Варвара Труханова народжувати не збиралася. Не час. Їй лікарі дату призначили на двадцять сьоме, а на календарі лише двадцяте.
Може, дитині стало тісно, чи їй раніше захотілося побачити світ, а може, лікарка помилилася, хто розбере. Проте, приперло.
У селі, де мешкали Труханови, лікарні не було. Оптимізація медицини пронеслася всіма неперспективними населеними пунктами. З тих же причин не було акушерського пункту, і взагалі нікого, хто б зміг допомогти під час появи дитини.
Ще гірше, що у селі не було машини. Ні, взагалі була одна, але як на зло, щось зламалося в двигуні ще тиждень тому і, судячи з водія, який пішов у загул, ремонт ще не закінчився.
З машинами завжди було лихо. Коли не стало бабусі Анастасії, не було на чому везти тіло в морг. А треба. Її зять, зневірившись викликав машину з райцентру, завів старенький мотоцикл, разом із дружиною розташували тіло у колясці, накрили плівкою — так і поїхали.
На трасі їх зупинили співробітники для перевірки документів. Їм довелося довго пояснювати ситуацію, яку ті ніяк не могли повірити.
Довелося знімати плівку, щоб упевнилися. Їх, як вітром здуло. Та ще була поїздка.
Чоловік Варвари викликав Швидку із райцентру, пояснив ситуацію. Мовляв, самі помилилися із прогнозами, самі й везіть.
У райцентрі “Швидку” теж оптимізували, скоротивши кількість машин до необхідного мінімуму, виходячи з фактичного фінансування. Якщо простіше – до однієї одиниці.
Але тут майбутній матері пощастило. Машина виявилася вільною.
На Швидкій довго казали, прикидаючи, або висилати машину, або залишити для екстренішого випадку, але, почувши крики породіллі, послали бригаду. Бригада приїхала години через дві на дуже старому “УАЗіку”.
Жіночка фельдшерка і санітар — молодий хлопець з цікавими очима. Фельдшерка оглянула породіллю, хмикнула, мовляв, чого викликали, можна й почекати, але коли Варвара голосно закричала:
— Мамо! — вирішила все ж таки відвезти її до пологового будинку.
Майбутня мама з острахом сіла в машину.
— А доїдемо? — запитала вона у водія.
— Так, куди ми дінемося? Не було нагоди, щоб не доїжджали.
Про те, що часто доводилося повертатися на буксирі, водій промовчав. Чого вагітну марно турбувати. Добрий попався чоловік, мав клепки.
— Ви тільки не женіть сильно, а то розтрусите. Дороги у нас самі знаєте.
— Вже, я знаю, — погодився з нею водій.
Чоловік поїхав із Варварою, про всяк випадок, раптом у дорозі почне народжувати? Хоча чим зможе допомогти, чоловік не уявляв.
Тільки-но виїхали за околицю, як подзвонили зі станції. Виклик із сусіднього села.
Нещасний випадок, перелом руки, травма. Необхідно заїхати та забрати потерпілого.
Фельдшерка посміхнулася:
— Перелом руки. Вже без лікарів ставлять діагнози. Якби такі грамотні, самі б і лікували. Якийсь забій або вивих.
Водій почухав потилицю:
— Звідки там виробництво? Була там раніше пилорама та ще років сім тому, як її закрили. Впав, мабуть, чи муху настирливу пригорнув. Ну, поїхали до того села.
— А я? — несміливо запитала Варвара.
— А ти з нами, дівчино.
Тут чоловік заступився:
— Ви що, з глузду з’їхали? Вона ж незабаром народжувати почне. Везіть спочатку нас до лікарні, а потім їдьте хоч куди.
— Ну ти хлопець загнув, — водій навіть свиснув. — Ми таку розкіш дозволити не можемо. А бензин? Та ти не бійся, недовго це.
— Варваро, ти як?
— Тримаюсь поки що.
— Ось-ось, тримайся. Що ще лишається? — водій вивернув кермо у напрямку села.
Машину трусило на дорозі, Варвара іноді ойкала і прислухалася до свого організму. Чоловік тримав її за руку, корячи себе за безсилля в становищі.
До того села було довго їхати, випитуючи про потерпілого у жителів, чим викликали надзвичайний ажіотаж. Як же, подія!
Як пропустити? Всим селом знайшли бідолаху. Видовище було не для людей зі слабкими нервами — чоловік років сорока, блідий, відкритий перелом, кістка назовні, до руки, якимись ганчірками була прив’язана лопата. Рука та лопата лежали на столі.
— Що ж ви лопату до руки — то прив’язали, ще б сосну вікову взяли. Невже палиці звичайної не знайшлося? — фельдшерка запитала.
— Що трапилось під руку. Думали, що швидше, то краще.
— Що, медиків нікого з вас нема?
— Був один, лікував усіх травами. Помер торік.
— Сергію, — це вона санітару, — неси шину.
Санітар від побаченого, був біліший за постраждалого. Його каламутило, нудило і погойдувало — не звик ще.
Фельдшерка розкрила сумку-валізу.
— Сергію, тримай вату з нашатирем, а то мені тебе ще приводити до тями.
Санітар обережно вдихнув. Відпустило.
Шину наклали, укол поставили, постраждалого посадили в машину, водій непомітно поклав лопату в машину. Стане в нагоді. Що ще? Так, треба їхати.
Рушили, молячись. Їхали мовчки.
Варвара дивилася на чоловіка з забинтованою рукою і гадала: кому гірше, і щоб з ним було, якби вони не заїхали?
У цій метушні забула про себе і про майбутню дитину. Тепер, коли все залишилося позаду, дитина знову почала нагадувати про себе.
— Скоро вже приїдемо? — запитала вона.
— Скоро, скоро, — пообіцяв водій.
Тепер, на трасу виїдемо, я швидкість додам. Про те, що ця стара розвалюха — машина, понад сорок кілометрів на годину не їхала, водій промовчав.
І знову дзвінок. Варвара напружилася. Передчуття її не обдурили. Ще один виклик.
— Їдемо ще до одного села, там ветеран з нападом, — скомандувала фельдшерка.
Водій свиснув.
— Це ж у чорта лисого. Кілометрів шістдесят.
— А що робити? Ветеран війни, раптом не виживе, потім не відпишемося.
Чоловік із зламаною рукою подав голос:
— А як же я? Мені ж гіпс треба накладати. Раптом не так зростеться?
— Не тобі бурчати, — перебила його фельдшер. — Он, жінці народжувати і то не ойкає.
— Ой, — спростувала її слова Варвара.
— Так, що це таке діється, —скипів чоловік Варвари. — Що за ставлення до хворих?
— Питання не за адресою, дякую, що взагалі кудись везуть.
Повисла гнітюча пауза. Із божою допомогою доїхали до другого села. Зайшли на адресу.
Хворий лежав на дивані, оповитий запахом валідолу. Навколо метушилися родичі.
— Що так довго? Півдня чекаємо. Це просто знущання з колишнього фронтовика.
— Добре, що взагалі приїхали. Газет не читаєте.
— Які, до біса, газети, Пошту п’ять років тому закрили.
— Тепер швидку закривають. Нормальний процес.
Дідусю поставили укол (остання ампула, якщо ще один сьогодні такий, доведеться вітаміни давати), дали пігулку під язик (остання, взагалі остання на станції – передавали зі зміни за зміну).
— Дідусю, до лікарні поїдемо?
Дід попався з гумором.
— Може, одразу на цвинтарі? Що дарма ліжко займати? Саме машина є.
— Сергію, тягни ноші, дідуся повеземо, — потіснилися, рушили.
— Якщо можна, швидше. Ветерану терміново лікар потрібен, — фельдшерка шоферу.
— Я тут об’їзну дорогу знаю. Можемо зрізати п’ятдесят кілометрів.
Зрізали, ага, нинішніми дорогами. Застрягли в калюжі, по саму вісь. І все.
Ні попутних, ні зустрічних. Чекати, поки калюжа не висохне. Збирай гриби та ягоди, он їх скільки.
А народжувати, а гіпс, а інфаркт, а зміну здавати, зрештою? Та й узагалі на станцію дістатися, по можливості, без втрат.
Водій прийняв командування на себе. А як інакше? Додавши басів у голосі, скомандував:
— Чоловік та санітар, штовхаєте. Ходімо в розгойдування, може, виберемося.
Не вибралися. Тільки грязюкою забруднені. Була б лікувальна, а то так проста, дорожня, ревматизм не лікує.
Далі пішло як у відомій казці. Вилізла фельдшерка, приклалася — без шансів. Однорукий примостився збоку. З гримасою на обличчі, чи то від болю, чи то від натуги, здоровою рукою додався до загальної тягової сили.
Міцно калюжа прийняла у свої обійми автомобіль. Не хоче відпускати.
Водій оглянув салон. А немає більше чоловіків. Усі вийшли. Залишилися дівчина та ветеран з інфарктом.
Інший би пішов вішатися, але мудрість і кмітливість, які не раз рятували в подібних ситуаціях, дали шанс і цього разу.
— Батьку, машину водиш?
— На фронті шофер. Газ та зчеплення відчуваю.
— От і добре. Сідай за кермо, за моєю командою — газуй.
— А я? — запитала Варвара.
— А тобі окремий наказ — поки не народжувати, почекати трохи.
Водій вийшов з машини, відчинив бічні дверцята, взяв лопату (у нагоді, став у нагоді інструмент). Півгодини кидав під колеса дерн, інші тягали хмиз.
Підготувалися, взялися дружно, натужились і ветеран не підвів, вміло тиснув на газ. Розгойдали, витягли автівки.
Тьху, ти, автомобіль. Дух перевели, покурили, бруд відскребли. Сіли по місцях, порахувалися по головах, чи не забули когось, далі рушили.
Доїхали надвечір. Варвара народила відразу, без зайвого клопоту для персоналу. Діду померти не дали — одразу в реанімацію. Чоловіку кістку вправили і гіпс наклали. Усі живі та здорові. І, слава богу. А більше й дякувати за те, що сталося, нема кому.
