— Матінко рідна, та хіба ж то чоловік?! Якесь непорозуміння, їй-богу! Невже Галина сама не бачить, за кого заміж зібралася? Маленький, щупленький, страшненький, як смертний гріх! Ні вродою, ні ростом не вдався…
— Ой, ну ти теж не перебільшуй! З лиця води не пити. Та й Галя наша, прямо скажемо, не писана красуня.
— Еге ж. Але ти тільки уяви, які в них діти будуть?! Ой, лишенько!
Молоді матусі, які від нудьги чесали язиками на лавочці біля під’їзду, дружно поправили ковдрочки у візочках, милуючись своїми сплячими малюками. Куди там до них якимось неіснуючим поки що Галиним дітям!
Галя ж, вивантаживши з машини нареченого пакети з продуктами для мами, тепло усміхнулася сусідкам і заклопотано щебетала:
— Дімочко, рідний, тобі не важко? Давай я хоч щось візьму! — вона спробувала відібрати у Дмитра бодай один пакунок, але той не дав.
— Галюню, ти краще двері в під’їзд притримай! А тягати клунки — це не жіноча справа. Тобі ж зараз важкого не можна, побережи себе!
Сусідки на лавочці багатозначно перезирнулися.
— Ні, ну ви бачили цього хитруна? Не жіноча справа, бачте! Нічого-нічого… До весілля всі вони такі соловейки уважні! А от вийде Галя заміж — тоді й побачимо, хто мав рацію!
Пара давно вже зникла в під’їзді, а жіночки все продовжували обговорювати їхній зріст, вагу, риси обличчя, вартість автівки нареченого та Галину ходу.
А чому б і ні? Чужі кісточки перемивати — справа не хитра.
А Галині було зовсім не до пліток. Вона поспішала до мами, яку не бачила вже цілих два тижні. Спочатку відрядження, потім ремонт у новій квартирі, який вони з Дімою так поспішали закінчити до весілля.
Мама суворо наказала Галі берегти себе, не хвилюватися і не їздити туди-сюди. Мовляв, холодильник повний, телефон працює, а до свята залишилося зовсім трішки. Як тут усе встигнути?
Але Галя таки не витримала. Вона ніколи ще не була так довго далеко від мами і справлятися з тривогою поки просто не навчилася.
Своїй Галюні мати дала життя в тридцять п’ять. На носатенькій, трохи незграбній і непоказній Марині, яка працювала продавчинею в невеличкому продуктовому, і батьки, і друзі давно вже поставили хрест. Класична стара діва.
Які вже тут діти?
А Марина взяла та й здивувала всіх! Поїхала у відпустку на море і привезла звідти нареченого. Та не абикого, а такого красеня, що очей не відвести. Високий, плечистий, синьоокий.
Марина поруч із ним здавалася сірою крихітною мишкою біля розкішного кота. Одне слово — не пара.
Та от тільки з появою Олександра в її житті сірість кудись зникла. Чоловік він був розумний і працьовитий: умів копійку не лише заробити, а й примножити. А вже на дружину, яку кохав до нестями, грошей узагалі не шкодував.
Марина розцвіла, гарно вдяглася, зробила стильну стрижку і… відвадила від дому всіх своїх «подружок».
Близьких коліжанок у неї ніколи не було. Марину часто обходили стороною через зовнішність — ні в компанію її взяти, ні на танці.
Тож із тими небагатьма знайомими, які забігали на чай лише для того, щоб випросити дефіцитний товар з-під прилавка, вона розпрощалася без жалю.
Боялася пліток. Знаєте ж, злі язики гірші за постріл — коли і як вистрілять, ніхто не знає. Вона розуміла: знайдуться «доброзичливці», які радитимуть Сашкові кинути таку непоказну жінку.
Тому Марина зробила свій дім справжньою фортецею — лише для найрідніших.
Та дарма вона боялася. Сашко нікого, крім неї, й знати не хотів. Він рано збагнув: краса — то вода, нею не нап’єшся. Хлопець, який виріс сиротою при бабусі, що заглядала в чарку, знав це краще за інших.
Батьків він утратив ще до трьох років. Залишився з бабусею, яка з горя так і не змогла впоратися з болем. Сашко вже у вісім років сам собі прав, прасував сорочки (щоб у школі зайвого не питали) і старався добре вчитися.
Його врода була скоріше проблемою: увагу звертали всі, а от щирої турботи — катма.
Ніхто, крім продавчині з місцевої пекарні тітки Валі, не питав, як йому живеться. Вона сама піднімала двох синів, але щодня Сашкові разом із хлібиною давала ще й свіженький рогалик.
— З’їси на перерві! — суворо казала вона, м’яко гладячи його по світлих кучерях.
І ця проста ласка гріла сирітське серце. Хлопець почав допомагати їй у пекарні, а згодом, коли бабусі не стало, п’ятнадцятирічного Сашка Валентина просто забрала до себе.
— Ти мені давно як син. Оформимо все по закону, — сказала вона.
Отак у нього з’явилася справжня родина.
Хлопець виріс, вивчився, пішов працювати, але з дівчатами не щастило. Одна з них так і відрізала: «Занадто ти гарний, Сашко. Покинеш мене. За тобою ж усі дівчата бігають!»
Він зажурився, але названа мати заспокоїла:
— Значить, не твоя це доля, синку. Твоя десь ходить. Без віри нічого на світі не буває, просто почекай.
І він дочекався. За порадою мами Сашко поїхав на море. Там, біля парапету, він побачив дівчину, яка так самотньо дивилася на хвилі після зливи.
Він отетерів — вона була напрочуд схожа на його добру маму Валю. Познайомившись ближче, зрозумів, що це — його тиха гавань. Стільки нерозтраченої ніжності було в Марині!
Свою донечку Галинку вони любили так, що часом аж самі лякалися.
— Тільки б не розпестити, Сашенько! — хвилювалася дружина.
— Не розпестимо, вона в нас розумниця, вся в маму! — цілував він доньку в маківку.
Але ідилія не могла тривати вічно. Сашко захворів. Брати і мама Валя підняли всіх лікарів, і він боровся цілих десять років. Галинка після школи летіла до лікарні з супчиком:
— Їж, татку! Мама плакала, поки варила, трохи пересолила. Але ти одужаєш!
Він пішов тихо. Вдома, на плечі у своєї Марини. А вона до світанку обіймала його і дякувала Богу за кожну щасливу мить.
Галина виросла розумною, але, як і мати, розуміла, що зовнішністю не вдалася. У школі хлопці списували в неї конспекти, а на побачення бігали до красунь. Здобула освіту, зробила кар’єру, а от особисте життя не клеїлося.
Рідня зібрала сімейну раду.
— Що робитимемо? На море відправимо! — усміхнулася бабуся Валя. — Раз спрацювало!
Але Галя навідріз відмовилася їхати сама.
А доля вже готувала свій жарт — прямо біля її будинку. Повертаючись із роботи, дівчина потрапила під страшенну зливу.
Зняла свої новенькі лакові туфлі й босоніж потьопала по калюжах.
А біля самого під’їзду її з ніг до голови обляпала брудною водою машина, що проїжджала повз.
— Оце так краса! — тільки й видихнула Галя і… раптом розреготалася так щиро і дзвінко, що водій, який загальмував вибачитися, просто замилувався нею.
Так і зустрілися Галина та Дмитро.
Мине кілька років, і ті ж самі сусідки знову шепотітимуться на лавочці, коли до будинку під’їде автівка Діми.
— Ти бачила, яку шубу він тій мимрі купив?! Я від свого пуховика допроситися не можу!
— Знову ти за своє?
— Та не пасує їй така річ, як корові сідло!
— Ох і зла ж ти! Що тобі її щастя муляє? Чоловік у неї хоч і не красень, зате лагідний, її і дітей на руках носить. А тебе жаба душить!
— Душить! От чого комусь усе, а іншим — нічого? Ні шкіри, ні пики, а діти в них — просто як з картинки! Звідки в таких батьків такі красиві діти?!
— Та генетика це! Мій чоловік казав, що батько в Галі писаним красенем був.
— А чого вона завжди така привітна? Усміхається, дякує. Мала б на весь світ злитися за таку зовнішність!
— Менше б заздрила, може, й ти б покращала!
— Я їй про Хому, а вона мені про Ярему! Як зробити так, щоб чоловік тебе отак любив?!
— А ти в неї спитай, може, секретом поділиться!
А Галині не було діла до чужих розмов. Встигнути б за своїми приглянути! Мама бадьориться, але потроху здає, бабуся Валя переїжджає ближче, щоб із правнуками няньчитися.
Діма дядькам із будівництвом помагає.
— Сашку, Марічко, додому! Бабуся вже пиріг із духовки дістала! — гукає Галя у двір.
І буде ще один теплий вечір. Із розмовами до душі, піснею під гітару і доброю казкою на ніч…
Життя часто доводить, що справжня краса ховається далеко не в ідеальних рисах обличчя, а вмінні любити й бути вдячним. А як ви вважаєте, чи справді зовнішність відіграє головну роль у побудові сімійного щастя?
