— Та вдає вона, ніби нічого й не було, все вона чудово пам’ятає, — з гіркотою в голосі каже Галина подрузі, нервово помішуючи ложечкою остиглий чай. — Просто думає, що я змовчу, проковтну, як завжди. Але цього разу — зась. Я вже й чоловікові сказала: як хочете, а машини не дам. І крапка.
Галина розповідає про свою свекруху і про те, що скоро знову почнеться отой «великий дачний сезон». Заміжня вона четвертий рік.
Діток поки немає — вони з чоловіком вирішили спершу трохи виплатити кредит за двокімнатну квартиру, щоб платіж не так тиснув. Хочуть підготуватися, щоб потім, коли лелека прилетить і Галя піде у відпустку доглядати маля, не довелося, як то кажуть, зуби на полицю класти.
Машина в Галі своя. Це не просто засіб пересування, а пам’ять про тата — він купив її сім років тому, а шість років тому його не стало. Галина водить сама, береже її, як зіницю ока, хоча чоловікові, звісно, дає — сім’я ж бо.
А в чоловіка мама — Ірина Василівна — затята дачниця. Вчителька, відпустка в неї довга, тож тільки сонце пригріє — вона вже там, за містом. Спадщина від батьків у неї добротна: хата міцна, ділянка велика.
Там, стараннями самої Ірини Василівни (ну, і молодих, звісно), тепер і дві теплиці стоять, і парники, і грядки рівненькі, як під лінійку, і картоплі — хоч греблю гати.
З перших днів заміжжя свекруха любила повчати:
— Дача нас із дітьми у скрутні часи врятувала! Якби не город… Це тільки здається, що морква чи картопля копійки коштують. А ти порахуй! По-перше, своє, без хімії, а по-друге — копійка гривню береже.
Галина, яка виросла на бабусиних пиріжках із печі, тільки кивала. Бабусі вже давно немає, батьки будинок продали, бо мама землі не любить, але Галя розуміла: економія їм зараз потрібна.
— У нас кредити, кожна гривня на рахунку, — пояснює молода жінка. — Я ж господиня, все в дім. У свекрухи підвал холодний, у нас морозильна камера велика. Ягоди морозила, перець, томати, моркву терла. Взимку як знахідка — і борщ зварити швидко, і гроші цілі.
Тож перші роки Галина не те що не заперечувала, а гарувала на тій дачі нарівні з усіма. Возила свекруху, давала машину чоловікові, сама сапала, поливала, жуків тих ненависних збирала, картоплю кропила.
— По повній програмі, — згадує вона, — всі вихідні й відпустки там поклала.
Коли врожай достиг, вони з чоловіком просто брали собі частину й везли в місто. Іноді свекруха сама збирала — яблука чи перець — і давала їм із собою. Жили дружно, ділили все по-родинному.
Аж тут все перевернулося. Зовиця, сестра чоловіка, переїхала ближче до мами. Довго вона жила десь далеко, чоловік її по заробітках їздив, на квартиру складали. Там і перший онук Ірини Василівни зʼявився.
А півтора року тому повернулися вони — Інна якраз чекала на другу дитину. Чи то там не склалося, чи то клімат малому не підійшов — хто зна.
Купили вони квартиру в кредит, грошей впритул. Чоловік Іннин роботу знайшов, але зарплата вже не та. Машину свою вони продали заради житла, а сама Інна кермувати не вміє.
І ось тут ставлення свекрухи до городини різко змінилося. Тепер у матері чоловіка треба все буквально випрошувати.
Вона ще й думає, рахує, прикидає: а чи вистачить Інні, якщо Галя з сином візьмуть? А чи залишиться щось на продаж? Бо ж у неї і сусіди дачні купують, і знайомі замовляють.
— Ірино Василівно, я тут вишень відро наберу? На компот і в морозилку, — якось запитала Галина в сезон. — Ні! — аж скрикнула свекруха. — Не чіпай! Це відро треба Інні відвезти, а за ті два я вже завдаток взяла, люди завтра приїдуть забирати.
Галину тоді наче окропом ошпарило.
— Як це? — каже. — Ми ж із чоловіком цей сад доглядали, обрізали, поливали… А тепер — усе для Інночки, бо в неї дітки, а решту — на базар, бо в Інночки іпотека? А ми ж хто? Наймити?
І так з усім: картопля, ранні огірки, помідори. У кращому разі свекруха буркне загадкове «подивимось» і винесе маленький пакетик, наче милостиню.
У гіршому — розведе руками: «Все розібрали, нам гроші зараз дуже потрібні».
— І я, звісно, не витримала, — зізнається Галина. — Уяви: минулої осені ми разом зі свекрухою спини гнули на тій картоплі, копали, перебирали, мішки тягали. А в кінці нам кажуть: «Це продано, а це Інні». Я й посварилася.
Сказала і їй, і чоловікові: на мою допомогу і на мою машину більше не розраховуйте. Горбатитися на благо «любимої доці», яка на город і носа не показує, я не буду.
Чоловік тоді теж розлютився, став на бік дружини. Справді, якась несправедливість виходить: одні працюють, а інші їдять або гроші з того мають? Так, у них поки немає малечі, але ж вони про неї мріють, і копійку теж рахують.
Якийсь час вони зі свекрухою навіть не розмовляли — вона, бачте, образилася. Потім чоловік із матір’ю помирився, серце ж не камінь. А Галина — ні. Тримає дистанцію.
І ось днями чоловік поїхав провідати маму. Повернувся «натхненний»: у мами всі підвіконня в розсаді, весна йде.
— І такий мені заявляє: «Ти можеш не їхати, я сам машину візьму і все перевезу. Як мама інакше добереться з тими ящиками?» — Галина аж червоніє від обурення. — Мовляв, мама ж не кине город, а він маму не кине.
— А ти що? — питає подруга. — А я сказала, як відрізала: хто їсть, той хай і возить. І я не жартувала.
Після тих слів свекруха сама подзвонила. Почала совістити: мовляв, як так можна, якщо хочеш із чоловіком жити — все має бути спільне, а ти чоловіка носом у свою машину тичеш.
І додала, наче з панського плеча: «Я ж не відмовляюся вам давати городину, приїжджайте і їжте, скільки влізе. Але ж треба і про Інну думати, у неї ж дітки…»
Галина просто поклала слухавку. Потрібна свекрусі машина? Нехай купить її зятю, чоловікові своєї любої Інни. Або синові, якщо він згоден бути безкоштовним візником. А Галина — пас. У цю гру вона більше не грає.
Отак і живемо. Наче й рідні люди, а за мішок картоплі готові глечики побити.
А як ви гадаєте, чи має право невістка ось так принципово відмовити у допомозі, чи все ж таки машина в сім’ї має бути спільною, незважаючи на старі образи?
