— Чого витріщилися? — зустріла їх Ірина. — Заходьте, на онуків гляньте. Не з’їла я їх, бачите? Хіба я нелюд який? Михайлів батько не соромлячись упав на коліна просто посеред хати. Поруч опустилася його мати. — Прости нас, Ірино… За сина просити не будемо, сам перед тобою на коліна стане, коли повернеться… — витирав сльози старий. — Сам розумієш, не хотів він цього

— Марічко! Біда, ой, бідося!

Галя, продавчиня з невеличкої крамнички на розі, ввалилася до хати так, ніби за нею гналися всі чорти. Її очі були круглі, як п’ятаки, а сама вона, наче підкошена, з розгону гепнулася на поріг:

— Твій Мишко… з Ромкою зчепився, там!

У Марії серце вмить підскочило до самого горла. Вона інстинктивно обхопила руками свій величезний живіт, щоб хоч якось захистити маля від цього раптового жаху.

— Що?! Що мій Мишко натворив?!

— Кажи вже, що сталося! — Марія притулилася до стіни, бо ноги раптом стали ватяними й відмовилися тримати тіло. — Чого одне й те саме торочиш?!

— Позбавив життя сусіда вашого! — заголосила Галя, хапаючись за серце. — Зчепилися вони, а твій як гепне! У нього ж кулаки пудові! Лежить Ромка біля магазину не дихає, а твій сидить поруч і… і плаче-е-е!

Як вона сповзла по стіні, обдираючи спину, Марія не пам’ятала. Отямилася вже на підлозі. Галя лила їй на обличчя воду з кухлика, поруч голосили перелякані діти, а знадвору долинав крик Ромчиної матері, сусідки тітки Ірини.

Вона кричала так страшно, так надривно, що аж вуха закладало навіть на іншому кутку вулиці, а серце стискалося від крижаного жаху.

Звістка про те, що Михайло Глазко вирішив долю сусіда Ромку, за п’ять хвилин облетіла все село, змушуючи здригнутися і переживати за всіх, кого зачепила ця чорна біда.

А сталося все банально і по-дурному. Пригостив Михайло вічно нетверезого сусіда на ґанку магазину пінним — дав пляшку на похмілля.

А той видув її з горла і почав вимагати ще, хапаючи за рукав і криючи недобрими словами. У Романа зранку тріщала голова, тож совість пішла кудись подалі, аби перечекати цей важкий стан.

У свої тридцять п’ять він уже був закінченим пияком, який міг тижнями не висихати, хоч мати і кодувала його кілька разів.

Ірина виростила сина сама. Її чоловік віддав Богу душу у тій самій горілчаній безодні ще зовсім молодим. Заснув у кучугурі взимку, перемерз, заробив запалення і згорів у лікарні за тиждень.

Залишилася Ірина вдовою, тягнула малого сама, пилинки з нього здувала.

А той «світ у віконці» взяв та й повторив батьківську долю.

Мишка затримали й відвезли спершу в район, а наступного дня — у місто. А Марія, яка носила п’яту дитину під серцем — ховалася зі своїм виводком по хаті від сусідки.

Тітка Ірина вила над тілом єдиного сина, проклинаючи весь рід кривдника, обіцяючи випалити, викорінити те чортове насіння, поки їхній батько грітиме нари.

Ромка був непутящим, але ж він був її дитиною. І він її любив — так, як умів. То яблуко червоне принесе — візьме на закуску і не з’їсть, а мамі віддасть.

То цукерку шоколадну в кишеню суне. Він не ворогував з нею, як інші пияки, розумів, що живе неправильно, соромився і все обіцяв взятися за розум. Обіцяв, та не виконував… згубна звичка була сильнішою.

Отак і допився. Ляпнув зайвого — кінець.

Це для матері він був найкращим, бо один-єдиний. А для чужих — причепливим і задерикуватим. Його частенько лупцювали, але зазвичай усе закінчувалося синцями.

А тут… урвався терпець у доброго й терплячого Мишка. Хотів провчити, та не розрахував силу.

Пішов на той світ чоловік, який сам не жив по-людськи, та ще й сусідові долю зламав, а чотирьох дітлахів сиротами лишив. П’ятий от-от мав зʼявитися на світ.

Ховали Ромку всім селом. Після відходу в потойбіччя гріхи прощаються, тож про небіжчика згадували тільки добре, зітхали і жаліли матір, яка ледь трималася на руках у подруг. Її горе було безмірним, а жага помсти — ще більшою.

Прокльони на голову Марії та її дітей сипалися навіть на кладовищі.

Люди їй співчували, але й Мишка ніхто не засуджував. Усі знали: Роман міг мертвого з могили підняти своїм язиком.

Марія лишилася сама. Обхопила живіт руками і дивилася на купу дітей. Найстаршому, Вітькові, виповнилося лише дев’ять.

Але хлопчина, вдався в батька — кремезний, серйозний, хазяйновитий. Він узяв на себе все, що міг: і по хаті порався, і до бабусі з дідусем бігав, коли ті поїхали в місто адвоката синові шукати.

Два подвір’я, які роками жили душа в душу, стали чужими. Ірина демонстративно плювала в бік сусідської хати, сипала прокльонами, а Марія перестала виходити за двір.

Батьки Михайла намагалися просити пробачення, та Ірина вийшла до них із лопатою.

Минув місяць.

Горе Ірини ще горіло, випікало все всередині. Ненависть кипіла так, що вона боялася зайвий раз рота відкрити, аби не спопелити когось отрутою.

Вона саме сапала картоплю за сараєм — не тому, що треба було, а щоб просто забити чимось руки. Б’єш сапою по землі — і ніби легшає.

Аж раптом у сусідському садку тоненько, надривно заплакала дитина.

— Хто там? — не витримала Ірина. Вона знала, що це п’ятирічна Маринка, Мишкова дочка. — Ану покажися!

Між великим листям лопуха майнув жовтий бант, а потім з’явилося заплакане личко з величезними синіми очима:

— Бабо Іло, це я, Малінка… — схлипнуло дівча і простягнуло через дірку в паркані пухкі рученята. — Я бою-у-усь…

У старої щось стислося всередині.

— Чого ти боїшся, дитино? — голос потеплішав сам собою. — Що сталося?

— Мама впала і лежить… На ґанку… Я боюсь! А Віті нема вдома!

— Ох ти ж Господи! — спохопилася Ірина. Їй же народжувати ось-ось! А раптом вона там стікає кров’ю?

Жінка миттю відсунула стару дошку в паркані. Дівча одразу вчепилося в її фартух — такий знайомий і пахучий.

— Не плач, моя хороша, зараз я гляну, що там з твоєю мамкою, — Ірина підхопила Маринку за руку і побігла через грядки.

Марія напівлежала на ґанку. Побачивши сусідку, вона перелякано прикрила живіт руками.

— Швидку викликала?! — гримнула Ірина, намагаючись не помічати того страху в її очах. — Тобі ж рожати пора!

— Дітей нема на кого лишити… Сестру чекаю… — прошепотіла Марія, кривлячись від болю. — Мала була ще годину тому виїхати.

— Яку сестру?! Ти зараз тут народиш! — Ірина глянула на її опущений живіт. — Викликай давай! Я подивлюся за дітьми.

Спіймавши недовірливий погляд Марії, стара зітхнула:

— Не бійся. Не така я божевільна, щоб дітей кривдити. Сама мати, повинна розуміти… з горя чого тільки не наговориш.

Швидка забрала Марію, яку Ірина дбайливо підтримувала під руку. Лікар навіть подумав, що це її мати:

— Не хвилюйтеся, бабусю, надвечір матимете ще одного онука! — засміявся він, дивлячись на малих, що тулилися до Ірини.

— Ти не переживай за них, — перехрестила Ірина бліду сусідку. — Не відійду, поки не повернешся. Передам з рук у руки!

Коли прибіг Вітька, то насупився:

— Ви чого прийшли? Ідіть до себе, я сам упораюся!

— Не дурій, хлопче, — спокійно осмикнула його Ірина. — Піду, коли матір з лікарні випишуть. Краще сідай їж, набігався, певно, на дві хати.

Вітька ще трохи подувся, але зранку макової росинки в роті не мав, тож сів за стіл. Сів на батькове місце — щоб показати, хто тут господар.

Він був разюче схожий на Михайла, але Ірина вже не відчувала ненависті. Тільки гіркоту втрати і… жалість. До Михайла, який через дурість зламав життя і собі, і сусідові, і власній родині.

Марія народила надвечір. Хлопчика.

А вранці до хати обережно, остерігаючись лопати, зайшли батьки Михайла.

— Чого витріщилися? — зустріла їх Ірина. — Заходьте, на онуків гляньте. Не з’їла я їх, бачите? Хіба я нелюд який?

Михайлів батько не соромлячись упав на коліна просто посеред хати. Поруч опустилася його мати.

— Прости нас, Ірино… За сина просити не будемо, сам перед тобою на коліна стане, коли повернеться… — витирав сльози старий. — Сам розумієш, не хотів він цього.

— Бачили ми його, — заплакала Михайлова мати. — Велів передати, що повернеться — і довіку тобі допомагатиме. І дітям наказав, щоб тебе за рідну бабусю мали.

— Не треба мені його допомоги, — огризнулася Ірина, але голос її дрижав. — Вставайте вже, діти лякаються. Думала, ніколи в бік вашої хати не гляну. А як прибігла оця мала просити помочі — і розтанула…

Діти навідріз відмовилися йти до діда з бабою.

Молодші приліпилися до Ірини, а Вітька заявив, що він тут за старшого і хазяйства не кине.

— Ми з бабою Ірою самі впораємося! — сказав як відрізав.

І навіть коли Марія повернулася з немовлям, Ірина не пішла. Дитя капризувало, спати не давало. Мусила помагати. То їсти наварить, то за малими дивиться, то немовля посеред ночі колише.

Хлопчика назвали Романом. Так Михайло з вʼязниці попросив — щоб хоч якось спокутувати провину перед сусідкою. Ірина спершу боялася, що серце краятиметься від того імені, але вийшло інакше.

Маленький Ромка витіснив гіркі спогади. Притискаючи його до грудей, жінка відчувала, як розмерзається те місце, де раніше була лише чорна пустка.

***

— Тьотю Іро… — продавчиня Галя обережно почала розмову, зиркаючи на дітей, що обліпили вітрину з цукерками.

— А як так вийшло, що ви Мишка пробачили? Ви ж так клялися помститися…

Ірина якраз отримала пенсію і за звичкою прийшла з “онуками” по смаколики. Малий Ромка мирно спав у візочку під наглядом старшого Сергійка, а Маринка придивлялася до нової ляльки.

— Це не в мене питай, — Ірина спокійно перебирала пакети з крупою. — Он у Маринки спитай, чого вона до мене побігла, коли Марії рожати припекло.

— Маринко, ану скажи, чого ти до баби Іри кинулася? — підморгнула Галя. — У вас же й інші сусіди є!

— А до кого ж іще? — дівча обійняло Ірину за ногу. — Баба Ір-р-ра мене завжди жаліла. Вона ж мене любить!

— Отак воно, Галю, — зітхнула Ірина і якось світло усміхнулася. — Доля — вона така. Ніколи не знаєш, які викрутаси зробить і з ким зведе…

А Маринка страшенно пишалася тим, що навчилася вимовляти літеру «Р», і вставляла ім’я сусідки де тільки могла. Вона вже твердо вирішила: нову ляльку назве Іринкою.

Ту саму ляльку, яку баба Ір-р-ра їй обов’язково подарує на день народження.

***

Часом життя закручує такі трагічні вузли, що, здається, розрубати їх неможливо — тільки з ненавистю спалити дотла. Але людське серце ховає в собі неймовірну здатність до прощення, особливо коли поруч опиняються беззахисні діти.

Ірина втратила сина, але знайшла в собі сили не множити зло, а стати опорою для тих, хто лишився сиротами при живому батькові.

А як ви вважаєте, чи можна пробачити людині, яка відібрала найдорожче? І чи здатна чужа дитина залікувати рану від втрати власної?