У мене чоловік працьовитий, спокійний, але зануда і зовсім не цікавий, хоч вважає себе дуже розумним. Близькість нікчемна, уваги та ласки немає з його боку, хоча завжди казав, що кохає.
Гроші раніше матері віддавав або просто складав десь. У нього навіть усі банківські рахунки на матір записані, все на її ім’я оформлено.
Купувати нічого не хоче та не дозволяє, каже, що не його квартира. Сам мріє про власне житло, але його успішніші співробітники вже давно виплатили свої кредити, живуть, роблять ремонти у квартирах.
Чоловік нічого купувати не дозволяє, навіть ті гроші, які приносив у сім’ю, просто складав. Живу з думкою, чи варто терпіти це все ще змолоду (адже мені всього 26 років). Його не кохаю і розумію, що дітей планувати з ним не буду.
Перший рік прожили більш-менш, хоч я розуміла, що все тримається на нашому взаємному терпінні. У нас ще з весілля все якось пішло не дуже добре.
Вже раз розлучалися після двох років спільного життя, але не розійшлися, вже звичка в обох. Але життя все одно немає. Робили паузи на місяць-другий і знову сходилися.
Він мене вже дратує, я здригаюся від його дотиків, мене все злить. Хочеться, вірніше, завжди хотілося завести коханця і забути про все, але поки що не можу собі це дозволити. Адже я заміжня!
— Чому ти завжди такий холодний? — питаю я його вкотре.
— Я такий, який є, — спокійно відповідає він. — Ти ж знала це з самого початку.
Іноді здається, що це щастя загалом ілюзія. Боюся помилитись. Мамі мій чоловік дуже подобається і вона тисне на мене, мовляв, не гарячкуй, нормальних зараз немає чоловіків, а він у тебе нормальний. Батьком буде гарним.
— Ти надто прискіплива, — каже мама. — Він дбайливий і відповідальний, таких зараз днем із вогнем не знайдеш.
Але я розумію, що дарма тягну час. Боюся одного — чи зможу знайти найкращого?
З кожним днем мене все більше обтяжує ця ситуація. Він не хоче нікуди виходити, проводити час разом. Усі наші розмови зводяться до побутових питань або його нескінченних міркувань про політику та економіку, які мене зовсім не цікавлять.
— Може сходимо в кіно? — Пропоную я.
— Кіно — це марна трата часу та грошей, — відповідає він. — Краще вдома залишимось, я почитаю книгу.
Я відчуваю, що загрузла в цьому болоті. У нас немає спільних інтересів, він ніколи не питає, як минув мій день, що мене турбує. Весь час думає тільки про себе та свої плани.
Нещодавно я зустріла стару подругу. Ми розмовляли, і вона запросила мене на зустріч випускників. Я погодилася, бо хотіла хоч трохи розвіятися. Але чоловік навіть не підтримав моє бажання.
— Це марна трата часу, — сказав він. — Тобі краще залишитися вдома.
На зустрічі я відчула, як мені не вистачає спілкування та підтримки. Подруги розповідали про свої життя, ділилися радощами та переживаннями. Я зрозуміла, як багато я пропустила за роки шлюбу.
— Тобі треба більше думати про себе, — сказала подруга. — Ти ж заслуговуєш на щастя.
Повернувшись додому, я відчула, як важко мені знову увійти до цієї холодної атмосфери. Він сидів із книгою, навіть не глянув у мій бік.
— Як пройшло? — спитав він, не відриваючи очей від сторінки.
— Нормально, — відповіла я, відчуваючи, як усередині все стискається.
Все частіше мені хочеться піти, розпочати нове життя. Але я боюся. Боюся помилитись, боюся, що не зможу знайти кращого. Але щодня з ним приносить лише біль та розчарування.
Я мрію про теплоту, про справжнє кохання, про людину, яка буде поруч, підтримувати та розуміти. Але поки що я продовжую жити в цій ілюзії, сподіваючись на краще, хоча в собі розумію, що це марно.
— Ти дуже багато думаєш, — каже мама. — Живи справжнім і цінуй те, що маєш.
Але я не можу. Мені хочеться більшого. Я хочу бути щасливою. Хочу, щоб мене любили та цінували. Але поки що я залишаюся тут, у цьому холодному будинку, з людиною, яку не люблю і яка не любить мене.
Щодня я запитую себе: що далі? Як довго я зможу це терпіти? І чи знайду я колись своє щастя?
