Я живу в маленькому містечку, тихому і сонному, де всі одне одного знають. З Кирилом ми познайомилися 5 років тому, а ще через рік ми зібралися одружитися.
Він тоді працював, дохід був цілком пристойним, у мене теж був свій заробіток.
— Давай квартиру орендуємо, – запропонувала я, – у моїх батьків ще живе сестра, не хочу їм заважати.
— Ні, давай до мами моєї переїдемо, – сказав Кирило, – вона машину мені пообіцяла купити, тож проблем не буде з тим, щоб завжди в місто виїхати, та й будинок в нас величезний, мати там одна залишиться.
Мене ця ідея не дуже влаштовувала, тим паче, що жив Кирило за містом, у селі, хоч і недалеко від містечка, а все ж, я відмовлялася, а потім просто довелося. Поки заява в РАЦСі лежала, намітилося в нашій родині поповнення.
— Не хвилюйтеся, – говорила мама Кирила моїм батькам, – її життя ніяк не зміниться, за господарством я сама дивлюся, а донька у вас часто із зятем гостюватимуть, я їм машину на весілля куплю.
Відгуляли весілля, я переїхала. Потім свекруха машину купила. Будинок і справді, величезний був. Свекруха не працювала ніде, жила своїм господарством. Корови, кури, поросята, вівці, город величезний. Але безхмарного життя не вийшло і свої обіцянки свекруха виконувати не збиралася.
— Кириле, – наш звичайний діалог увечері перед сном, – відвези мене завтра на роботу, у маршрутку не влізеш зранку, всі на базар їдуть, а в мене ще токсикоз страшний.
— Ні, я рано поїду годинок о 5, – каже чоловік, – маму на базар везу з молоком.
— Давай я з вами, я до роботи краще у своїх посиджу, ніж громадським транспортом їздити?
— Ні, не вийде, – відповідає чоловік, – з нами ще тітка Олена з дочкою і Настя зі своїми банками.
Чоловік возить маму та її подруг торгувати, а я в положенні їду на роботу в повній маршрутці. Увечері або у вихідний прошу поїхати до моїх:
— Ти з глузду з’їхала? – це вже свекруха, – сама нічого не робиш і сина від турбот відриваєш? Свині самі в себе не вичистять, город сам себе не перекопає.
Так і сиділи безвилазно в селі. Господарством я не займалася, це правда, але будинок весь повністю був на мені, а в хаті ніхто навіть роззуватися не намагався. Із хліва і на чисто вимиту кухню. Я нервую, а свекруха примовляє:
— А що ти хотіла? У селі білоручкою просидіти? Та й чим тобі займатися? Ще вимиєш.
Тобто мама чоловіка мені просто робила на зло. Я до чоловіка, не можу, мовляв, тут, давай у місто перебиратися. А він посилається на необхідність допомоги мамі по господарству. Виходить, що виїхати ми не можемо і ставитися по-людському до мене ніхто не збирається.
З лікарні я із сином повернулася у квартиру батьків. Навідріз відмовившись жити зі свекрухою.
— Раз пішла, значить живи на свої кошти, – сказав Кирило, – я не маю наміру тебе утримувати, та ще й сімейку твою.
Я подала на розлучення і на аліменти. Знаєте, що зробив мій чоловік, щоб не виплачувати кошти на дитину? Він звільнився з хорошої роботи і поїхав працювати до столиці на будівництво, без оформлення.
— Що, – запитую його телефоном, – мама сама з усім впоратися може?
— А вона на права здала, – відповів чоловік, – тепер сама себе на базар возить, та й зійшлася з чоловіком, по господарству є кому допомагати.
Грошей від колишнього чоловіка я так і не побачила. В суді розводили руками: за кордон він не виїжджає, майна у нього, крім машини, немає. Тоді я й вирішила, раз машина на Кирила записана, то я її за судом і розділю.
Негарно так? Можливо. А красиво 3 роки на дитину копійки не давати? А вийшло ще краще, суд половину вартості машини мені присудив, і на другу половину стягнення звернули.
Тут і я на роботу вийшла з декретної відпустки. Сказала батькам величезне спасибі за підтримку у важкий час і взяла собі однокімнатну квартиру в іпотеку.
Ось тепер живу, а свекруха з фотоапаратом мої кроки фіксує: на балконі речі сохнуть в будній день? Ага, отже, невістка не працює, а живе на гроші Кирила, який усе ж таки був змушений знову влаштуватися на роботу й аліменти синові платити, інакше йому стаття за ухилення загрожувала.
Та ще по всьому місту мене ославила, що невістка на їхні з сином гроші квартиру купила. А про те, що мене з дитиною 3 роки батьки утримували всі чомусь забули.
Машину свекруха купувала себе на базар возити. А коли ми жили в неї, то всі зарплати віддавали в загальний бюджет, тож я не була нахлібницею. Але багато хто цього не розуміє.
Навіть тітка моя рідна висловилася:
— Нахабка ти, Олено, – свекруха горбом своїм на цю машину заробила, вона її від чистого серця на весілля синові дарувала.
Як вважаєте, хто правий у цій історії?
