— Дядьку Миколо, мати сарай розбирає. Просила переказати: заберіть пилку, батькову. Каже, вона якраз по вашій руці.
Микола стояв біля своєї хвіртки і стискав штахетину так сильно, ніби боявся впасти.
Степан тупцяв по той бік паркану, м’яв у руках стару кепку. І хоч було йому вже за тридцять, та на вигляд — мов той школяр, якого послали до сусідів за сірниками, а сусіди сердиті.
— Яка ще пилка? — буркнув Микола не стільки з подиву, скільки аби хоч щось сказати.
— Поперечна. Дворучна. Та, якою ви з татом дрова пиляли колись… — Степан кинув оком через дорогу на своє подвір’я, на материну хату, а потім знов на дядька. — Вона там одна-однісінька на стіні висить. Уже дев’ять років висить.
Дев’ять років.
Микола це й без нього пам’ятав. Щоранку він виходив на ґанок, бачив через дорогу зелений дах братової хати й щоранку відвертався, як відвертаються, коли випадково торкнуться свіжої рани.
Вулиця — якихось десять кроків завширшки. А він не ступав на неї дев’ять років.
— Скажи, що я зайнятий, — ледь вичавив із себе Микола. — Скажи: ніколи мені.
І розвернувся до хати, навіть не чекаючи, що відповість племінник.
Їх у матері було двоє: він та Василь. Микола — старший, мовчазний, кремезний. Василь на три роки молодший, легкий, мов та пір’їнка: що не скаже — усі регочуть, що не попросить — ніхто не відмовить.
Мати так і казала, не криючись: «Коля в мене — волик роботящий, а Василько — соловейко». Волик тягне плуга, соловейко співає.
Микола змалечку знав своє місце і вголос не нарікав, тільки десь глибоко всередині щось тверділо з роками, мов глина на сонці.
Говорити по душах брати не вміли. Сядуть за стіл — мовчать. Зійдуться на подвір’ї — знов мовчать. А от як дрова пиляти — тут усе йшло як по маслу.
Брали батькову дворучну пилку (батько її сам колись клепав, зубці по одному розводив, щоб не застрягала) і ставали до роботи. Батько завжди казав: «Оцю пилку на двох кували. Одному її не подужати, хоч лусни».
Ставали по обидва боки, і пішло-поїхало: вжик — на себе, вжик — від себе. Тут не дужа сила потрібна, тут згода має бути. Хто на себе смикає, хто пожадібніше тягне — у того пилка і грузне, у того й долоні в кров.
А хто слухає напарника, хто попускає, коли іншому важко, — у того пилка аж співає.
За день напиляють — гора дров під самісіньку стріху, а слів між ними й десятка не сказано. І добре. Їм та пилка всі розмови заміняла.
Потім мати злягла, потім відспівали.
Василеві лишилася батькова хата через дорогу, Миколі — материна хатчина. Поженилися, діточок на ноги поставили. Миколин Тарас подався до Києва, а Василів Степан залишився біля батьків.
Жили поруч, а бачилися через раз: то на городах, то на Великдень чи Різдво. І все одно — ні-ні та й зійдуться восени біля дровітні — взяти дворучну, кістки розім’яти. Вжик-вжик. Ніби й не старі ще дядьки.
А того року Василь занедужав. Серце. Схуд, пожовтів, ходити став помалу, тримаючись за стіни. І все гукав:
— Колю, приходь, дрова попиляємо. Кругляків навезли — страх скільки. Удвох ми їх миттю подужаємо.
— Устигнемо, — відмахувався Микола. — Куди вони подінуться, ті дрова. Ти підлікуйся спочатку.
Він і сам не знав, чому так тягнув. Чи то городи тримали, чи то впертість ота застаріла, глиняна: все життя до Василя люди тягнулися, Василя жаліли, Василя любили…
То нехай тепер Василь почекає. Хоч раз у житті нехай його, Миколу, почекають. Дурня це була, стареча, соромна дурня, але сиділа вона в ньому міцно, мов іржавий цвях.
Василь не дочекався. Зліг у серпні, а до вересня так і не дотягнув.
На поминках Микола сидів чорний, як головешка, і мовчав. Як і завжди. А Галина, Василева вдова, не плакала. Усе бігала, метушилася: тарілки міняла, кутю роздавала, людей розсаджувала.
Обличчя сухе, змарніле, але руки не трусяться. І хтось за столом шепнув — мовляв, міцна жінка, диви-но, ні сльозинки не зронила.
Миколу той шепіт наче ножем по серцю різонув. Усередині все пекло: він не прийшов… Він, рідний брат, не прийшов, коли кликали!
І цю провину треба було кудись подіти, вона пекла долоні, мов розпечене вугілля. І він її жбурнув. Просто в Галину жбурнув.
— Ти ж поруч була, — сказав він їй тихо, але так, що пів столу почуло. — Поруч. І не вберегла.
Галина завмерла. Подивилася на нього довго-довго, і в очах у неї стало так порожньо, мов у вистудженій зимовій хаті. Нічого не відповіла. Мовчки розвернулася і пішла на кухню.
Микола бачив лише її згорблену спину та те, як вона схопилася рукою за край плити, постояла так якусь мить і знову почала щось мити, переставляти, робити…
Наступного дня він пішов до себе через дорогу і більше до неї не заходив. І вона до нього — теж.
Тільки Степан бігав туди-сюди — то до матері, то до дядька, мов той місточок між двома берегами. А береги вперто мовчали.
Микола так собі надумав: убив він Галину тим страшним словом, таке не прощається, то й по заслузі йому, нема чого туди потикатися.
Вона його, мабуть, і бачити не хоче. Дев’ять років він жив із цією думкою, мов із скалкою під нігтем: і болить страшенно, і не витягнеш.
— Іди, — сказала ввечері його дружина Надія. Вона стояла спиною до нього, мішаючи щось у каструлі на плиті, і плечі її були напружені. — Дев’ять років збирався. Іди, Миколо.
— Куди я піду… — Він сидів за столом, скручуючи хлібну м’якушку в кульку. — Я ж їй такого наговорив тоді. Вона мене й на поріг не пустить.
— А ти постукай та перевір. — Надія нарешті обернулася, і з ополоника в її руці капало просто на підлогу.
— Ти ж не до чужої йдеш. Братова половина вона тобі. Василева дружина. Більш як двадцять літ через дорогу живе, а ти її десятою дорогою обминаєш. І себе караєш, і її караєш, а Василя цим із могили не піднімеш.
Микола мовчав, усе ще мнучи той хлібний м’якуш.
— Пилку хоч забери, — додала Надія вже тихіше. — Раз кличе. Не річ їй потрібна, Миколо. Ти їй потрібен. Хто ж ту пилку через дорогу не перенесе? Для чого ж тоді людину гукати?
Ту ніч він майже не спав. А вдосвіта встав, одягнув чисту сорочку — сам не знав для чого — і пішов.
Десять кроків через вулицю. Дев’ять років він їх не робив, а тут ступив — і навіть не помітив як.
Хвіртка в Галини була не замкнена. Подвір’я він і впізнав, і не впізнав водночас. Ґанок трохи просів, у сараї половину стіни вже розібрали — дошки акуратно складені в стос, мабуть, Степан почав роботу.
А під повіткою, як лежали, так і лежать ті самі Василеві кругляки. Ті самісінькі. Дев’ять років тому привезені — пиляти ж треба, та не стало кому.
Посіріли вже, мохом по краях узялися, деякі й потріскалися. Лежали, наче пам’ятник: ось, мовляв, чоловік дрова на зиму запас, а зими тієї так і не дочекався.
І пилка. Висіла на стіні сарая, на двох старих цвяхах. Полотно трохи потьмяніло, але зубці — Микола аж примружився — зубці були чистісінькі. Хтось її протирав весь цей час. Від іржі беріг.
— Прийшов.
Галина стояла на ґанку. Постаріла сильно. Зробилася маленька, худенька, у старенькій хустині.
А очі ті самі — Василеві очі. Вони з Василем під старість навіть схожими стали, як це часто буває в подружжя.
— Прийшов, — відповів Микола. Горло ніби пересохло, вийшло якось сипло. — Степан казав… про пилку.
— Пилку, так. — Вона повільно спустилася східцями. Стала навпроти нього, руки під фартух сховала.
— Сарай валимо. Степан в Київ кличе. Досить, каже, мамо, самій тут вікувати. От і розбираю потроху. А пилку — куди ж я її? Вона ж батькова ваша. Якраз по твоїй руці. Василь завжди казав: «Миколі віддати, як щось станеться. Миколі вона по руці буде».
Вони стояли одне навпроти одного посеред подвір’я — двоє літніх людей, і не знали, куди подіти очі й руки.
З-за рогу хати визирнуло мале дівча років шести, біляве, у сандаликах на босу ногу.
Подивилося на чужого діда, сховалося і знову визирнуло.
— Софійка, — тихо сказала Галина, навіть не озираючись. — Степанова. Онучка моя… Василя вона так і не застала.
Микола мовчки підійшов до повітки. Поклав важку долоню на верхній кругляк — холодний, вогкий, пористий. Дев’ять років просто неба. На дрова такий уже не дуже годиться, хіба що на розпал.
— Чого ж ти їх не попиляла? — вирвалося в нього. Не як докір, просто спитав. — Стільки років лежали. Згнили он вже всі.
І тієї ж миті зрозумів, що ляпнув зайве. Але слово не горобець.
Галина за його спиною довго мовчала. А потім він почув — голос її здригнувся. Уперше за всі ці роки здригнувся:
— А чим я їх попиляю, Колю? — Він різко обернувся. Її щоками текли сльози, а вона їх навіть не витирала. — Пилку ж самій не потягнути. Ти ж сам знаєш. Її на двох кували. — Вона судомно ковтнула повітря.
— Я перші роки вийду, бувало, візьмуся за ручку… а на тому кінці — порожньо. Кому тримати? Василя нема. Тебе нема. Степан тоді ж також подався до столиці, як і твій Тарас. Стою, як та дурна, за один край тримаюся. Так і кинула те діло. І дрова кинула. І все на світі кинула.
У Миколи всередині ніби щось обірвалося.
— А я ж думав, ти мене бачити не хочеш… — слова йшли важко, через силу, він же дев’ять років їх у собі носив.
— Я ж тобі тоді… на поминках… Галю. Я тобі таке страшне сказав. «Не вберегла». А це ж я не вберіг! Я! Він мене гукав дрова пиляти, а я йому — «встигнемо». Він же соловейко в нас був, а я — волик робочий, я гордий був.
Хотів, щоб мене хоч раз у житті почекали. От і дочекався. — Він провів шорсткою долонею по обличчю. — Я відтоді й не заходив. Думав, убив я тебе тим словом. Думав, ти на мене всі ці дев’ять років камінь за пазухою тримаєш.
Галина дивилася на нього і повільно хитала головою:
— Колю… Боже мій, Колю. Який камінь? Я ж сама всі ці дев’ять років думала, що це ти мене винуватою робиш! Що не догледіла я його, не врятувала. Я ж до тебе через це й не йшла. Боялася: підійду, а ти знову так глянеш своїми очима і скажеш: «Не вберегла». Я ж того твого погляду до смерті боялася.
Так і стояли.
Між ними — посіріла купа дров і порожнє подвір’я. І більше нічого між ними не було.
Дев’ять років, виявляється, нічого не було. Двоє старих дурнів по різні боки десяти кроків… І кожен сам собі суддю вигадав, і сам перед тим суддею карався.
— Хто старе згадає… — хрипко мовив Микола, — тому око геть.
— А хто забуде — тому обидва, — підхопила Галина, і не то засміялася, не то схлипнула. — Твоя мати, покійниця, так завжди любила примовляти.
Микола обережно зняв пилку зі стіни.
Здалася такою легкою, а насправді важкенна — він уже й забув, яка вона в руках. Потримав, подивився вздовж полотна — чи не повело бува. Ні, рівненька. Батько колись зубці на совість розвів.
— Софійко! — гукнув він раптом так лунко, що й сам здивувався своєму голосу. Давно він так нікого не кликав. — Ану ходи сюди, помічнице! Будеш діда вчити роботи.
Дівча боязко підійшло. Він посадив її на пеньок — дивитися, а сам поставив козли, закинув на них трохи тонший і сухіший кругляк.
— Галю. Берися.
Галина витерла обличчя краєм фартуха і взялася за другу ручку. Сама маленька, а руки міцні, роботящі. Микола смикнув на себе — і пилка одразу ж застрягла в дереві.
— Смикаєш, — тихо сказала Галина. — Не смикай. Ти все на себе гребеш, як той ведмідь. Василь тобі те саме завжди казав.
— Казав… — буркнув Микола.
Почали знову.
Він глибоко вдихнув. І перестав жадібно тягнути. Потягнув легше, відпустив, коли прийшла її черга тягнути, прислухався до маленької жіночої руки на тому кінці.
І пішло. Вжик — на себе. Вжик — від себе. Застрягло раз-другий, а потім вирівнялося.
Свіжа, біла тирса посипалася на траву, запахло вогким, живим деревом. Над подвір’ям попливло те саме, рідне: вжик-вжик, вжик-вжик… Дев’ять років цього звуку тут не було. А тепер — був.
Софійка на пеньку аж заплескала в долоні:
— Діду, а вона співає!
— Співає, дитино, — відповів Микола, і в нього самого щось заспівало в грудях, аж защіпало. — Аякже. Її ж бо на двох кували.
Відпиляли перше поліно.
Воно впало в траву — кругленьке, світле на зрізі. Галина відпустила ручку, розігнула спину, важко дихаючи. Але обличчя в неї було таке… Микола такого в неї з самої молодості не бачив. Якесь ясне-ясне.
— Ще давай, — сказала вона. — Колю, давай ще. Їх он скільки тут назбиралося.
І вони пиляли. Старий чоловік і літня жінка, брат і братова дружина, по різні боки старої батькової пилки. І пилка ходила між ними рівно, без жадібності, бо обоє нарешті навчилися попускати, коли іншому ставало важко.
Надвечір під повіткою вже лежала купка свіжих дров. Невелика, але акуратна. Ті, що геть зогнили, Микола відкинув на розпал, а міцніші — розпиляли й склали в клітку, як ще батько вчив, щоб вітром продувало.
Приїхав із міста Степан — по матір. І так і став на дорозі, мов укопаний: дядько з матір’ю біля дровітні, обоє в тирсі, Софійка верхи на поліні командує. Він хотів щось сказати, та не зміг.
Тільки судомно ковтнув клубок у горлі й відвернувся, ніби порошинка в око потрапила.
Надія теж прийшла. Принесла в пелені яблук зі свого саду. Постояла біля хвіртки, подивилася, як вони пиляють, а тоді тихо зайшла на подвір’я і стала мити яблука під рукомийником.
Так просто й природно, ніби все життя тут, на цьому подвір’ї, ті яблука мила.
— А дрова ж куди тепер? — спитав Степан, просто аби не мовчати. — Тобі, мамо, у квартиру в Київ не повезеш.
Галина з Миколою перезирнулися.
— А я, мабуть, ні в який Київ не поїду, — спокійно відповіла Галина. — Що я там загубила, у тих бетонах? Хата он стоїть. Сарай трохи підлатати — і живи собі.
— Підлатаємо, — кивнув Микола. І, помовчавши, дивлячись на порожній другий цвях на стіні, додав: — Сарай — то таке, діло нехитре. То пилку самому не потягнути. А сарай… сарай і вдвох можна зробити.
Софійка притягла найменше полінце, яке тільки знайшла, і поклала його на самісінький верх свіжої купки.
— Це моє! — поважно заявила вона. — Я теж пиляла!
— Твоє, твоє, дитино, — погодився Микола. — Це найголовніше поліно. На ньому вся конструкція тримається.
Він обережно взяв те дитяче полінце, покрутив у руках, знайшов для нього надійне місце посередині — щоб трималося міцно — і поклав.
І подумав: от же ж дивина… усього десять кроків між двома хатами, а йшов він їх цілих дев’ять років.
І що Василь, той їхній соловейко, певно, давно вже там, на небесах, за боки береться від сміху: «Ех ви, волики вперті… стільки літ одну пилку поодинці смикали, а вона ж на двох зроблена…».
Цю світлу і трохи щемку історію, яка змушує задуматися про найголовніше, нам розповіла одна з читачок, а ми делікатно адаптували її для вас. Життя часто плете такі химерні мережива з недомовок та образ, що ми роками не можемо зробити й кроку назустріч рідним людям.
А як вважаєте ви: чи варто роками тримати в собі давній біль, замість того, щоб просто постукати в сусідські двері?
