Даремно я не послухала чоловіка і залишила дитину, тепер лікарі кажуть, що прогнози не дуже гарні, а ми ж тоді мріяли пожити для себе, але я не змогла цього зробити, а ось що тепер робити з цими новинами я не знаю

Мені 24 роки, чоловікові – 32 роки. Побралися минулого року на день святого Валентина. І навіть корона, що нагрянула, не зіпсувала нам життя. Літо провели нормально, об’їздили машиною Прикарпаття. На зиму панували також кілька цікавих маршрутів, але життя внесло свої корективи.

У листопаді з’ясувалося, що я чекаю дитину, хоча ми так швидко не планували дитину і хотіли кілька років пожити для себе. Справа в тому, що чоловік зараз розвиває новий напрямок у бізнесі та всі гроші вкладає в цей проект. Тому він акуратно, але наполегливо пропонував мені зараз позбавитися від дитини, а через три роки вже серйозно зайнятися цим питанням.

Я спочатку сама розгубилася і ладна була зробити це. Я боялася пологів, болю, того, що зміниться моє життя, і я вже не зможу розпоряджатися ним так, як сама захочу. Але потім мені почав снитися наш малюк, я навіть уві сні відчувала його тепло та запах.

І, звичайно, я не змогла зважитися на переривання, тому що розуміла, що це вже частина мене, знищивши яку, я вже ніколи не буду колишньою. Складніше було все це пояснити чоловікові, який все одно стояв на своєму і доводив, що дитина зараз не на часі.

Але потім начебто змирився і звик до цієї думки, поки я не захворіла на корону. Хвороба проходила важко і, як на мене, дала ускладнення на плід. Лікарі кажуть, що хлопчик може народитись із пороком серця. Швидше за все, потрібна буде термінова операція, а потім постійне спостереження лікарів та тривала реабілітація.

Я вам не можу передати свій стан! Я рахую дні, щоб скоріше побачити малюка, поки у нього не зупинилося його маленьке хворе серце. Звинувачую себе, що не вбереглася і ризикувала дитиною, плачу постійно, тиск скаче. А тут ще чоловік підливає олії у вогонь: «Я ж казав, що треба робити переривання, це тобі покарання за твою впертість».

Я це й сама розумію, але хто знав. Як же мені важко чути такі слова в той момент, коли мені така потрібна його підтримка. Часом я його просто ненавиджу. Хочеться грюкнути дверима і піти, і будь що буде. Але в душі таки теплиться надія, що він змінить своє ставлення, коли побачить малюка і візьме його на руки. А може, я просто обманюю себе.