Чоловік, думаючи, що мені нікуди йти, був упевнений у собі, мені й справді не було куди йти, роботи немає, житла свого немає, дитина за рік з’явилася

Я читала багато різних історій. У кожної людини свій шлях та свої випробування. І мене життя не балувало.

У шість років не стало мого батька, потім мене чекав жорстокий вітчим, а потім дитячий будинок. Окрема історія про виживання.

Потім навчання, ярлик дівчинки з дитбудинку та соціоум, який мене не приймав і переслідував. Не знаю, як зараз, але тоді існував стереотип, що всі ми або злодії, або дівчата легкої поведінки.

І мені довелося три роки витратити на те, щоби довести, що я інша. Я не говорю вже про матеріальний бік, доводилося виживати.

І ось – кохання та сім’я. Але все виявилося сумно – зради.

Чоловік, думаючи, що мені нікуди йти, був упевнений у собі. Мені й справді не було куди йти.

Роботи немає, житла свого немає, дитина за рік з’явилася. Пройшло багато років такого сумного життя, у результаті – розлучення.

Нема сенсу все описувати, через що мені довелося пройти. Відходила років зо два, не менше.

Але не зламалася, вступила до університету, закінчила з відзнакою, працюю. Сина виростила.

А історія моя про те, що ніколи не можна опускати руки. Ніколи не можна здаватися.

Як би боляче і страшно не було. Зрада у житті була, є і буде.

Але немає сенсу тримати образи у собі. Сміливо відпускайте тих людей, які хочуть піти від вас.

Боротися можна, але лише тоді, коли є сенс. Зараз я намагаюся написати книгу, про нас, дітей з дитбудинку. Але спочатку мені треба закінчити магістратуру.