Ну чоловік і не витримав, заявив своїй мамі, що доти, доки вона не вибачиться за свою поведінку, він із нею спілкуватися не має наміру, – розповідає подрузі Юлія, хитаючи візочок із малюком років двох, який задрімав.
— І що? Вибачилася?
— Та що ти! Зате майже цілий рік ми так спокійно жили! Ні тобі інспекцій, ні скандалів, ні спроб зіштовхнути мене з чоловіком лобами, ні звинувачень цих дурнуватих.
— Чоловік напевно страждав? Усе ж мама…
— Неприємно звісно, – погоджується Юлія з припущенням, – але останнього разу вона просто перевершила саму себе. Через це і посварилися серйозно. Коли вона мене зачіпала, ще добре, але вона ж власного сина образила.
— І що тепер? Свекруха вибачення попросила? Обіцяла виправитися?
— Ага, розбіглася прямо, ні, тут справа в іншому…
Юлія вийшла заміж 4 роки тому. Чоловікові за рік до весілля дісталася однокімнатна квартира, яка належала раніше бабусі з боку матері. І на самому торжестві свекруха урочисто оголосила, що квартира – це її подарунок на весілля сина.
— Не бабусин подарунок, а її власний, уявляєш? – усміхається Юля, – Мовляв, саме вона наполягла на тому, щоб її мати заповіт написала не на неї, єдину доньку, а на єдиного онука. Хоча чоловік розповідав, що бабуся і мама жили як кішка з собакою і бабуся завжди говорила, що квартиру залишить онукові.
Мабуть свекруха і сама повірила у своє благодіяння, але в квартиру сина стала заходити в будь-який зручний для неї час. І не просто заходити, а ще й докоряти невістці за будь-яку дрібницю:
— А куди ви люстру бабусину поділи? Гарна люстра була. Продали через Інтернет? А хто вам дозволив? Це ти була ініціатором? Звісно, не наживала, не шкода. А що ти нажила? Три простирадла і дві подушки?
— Люстра, до слова, – каже Юля, – це щось. “Каскад” ну з такими підвісками, та ще й не кришталевий, а пластиковий, від часу пожовклий. Її купили за копійки, якийсь колекціонер. Але річ навіть не в цьому, от яке її діло, що в нас і як? А вже ці натяки, що я прийшла на все готове – за межею.
— А чоловік?
— Чоловік багато разів просив, щоб вона припинила, одного разу замок змінили, то свекруха його розкрила, поки ми в друзів були на дачі. Привела знайомого слюсаря. Ну не заявляти ж у поліцію на рідну матір, справді. Ми приїхали – замок інший, чоловік мамі подзвонив.
— Я хоч увійшла і порядок навела у квартирі, адже багнюкою заросли, – заявила синові свекруха, – бабуся б у непритомності була від того, яка в її квартирі тепер господиня! Подарувала я вам квартиру, а увійти туди не можу?
— І в жодному оці сорому, – розводить Юля руками, – “Вона подарувала”. Та загалом, якщо все розповідати, доби не вистачить. Чоловік мене постійно захищав. Свекруха ледь що – одразу в сльози: на матір рідну кричиш, дівку чужу захищаєш.
Рік і 11 місяців тому у подружжя зʼявилася дитина, хлопчик. Свекруха стала поводитися тихіше, спочатку онукові раділа, а потім почалося все з новою силою: не так годуєш, не так тримаєш, не так купаєш, не так одягаєш.
— Я відповідала, мовчати вже сил не було, – каже Юля, – потім не відчиняла двері, якщо свекруха приходила, коли чоловіка вдома немає. Вона ж після кожної нашої сутички починала синові надзвонювати, мої слова перебріхувати, звинувачувати мало не в тому, що я її вдарила.
— От жаба, рідкісна прямо? Чим ти їй не догодила?
— Та всім, самим фактом свого існування, – знизує Юля плечима, – та моя свекруха нікого не любить. У неї всі злодії та хапуги. Одна вона в сліпуче білому і знає точно, як жити треба.
Чоловік Юлії остаточно посварився з матір’ю після перших іменин їхнього сина. Свекруха тоді прийшла, з подарунком. Були в гостях і батьки самої Юлі, її сестра з чоловіком. І за столом мама чоловіка сказала таке, що син не витримав, узяв матір за комірець і до порога провів.
— Сказала, що весь рік вона шукала в хлопчика риси їхньої рідні й не знайшла, – усміхається молода мама, – а тому, син її – скоріше за все носить роги та ще й “підкаблучник”. І даремно вона йому на весілля квартиру дарувала.
Свекруха на сина теж образилася на деякий час. Дулася приблизно місяць, а потім прийшла в гості як ні в чому не бувало: я до онука, маю право. Чоловік скипів, вона місяць тому заявила прилюдно, що онук – чужий їй.
— Маму не пустив, двері зачинив перед носом і умову поставив – вибачається теж прилюдно перед ним і мною, припиняє свої нападки, поведінку змінює докорінно, тоді спробуємо налагодити стосунки, – пояснює Юля.
— І що?
— Вибачатися, зрозуміло, ніхто не збирався, натомість розпочався виніс мозку дзвінками та повідомленнями, що так із матір’ю не можна, що вона ростила, любила, ночей не спала і все в цьому роді. Довелося її в чорний список додати. Ні, приходити не намагалася. А нещодавно лист написала.
— Листа?
— Саме, на папері, в конверті, в поштову скриньку опустила, – підтверджує Юлія, – пише, що дуже хвора, що діагноз поставили серйозний, що хоче помиритися і потребує сина.
— Набрехала?
— Ні, копія виписки додана була до листа, та й потім підтвердилося, не брехала. Діагноз не смертельний, операція, зроблена вчасно, все вирішить.
Чоловікові Юлі совість не дозволила в такій ситуації матері не допомогти, зателефонував їй, запропонував допомогу, гроші, потім поїхав до мами. Про те, що мама має вибачення просити вже й Юля не заїкалася – не та ситуація.
— Тут же думаєш як? – каже вона, – Хвороба має зробити її м’якшою. Мимоволі людина перед таким серйозним діагнозом починає переосмислювати прожите. Перед операцією намагається закрити всі неприємні історії. Ну і я думала, помиримося, чоловікові вона мати, гаразд, чого вже там.
Про те, що свекруха і не думала нічого переосмислювати, Юля дізналася, коли чоловік повернувся від мами. Похмурішим за хмару був чоловік. Як виявилося, у всіх своїх проблемах мама звинувачувала свого власного сина і невістку:
— А нічого б зі мною й не було, якби ви мені нерви не мотали. Це ти мене довів до хвороби, ти і твоя дружина ненаглядна. Мати в могилу загнати захотіли. Я? Вибачатися? Та за що? За те, що виростила тебе? За те, що житлом забезпечила? Та ви повинні руки мені цілувати за це! І ви маєте в мене вибачення просити за те, що я захворіла! Особливо дружина твоя, невдячна!
— Кошмар! – каже подруга Юлі, – От просто, кошмар. І що чоловік?
— Чоловіка шкода, він переживає, – сумує Юля, – сказав, що грошей матері дасть, доглядальницю знайде, щоб після операції з нею побула. Я не знаю, як потім. З одного боку – свекрусі буде потрібна допомога, єдиний же син і все таке, а з іншого? Це ж буде постійний винос мозку, вона ж сина до болячки доведе своїми скандалами і звинуваченнями.
— Я б не допомагала, – знизує плечима подруга, – це ж як собака, що кусає руку, яка її годує. Але мені легко міркувати, у мене нормальні батьки і в чоловіка мого теж.
А справді, що робити? Змиритися, допомогти матері і знову дистанціюватися від неї? Не допомагати, у своїх проблемах вона сама винна? Що думаєте?
