Дощ барабанив по парасольці, коли я підіймалася сходами до своєї квартири. Ноги гули після довгого робочого дня, але думка про домашній затишок зігрівала.
Я залишила в духовці яблучний пиріг – свій фірмовий, з корицею та ваніллю. Сергій мав його дістати, коли прийде з роботи.
Я дістала ключі, звично намацавши у зв’язці самий потертий – від вхідних дверей. Сім років тому, коли ми з Сергієм одружилися, я запропонувала зробити йому дублікат.
Пам’ятаю, як він усміхнувся своєю особливою усмішкою – тією самою, що колись підкорила мене – і сказав:
– Звичайно, кохана. Тепер ми одна сім’я.
Дивно, як пам’ять вихоплює такі моменти саме тоді, коли щось іде негаразд. А того вечора все було не так з першої ж секунди, як я переступила поріг.
Запах пирога був відсутній. Замість нього квартиру наповнювало холодне повітря з прочиненого вікна і ще щось – якась тривожна порожнеча.
На кухонному столі лежав стос документів, акуратно розкладених, наче для важливої зустрічі.
– Сергію? – покликала я, знімаючи мокру куртку.
– У кухні, – відповів він незвично рівним голосом.
Він сидів за столом, склавши руки перед собою, як завжди робив перед серйозною розмовою. Я знала всі його звички – чи думала, що знала.
– Твої речі біля порога, – сказав він без передмов. – Квартира тепер моя.
Я засміялася. Це мало бути жартом – хай і не смішним.
– Про що ти говориш? Це моя квартира. Від батьків.
– Була твоя, – він посунув до мене документи. – Тепер моя. Все офіційно оформлено.
Я взяла верхній аркуш. Рядки пливли перед очима, але друк та підписи були цілком реальними. Як і дата – три тижні тому.
– Це якась помилка, – мій голос тремтів. – Я нічого не підписувала.
– Підписувала, – він відкинувся на спинку стільця. – Пам’ятаєш того вечора, коли я приніс документи з іпотеки на машину?
– Ти навіть не читала, що підписуєш. Як завжди. Пам’ять послужливо підкинула картинку: пізній вечір, я тільки-но повернулася з роботи, втомлена.
Сергій із якимись паперами, його впевнений голос:
– Просто формальність, кохана. Потрібно оновити документи.
– Як ти міг? – слова застрягли у горлі. – Ми ж були сім’єю!
Він усміхнувся, і в цій усмішці я побачила людину, яку ніколи раніше не помічала.
– Ти давно перестала бути для мене цікавою, – він підвівся. – Ти маєш годину, щоб зібрати речі. Найнеобхідніше. За іншим приїдеш потім, коли я скажу.
Я дивилася на нього, не впізнаючи. Де той чоловік, з яким ми ділили життя сім років? Який казав, що любить мої пироги, мій сміх, мої трохи наївні мрії про велику родину?
– Це незаконно, – спробувала заперечити я. – Ти не можеш…
– Можу, – він перебив мене. – І вже зробив. Не ускладнюй, Аня. Просто йди.
Я механічно збирала речі в валізу, яка з’явилася немов з нізвідки. Руки тремтіли, а в голові була одна думка:
– Як я могла бути такою сліпою? Сім років. Сім років я не помічала, що живу з людиною, здатною на таку зраду.
Дощ все ще шумів за вікном, коли я вийшла з помешкання. Своєї квартири.
З однією валізою та сумкою, до якої залишала документи та найнеобхідніше. Телефон у руці показував єдиний номер, за яким я могла зателефонувати зараз – Ліза, моя давня подруга.
– Ліза … – Голос зірвався. – Можна я приїду?
Я стояла біля під’їзду, відчуваючи, як холодні краплі розбиваються об землю поряд. Усередині було порожньо і боляче, наче хтось вирвав частину мене і розтоптав.
Але десь у глибині цієї порожнечі вже починала пробиватися злість – тиха, але вперта. То був кінець. Або початок – я ще не знала.
Коридори суду здавалися нескінченними. Я йшла, відчуваючи, як стукають підбори по мармуровій підлозі, і цей звук віддавався у скронях.
Ліза стискала мою руку, а Павло Андрійович ішов трохи попереду, впевнено несучи палітурку з документами. Сергій уже був у залі засідань.
Він сидів поряд зі своїм адвокатом – молодим чоловіком з ідеально покладеним волоссям та чіпким поглядом. Наші очі зустрілися, і я відчула, як усередині все стислося. Але лише на мить.
– Суд починається! – пролунало у залі.
Суддя, жінка середнього віку з уважним поглядом, розпочала засідання. Першим виступав адвокат Сергія.
Він говорив спокійно, професійно, малюючи образ химерної дружини, яка спочатку добровільно передала майно чоловікові, а тепер намагається оскаржити законну угоду.
– Моя довірителька сама підписала документи, – його голос звучав майже співчутливо. – А тепер, коли шлюб дав тріщину, намагається маніпулювати судом, уявляючи себе жертвою.
Сергій на цих словах ледь помітно посміхнувся. Я знала цю усмішку – вона завжди з’являлася, коли він вважав, що переміг.
Коли настала моя черга говорити, я встала. Ноги тремтіли, але голос залишався твердим.
– Ваша честь, ця квартира дісталася мені від батьків. Я виросла у ній. Кожна подряпина на стінах, кожна скрипуча половиця – частина мого життя. Сергій знав це. І скористався моєю довірою, підсунувши документи про передачу майна під виглядом іпотечних паперів.
Я дістала старі фотографії.
– Ось тут мені п’ять років, я стою біля того самого вікна. Тут мій шістнадцятий день народження, ми з мамою на кухні. А ось квитанції за останні десять років – всі вони сплачені з мого рахунку.
Павло Андрійович методично надавав докази: свідчення сусідів, витяги з домової книги, висновок експерта про те, що документи були підписані без належного роз’яснення їхньої суті.
– І останнє, ваша честь, – мій адвокат дістав конверт. – Висновок почеркознавчої експертизи. У деяких місцях підпис моєї довірительки підроблено.
Сергій смикнувся. Вперше за засідання я побачила, як його самовпевненість дала тріщину.
Дебати сторін тривали кілька годин. Коли суддя пішла для ухвалення рішення, Сергій підійшов до мене.
– Ти ще можеш все зупинити, – прошепотів він. – Ми могли б розпочати спочатку.
Я подивилася в його очі – ті самі, що колись здавались мені такими рідними – і не відчула нічого, крім жалю.
– Все вже почалося спочатку, – відповіла я. – Просто без тебе.
Рішення суду було оголошено чітко і зрозуміло: правочин визнано недійсним. Квартира повертається до законної власниці.
Ба більше, суд побачив у діях відповідача ознаки шахрайства та передав матеріали до органів. Я вийшла із будівлі суду іншою людиною.
Сонце яскраво світило, ніби підтримуючи мою урочистість. Ліза обійняла мене, а Павло Андрійович стримано потиснув руку.
– Знаєш, – сказала Ліза, коли ми йшли до машини, – ти змінилася. У кращий бік.
Вдома – тепер уже точно мій будинок – я відкрила всі вікна, впускаючи свіже повітря. Методично зібрала речі Сергія у коробки та поставила їх біля дверей.
Завтра забере їх під наглядом судового пристава. Увечері я запросила гостей – Лізу, Павла Андрійовича, нових друзів, які з’явилися за цей непростий час.
Кухня наповнилася запахом яблучного пирога і дзвоном келихів. Ми говорили, сміялися, і вперше за довгий час я почувала себе по-справжньому живою.
Пізно вночі, коли гості розійшлися, я стояла біля вікна, дивлячись на нічне місто. У відображенні скла я бачила жінку – сильну, впевнену, готову до нового розділу свого життя.
– Я ніколи більше не дозволю комусь відібрати в мене що-небудь, – сказала я вголос.
