказав, що немаєчасу. І з нею їздила сусідка тітка Галя із чоловіком.
Мама стала і зовні іншою. Волосся в неї вилазити почало. Очі впали. Руки були тонкі-претонкі, наче прутики.
— Боря, ти посиди зі мною! — просила вона тихо чоловіка.
Але той відмахувався. А потім і взагалі додому тільки ночувати приходив. І навіть до дружини не заходив.
Вітя не знав, що робити. Він намагався незграбно доглядати матір. І та вдячно ловила його руку та цілувала її. Далі сталося ось що — Вітя саме зі школи прийшов. Коли побачив великі сумки у передпокої. Вирішив, що гості приїхали. Але батько вийшов зі словами:
— Ось що, Вітя. Збирайся. Я тут твої речі зібрав. Ми переїжджаємо. Не стій, швидше давай!
— А… навіщо? Тату, у нас є квартира? І маму треба збирати та перевозити, їй і так погано. Навіщо? — спитав Вітя.
— Мати залишиться тут. Я попрошу сусідку доглянути. Зайде кілька разів. Грошей їй залишу. Нема чого нам тут бути. Пробач, але зайвий тягар ти, Світлана. Я йду до молодої та здорової баби. Нічого проти тебе не маю, але життя таке. Баласт, що заважає, треба скидати, — батько повернувся до кімнати, де лежала мати.
Він навіть не посоромився сказати цю фразу. Вітя глянув на маму.
— Іди, синочку. З татом. Іди, Вітя! Чого на мене таку дивитись? Тільки підійди, дай я тебе за руку потримаю, попрощаюся. Нема чого тобі мене таку бачити, — спробувавши через силу посміхнутися, промовила мати.
І Вітя раптом згадав. Як він, 8-річний кидається у спеку. І мама носить його на руках. Їй тяжко, але носить. Сидить із ним ночі. Компот та морс приносить, читає. Готує. Ласкаво гладить по голові.
Вона його зі школи зустрічала до останнього. Вітя їй потім концерт влаштував, мовляв, він великий. І коли до нього пристали старші хлопці, оточивши його, мама кинулася до нього. Смішна, маленька, але ніби тигриця бігла захищати своє дитинча. А ще завжди пишалася ним. Казала, що він у неї найкращий. Що ж він накоїв?
— Я нікуди не піду. Іди, коли хочеш. Я з мамою буду, отак! — і великий хлопчик Вітя кинувся до ліжка, де лежала мати.
Даремно батько намагався його відтягнути і забрати з собою. Він пішов, а Вітя плакав. Вперше. І відчував, як невагома мамина рука все гладить його по голові.
Він розносив листівки. Літо прийшло — городи допомагав копати. Зовсім стало тяжко з грошима. Батько давав гроші тільки на Вітю. Але мамі потрібні були ліки.
Мама шкодувала його. І сумувала за батьком. Так і згасала повільно. Одного разу Вітя придушений додому йшов. І як і в дитинстві дощ, калюжі. Біля лави облізлий і одновухий перський кіт. Великий, кимось кинутий. Око одне запливло.
Вітька вже пройшов, як батько вчив. Але зіткнувся з ним поглядом. Приреченим таким, сумним. І раптом підняв на руки, сховав під куртку та й поніс додому. А тварина ласкаво тикалася Віті в шию, наче дякувала. Мама спала. Цокав годинник. Було тихо.
Хлопчик кота вимив, молоком напоїв. Той згорнувся на дивані на кухні. А Вітя до сусідки пішов. У неї було два хвостатих, може, підкаже, як око лікувати. А у сусідки день народження. До себе його тітка Галя затягла.
Коту крапельки дала. І Віті написала в тарілку смачних страв. Гостей було багато. Серед них виділялася жінка з високою зачіскою та брошкою. Велика така, блискуча. Тітка Галя розповіла про маму Віті. Усі співчутливо слухали. Він уже йти вирішив, як його та дама наздогнала. І каже:
— Мама твоя думає, що тобі тягар. Зламала її батькова поведінка. Не хоче одужувати. Організм не бореться, у темряві. Ти, хлопче, візьми звичайну пляшечку. Налий туди води. І давай мамі по ложці. Скажи, що це новий засіб. Чудотворний. І що це іі на ноги поставить. Поговори з нею. Скажи, що любиш. Ось побачиш, мама видужає!
Вітька пом’явся і пішов. Думаючи, що за дурницю йому порадили? Кіт нечутно ковзав по хаті, наче радів тому, що він тепер має. Вітя його Фломіком назвав. Бо той стрибнув туди, де в нього малюнки були, і коробочку з фломастерами все катав.
Вночі мамі стало гірше. А вранці Вітя сходив і купив фляжку пластмасову, червоненьку таку. Налив води. Вітамінів кинув апельсинових. Розбовтав.
І пішов до мами. Сказав, що в тітки Галі вчора в гостях цілителька була. І дала засіб спеціальний. Він допоможе, стовідсотково!
Почав маму напувати. І довго розмовляв із нею. Будував плани. Сподівався. І боявся, що нічого не поможе. Тільки диво сталося — мама підвелася.
Прийшов Вітя зі школи — а вона з кухні йде тихенько. І вдома пахне млинцями. Він не знав, чому це сталося. Може, мама підбадьорилася? Чи хвороба раптом відступила?
Згодом Вітя зрозуміє, що мала на увазі незнайомка. Сила навіювання. Є такий метод плацебо. Як би там не було, мама стала іншою. І накопичивши грошей потім, Вітя її в магазин повів. Сукню вибирати. Любив із нею довго гуляти вечорами. І пишався тим, що має маму. В інших може й немає.
Батько його одружився знову. Щоправда, щастя було недовгим — ось яка річ: почалися проблеми з легенями. І нова дружина виставила його геть.
Він у колишній будинок повернувся. Присмирілий, без минулого гонору. М’явся довго на порозі. Іти більше нікуди було.
Мама добра, прийняла. І Вітя прийняв. Допомагав до лікарні ходити, виходив. Але умову поставив — якщо з мамою погано поводитиметься — нехай іде. Вони й утрьох проживуть — Вітя, мама та Фломік.
Тільки той, поблукаючи, присмирів. Любить тепер телевізор дивитися, тримаючи Фломіка на колінах. Говорить, що він чарівний, добре на всіх впливає!
Матері батько вперше за багато років квіти приносить. І кличе її не інакше як “люба, моя Світланочко”. А Вітіна мама щаслива.
Через негаразди знову з’єдналася вся родина. Чоловіка вона вибачила. А син у неї золотий. Завжди цілує її на прощання. І постійно каже:
— Мамо! Ти мої крила! Поки ти є, я літаю!
