— Ти не боїшся отак одразу на чоловіка насідати? Злякаєш же, втече від тебе.
— Що значить «злякаєш»?
— Ну, ви ж тільки-но почали разом жити, а ти його так вантажиш своїм порядком і домашніми клопотами. Ми з Сергійком уже майже рік разом, і то я його сильно не напружую.
— Ах, ось ти про що… Знаєш, якщо втече — скатертиною дорога. Мені лякливі слабаки не потрібні.
— Олю, взагалі ти вже не дівчинка, роки минають, ми не молодшаємо. Та й надійне плече поруч хочеться. Ти зрозумій, я ж тобі добра бажаю, тому й кажу, як є. У чоловіків же розум по-іншому влаштований, не так, як у нас.
Психологія, і таке інше. Ось ти Мишка зараз справами завантажила, позначила фронт робіт, свої правила, йому й відпочити ніколи. Тим паче, хата ж для нього чужа, начебто не для себе робить!
Думаєш, надовго його вистачить? Ти ж жінка, маєш бути хитрішою, мудрішою. Невже важко посуд за нього помити, чи речі до прання зібрати?
— Ох, ти й психологиня доморощена! Я в тебе консультацію замовляла? Ні? От і не лізь! Мама до ладу не привчила — значить, я привчатиму.
— Ну що ти ображаєшся?
— Та які образи, Валю? Тебе слухати смішно. Сама ж говориш про надійне плече, і сама ж переймаєшся, що чоловік від роботи втече! Яке ж він тоді надійне, якщо домашніх справ злякається? «Не для себе робить»? Так живе ж він тут!
— Ну, не знаю. Ми з Сергієм, коли зустрічатися стали, він одразу сказав, що в чужій хаті нічого робити не буде. Ні, він мені допомагає, але отак, як ти, я б не змогла.
— Різницю відчуваєш? Ви зустрічаєтесь, а Михайло жити до мене переїхав. Він. До мене. Від мами. До моєї хати, на все готове. З одним пакетом речей. З аліментами та боргами по кредиту.
Навіщо ж він мені потрібен, такий «золотий», якщо грошей від нього небагато, та ще й допомоги не буде?
Дорослого кабана в квартирі поселити і доглядати за ним? Ну вже ні! Краще тоді самій. А який сенс жити з чоловіком і всю роботу самій робити?
— Ти все когось схожого на Вовку шукаєш? Не знайдеш, Олю, і Мишко втече, злякаєш ти його.
***
Оля з Михайлом практично й не зустрічалася. Так, кілька побачень, і Мишко плавно перекочував до Олі разом зі своїм скарбом, який умістився в одному пакеті.
А Оля ж Мишка попереджала, питала, чи добре він подумав?
А що тут думати?
Він — дорослий чоловік, розлучений, вона — доросла жінка, вдова. Симпатія є. Обоє вільні. Діти? Ну так, Мишкові доньки живуть із колишньою дружиною, а Олині сини — з нею, Олею.
Та й житло в Олі своє, а він, Мишко, з мамою мешкав.
Він і не думав особливо, якось усе само собою сталося. Зустрілися пару разів, до кав’ярні сходили, потім Оля якось між іншим сказала, що гойдалку треба зварити, мовляв, потрібен зварювальник.
А Мишко на всі руки майстер, хороший зварювальник, сам визвався, мовляв, я вмію, зроблю.
З цієї гойдалки й почалися їхні стосунки.
Олині діти були в бабусі, Михайло потрудився на славу: як приїхав після роботи, так і закінчив після півночі. Оля теж не стояла згорнувши руки. Там притримати, тут подати.
Гарна гойдалка вийшла. Від грошей Мишко відмовився, мовляв, нічого не треба, тільки вечерею нагодуй.
Ну, де вечеря, там і нічліг, дорослі ж люди, що вже там говорити.
А незабаром і жити разом почали.
Оля одразу сказала, мовляв, не терплю слабких чоловіків, скигліїв, засранців і лежнів. Ти до мене в хату йдеш, то будь ласка, живемо за моїми правилами.
Не смітимо, а якщо сталося — швидко прибираємо за собою. Поїв — помив, тут прислуги немає.
Брудні речі суворо в кошик, або все опиниться на вулиці, тут прислуги знову ж немає, і акція зі шкарпетками не діє.
Звільнився раніше, ніж я — починай готувати вечерю.
Зарплата — у спільну купу, а ось те, що заробив крім зарплати — твоє, особисте.
Було ще кілька дрібних правил, але Мишко тільки посміхнувся, мовляв, плавали, знаємо, і не таких приборкували та обламували.
Це ж лише на вигляд вона сувора та неприступна, а на ділі — чи жарт, майже 4 роки без чоловіка!
Попри відсутність чоловіка в домі, лад в Олі був у всьому. І в хаті, і на подвір’ї. Трава акуратно покошена, дерева побілені, грядки чисті, одна до одної, картоплі небагато, але теж доглянута.
Паркан знову ж таки рівненький, не покосився.
Мишко навіть здивувався — і хто це в тебе все робить?
— Що можемо, самі з хлопцями робимо, з чим самі не даємо собі ради — наймаємо.
— Ну нічого, мовляв, тепер я в тебе є, буду допомагати.
Перші маленькі непорозуміння почалися з банального посуду. Мишко поїв, за звичкою відсунув тарілку і вийшов з-за столу. Оля промовчала, а вже наступного разу Михайло зі злістю відсунув брудну тарілку із супом:
— Олю, ти зовсім чи що? Чому тарілка брудна?
— Тому що ти її не помив. Прислуги немає. У мене діти за собою посуд миють, а ти, дорослий чоловік, переломишся?
Зі шкарпетками біля ліжка Оля теж боролася мовчки. Не прибрав у кошик — шукай на вулиці.
Щоправда, Мишко схаменувся лише тоді, коли чисті шкарпетки закінчилися.
Михайло поривався було образитися, показати характер і піти, але Оля загородила прохід і сказала, що якщо йде, то одразу, назавжди, з речами. І шкарпетки, мовляв, брудні забери.
Або жити по-людськи, або не жити зовсім.
Назавжди Мишко йти не захотів. І Оля йому подобалася, і хатинка, чиста, доглянута, теж припала до душі.
Злися, не злися, а рефлекс швидко виробився. І з посудом, і зі шкарпетками. І виявилося, що це не так вже й складно. Якщо й забувався іноді, то одного погляду Ольги вистачало.
Ні, Мишко не поганий, не слабкий і не лінивий. Він просто звик жити по-іншому.
Спочатку мама за ним прибирала, мила, прала, потім дружина, а потім знову мама. Йому й на думку не спадало, що можна жити інакше.
Втім, і Ольга звикла жити по-іншому. Тільки в них із Мишком це «інше» було різне.
У Ольги в родині з дитинства було заведено мити за собою посуд, прати та прибирати.
Мама якось одразу окреслила, що це дім, спільний дім, живуть вони всі разом, отже, і прибирає кожен сам за собою. І один одному в усьому допомагати треба. Це нескладно і дуже спрощує життя.
Вовка, покійний чоловік Ольги, якось одразу зашанував Ольгу й погодився з усіма її правилами. Справді, вони сім’я і повинні цінувати одне одного. Не діло це, коли один вечерю готує, а другий на дивані лежить.
Добре вони жили, тільки недовго.
Усього 10 щасливих років і було. І в хаті разом поралися, і на подвір’ї.
Вовка загороду для качок майструє — Оля поруч, притримати, подати, допомогти.
Вовка картоплю сапає — Оля на грядках сидить, бур’янець скубе.
Оля вечерю готує — Вовка тут як тут, допомагає.
Не звикла Оля по-іншому. І бабуся з дідом так жили, і мама з татом, і вони з Вовкою. Вона думала, що це назавжди, та тільки життя по-іншому склалося.
33 роки Вовці було, коли залишив він свою родину. Трохи до хати не дійшов, тромб, будь він неладен.
Ні на кого дивитися не могла Оля. Все не те і все не так. А тут Мишко… І сусідка добра, жаліслива, мовляв, налякаєш чоловіка, втече від тебе.
А від чого тікати? Від побуту? Від брудних тарілок? Від шкарпеток? Від трави, яку вчасно косити треба? Чи від картоплі, яку для себе садять?
На роботі втомився? Так усі втомлюються.
Поїв, перепочив — і вперед, траву косити, картоплю сапати.
Нічого надприродного, звичайна робота по дому.
Ні, не боїться Оля. Або такий, як Вовка, з яким і робота будь-яка разом, і відпочинок, або взагалі ніякого не треба.
Втече — тримати не стане. Вона не Валя, яка з Сергія порошинки здуває. А йому що? Йому зручно.
Майже рік зустрічаються, а він палець об палець заради неї не вдарив. Ні траву скосити, ні в городі допомогти. Зате на обід та вечерю як на роботу, а вона й рада старатися, різносоли готує.
Вже другий рік пішов, не втік Михайло.
Навпаки, обжився, вже господарським поглядом на дім дивиться, мовляв, у листопаді зберемо всі свої накопичення, і зробимо прибудову – велику і простору ванну кімнату з усіма умовами і зручностями.
І посуд без нагадувань миє, і навіть пральну машинку навчився сам запускати. І тример заводить без нагадувань. Хороший виявився чоловік, легко навчився. Не скиглій, не лежень, не засранець.
Свекруха, правда, щоразу за серце хапається, коли бачить, що син після обіду тарілку миє.
Зроду ж такого не було! Навіть коли в гості вона їхала, після приїзду її чекала повна раковина посуду.
Нарікає Мишка мама на Ольгу, мовляв, не можна так із чоловіками, вони слабенькі, майже вимираючий вид.
Михайло на матір дивиться обурено, мовляв, що я, малий? Руки є, помию, мені неважко.
А Сергій от, від Валі втік, видно, замало його плекала й пестила, берегла й доглядала.
Кажуть, одружився, так дружина, мовляв, його в кулаці тримає, майже в чорному тілі.
***
Ось іще одна історія, що підтверджує: коли жінка знає собі ціну, чоловік швидко усвідомлює свою.
Не треба боятися бути собою та встановлювати здорові правила у своєму домі, адже людина, яка справді вас любить, не втече від звичайної роботи.
А як ви вважаєте, чи варто одразу «розставляти крапки над і» у стосунках, щоб потім не було боляче?
