Я навіть не знаю з чого почати. Останні кілька років я дуже багато все тягну на собі. Я одружена, двоє дітей. Чоловік працює, не п’є, але він не амбітна людина. Він – за стабільність. Я непогано теж заробляю, але я жінка, я успішно поєдную сім’ю та роботу. Чому я маю покривати всі рахунки і хапатися за будь-який підробіток? І все одно я у всьому себе утискаю.
На початку грудня я мало не втратил життя – пережила шок та реабілітацію. Потім вся родина перед новим роком перехворіла на грип з високою температурою. Але у чоловіка постійне прагнення мірятися зі мною в плані хто більше втомився, кому гірше за здоров’ям.
1 січня я зненавиділа його. На чергову його якусь образу запитала, чи не соромно поводитися так у 38 (майже 40 років)? Отак, давлячи на жалість, показуючи образу? Він відповів: “Ось не стане мене, легше тобі буде”. Я кажу: а чому ти постійно говориш про це, ти що, жити не хочеш?
Відповідь: “якщо чесно, то так, не хочу, немає сенсу, тільки через вас і живу”. І я зрозуміла, що тому на будь-яке моє прагнення щось зробити, купити будинок, виїхати кудись чи щось немає відгуку, немає бажання. Одна радість – лежати та грати. Пікніки, поїздки, все з моєї подачі, або після скандалу.
Я втомилася. Але що ж робити? Я хочу сказати, що це не по-чоловічому, але страшно торкнутися тонких струн душі. Але як же дратує така поведінка чоловіка! Я мало не пішла з життя від зупинки серця, мені приписали ще нервове виснаження та перевтому, а ми всі себе шкодуємо.
Що робити? Дякую, що вислухали. P.S. Маю мету на майбутнє, маю дітей, маю особисті амбіції. Зі мною все гаразд. Я, здається, не кохаю і не поважаю його більше. І це лячно.
