— А знаєш що… а візьми їх до себе, раз ти така жаліслива, — каже Ніна сестрі у відповідь на закиди про те, що вона занадто жорстоко чинить зі своєю донькою Дариною та онуком.
— Ніно, ти ж сама розумієш, що в мене самої син-студент, а в тій квартирі, яку я купила на свою частину спадщини, зараз старший живе із сім’єю. Але мені, наприклад, і на думку не спадає сказати їм «забирайтеся геть», хоча з невісткою теж у мене всяке було, — відповідає старша сестра.
— У тебе «було» всяке, та ще й з невісткою, а не із сином. А в мене всяке — є. Постійно, більшу частину життя. І не з чужою, по суті, жінкою, а з рідною невдячною донькою, — вважає Ніна.
– Нехай Дарина буде вже послідовною: вона вся така самостійна й незалежна, раз матір змогла заблокувати скрізь? Значить, нехай і живе сама, а не моїми благодіяннями.
Ніні 51 рік, розлучена давно.
Дванадцять років тому у них із сестрою не стало матері. Батьківську трикімнатну квартиру успадкували обидві, батька не стало ще раніше.
Продали її та вклалися в нерухомість: сестра купила собі однокімнатну квартиру без жодних кредитів та боргів, а Ніна придбала двокімнатну, куди й переїхала з донькою, якій на той момент було п’ятнадцять років.
У Ніни вже була однокімнатна, яка їй дісталася при розділі майна з колишнім чоловіком. Теж був невеликий борг, який жінка погасила остаточно, зокрема й грішми від продажу спадщини.
У двокімнатну вони з Дариною переїхали, однокімнатну Ніна здавала, ростила доньку.
— Аліментів же в мене не було за домовленістю про квартиру, — пояснює Ніна. — Ти ж пам’ятаєш, як мені доводилося крутитися, але я нікому на голову не впала тоді, сама жила. На двох роботах працювала, третю прихоплювала.
Сестра вважає, що в Ніни складний характер.
Зрештою, вона могла б піти жити до їхньої матері, легше б було, але сестра не пішла — самостійна. Характером донька Ніни пішла, на думку родичів, у свою ж власну матір.
Тільки є нюанси.
— Я сама жила, ні від кого й копійки не взяла, і я мала право вимагати, щоб у моє життя не втручалися, — вважає Ніна.
– Якби жила з матір’ю або на її щедрості, то довелося б іти на компроміси й вислуховувати те, що я не хотіла вислуховувати. А так… хто мені й у чому дорікне? Не пропала, доньку виростила, навчала, довела до пуття, віддала заміж. Моя вина, що вона такого чоловіка собі вибрала?
Шлюб Дарини справді склався невдало (а мама ж казала, що майбутній зять — ненадійна людина).
Донька жила на території чоловіка, чекали дитину, і ледь не з третього місяця її цікавого стану, зять почав погулювати, міг не прийти ночувати.
З його матір’ю Дарина теж стосунки примудрилася зіпсувати.
Жінка вважала, що від хороших дружин чоловіки не гуляють, та й загалом, свекрусі вона хто? Правильно, ніхто.
Коли дитині було півтора року, Дарина сказала матері, що більше одруженою жити не може.
Дійсно, складно жити, якщо чоловік ночами пропадає, а вдень вимагає борщу, чисті шкарпетки й виконання подружнього обов’язку.
Ніна зітхнула, що доводиться втрачати додатковий дохід (у неї зараз тільки одна робота), що донька падає фактично на її шию, але попередила орендарів однокімнатної, що їм треба звільнити житлоплощу.
Ніні тоді радили (і рідна сестра, зокрема): треба взяти доньку й онука до себе у двокімнатну, легше буде жити, тим паче що Дарина ще в декреті, а так, проживаючи разом, здаючи додаткову квартиру, у них хоча б будуть гроші, все ж легше харчуватися «з одного казана».
Ніна розсудила інакше.
З донькою в неї стосунки складні. Як то кажуть, коса знаходить свій камінь. Дарина не бажає слухати й чути поради матері, у неї свій якийсь дурний режим дня, є в Ніни претензії і щодо ведення донькою домашнього побуту, і щодо виховання дитини.
Розсудила так: ніж сваритися, проживаючи разом, краще вже від самого початку цього уникнути. Нерви дорожчі за гроші.
— Аліменти зятьок виплачуватиме, — попередила Ніна доньку. — Ти якусь, але допомогу отримуєш, ось і проживете потихеньку до виходу з декрету.
— Так, — погодилася донька. — Я деякий час тому почала підробляти в інтернеті, виживу, не пропаду.
Ніну вже тоді зачепило, що слово «дякую» з вуст доньки так і не прозвучало.
Незабаром донька оформила аліменти й розлучення, обжилася в маминій однокімнатній квартирі, підробляла якось.
Іноді просила матір посидіти з дитиною, іноді позичала в неї гроші. Але останнім часом у Ніни накопичилося дуже багато претензій до Дарини.
— Сплять до обіду, у квартирі розвела безлад, вона тижнями може з дитиною взагалі не гуляти, а станеш говорити — починає ще й голос на мене підвищувати, це нормально? — злиться Ніна.
— Дарино, у тебе в холодильнику цвіль, — робить доньці зауваження Ніна, коли відкриває цей самий холодильник, щоб покласти йогурти або фрукти, принесені онукові. — І в кімнаті добре було б вікно вимити, і у ванній у моїх квартирантів плитка чистіша була, ніж у тебе.
— Ну от, почалося! — донька реагувала нервово. — Мама прийшла, шикуйся. Може, ще тобі червону доріжку застелити, коровай? Мамо, я доросла жінка, не треба мене виховувати. Не приходь і не принось нічого, щоб не дратуватися…
Одна розмова в такому ключі й ще «гарячіше», інша…
Потім скандал із грюканням дверима, а півтора місяця тому Ніна виявила, що донька заблокувала її в соціальних мережах, щоб не дивилася фото, які вона викладає на своїй сторінці.
Висловилася з цього приводу й отримала: «не лізь у моє особисте життя», а потім і блок телефону за номером.
— З робочого подзвонила, вона взяла слухавку, почула, що це я — і натиснула кнопку відбою дзвінка, — продовжує Ніна. — Онука не бачу, йому в садок треба комісію проходити, але, по-моєму, не почали ще.
Ніна спробувала приїхати й не змогла відчинити двері своїм ключем — замок донька поміняла. Це й була остання крапля.
Дочекалася доньки з онуком у своїй же квартирі, слюсаря викликала, щоб він замок розкрив і новий поставив, а коли Ніна прийшла з прогулянки (вибралася хоч раз із дому), поставила доньку перед фактом: збирай речі й забирайся, раз мати в блоці, то й квартиру матері звільни, і ніхто в твоє особисте життя більше не полізе.
— Дитину? Дитину нехай колишньому чоловікові віддасть тимчасово, свекрусі колишній, на кілька днів онука я точно візьму, а куди вона піде — її справа, — вважає Ніна.
Дочка прощення не просила, онука дійсно тимчасово забрала колишня сваха Ніни, сама Дарина пішла в невідомому напрямку.
Через місяць їй на роботу виходити.
Сестра вважає, що в племінниці й так життя не клеїться, її б підтримати в таку важку мить, а Ніна тільки тисне й тисне.
Ось така складна правда життя, де материнська допомога й жертва були розцінені не як благо, а як належне, за яке ще й можна дорікнути. Іноді, щоб вибудувати повагу, навіть рідній матері доводиться ставити не просто крапку, а замок на дверях.
А як ви вважаєте, чи має право мати вимагати від дорослої доньки поваги до власних правил і дому, якщо вона сама ці правила ігнорує?
