— Це ти звела мою матір зі світу, гадина! Ненавиджу тебе! – Сашко з ненавистю дивився на бабусю. Стоячи на цвинтарі біля купи вінків своєї мами Алевтини, а вона не промовила ні сльозинки. – Бачити тебе не можу більше, щоб ти також тут скоро опинилася!
Хлопець смачно плюнув на землю і пішов геть цвинтарною алеєю. У день, коли його мами не стало, він був за триста кілометрів в іншому місті. Хлопець навчався на третьому курсі університету, додому приїжджав рідко, але знав, що матір живеться непросто з бабусею.
«От доучусь і заберу її до себе», – думав Олександр. Але він не встиг, мама не дожила і тепер лежить у землі, над якою височить дерев’яний хрест із її фотографією. Красива, молода, усміхнена жінка, дорожча за яку в житті Сашка не було нікого.
Алевтина завжди мала складні стосунки з матір’ю Вірою Петрівною. Жінка вважала дочку винною у всіх її бідах.
— Я на тебе все своє життя почала, ночей не спала, шматка хліба недоїдала, а тепер що від тебе одержую? Невдячна!
Колись від неї пішов чоловік, батько Альки. Пішов до гарної, молодої жінки, сказавши, що Віру він ніколи не любив, а одружився тільки через те, що вона випадково опинилася в цікавому положенні донькою.
— Доньку я не кину, а з тобою більше не хочу мати нічого спільного, – сказав чоловік, стоячи на порозі квартири з валізою.
Дівчинку батько любив, постійно брав її на вихідні, возив із собою та новою дружиною у відпустку на море, купував гарні речі. Алька із задоволенням проводила час із татом і дуже не любила повертатися до матері у її маленьку квартирку.
Коли Алевтина виросла, вийшла заміж і зʼявився син Сашенька, батько оформив на нього помешкання своєї матері.
— Бабуся тебе дуже любила, — сказав він. – Тепер ця квартира буде твоєю, а ти іноді згадуй її добрим словом.
Ставши самостійною, Аля майже зовсім перестала приїжджати до Віри Петрівни та до рідного міста. У дівчини не було жодного бажання слухати, що вона – причина всіх нещасть матері, її невлаштованого особистого життя і про те, що всі свої найкращі роки мати поклала на Алевтину. А ще Аля, сама ставши матір’ю, просто розчинилася у сина.
Але жахлива біда раптово змінила життя молодої жінки. Не стало її молодого чоловіка, який працював рятівником. При виконанні свого службового обов’язку загинув. Прощання було з почестями. Сашкові тоді було лише десять років. Аля важко переносила втрату. Тоді Віра Петрівна і приїхала до неї.
— Що б там не було, дочко, ми з тобою рідні люди. Я тобі допоможу, за онуком догляну, а ти може ще своє особисте життя налагодиш.
Виявляється, Віра Петрівна все вирішила сама, не рахуючи потрібним радитися з дочкою. Жінка продала свою квартиру, звільнилася з роботи та оселилася в Алевтини. Вбита горем дочка спочатку взагалі нічого довкола не помічала. Але час, як кажуть, лікує…
А Віра Петрівна насолоджувалась життям у великому місті. Ще зовсім не старою, вона часто ходила в театр, на концерти, любила вечеряти в кафе. У матері Алевтини почали з’являтися гарні речі та прикраси. Усього за кілька років вона розтратила всі гроші, отримані за продану квартиру. І тепер впевнено вмостилася на шиї овдовілої дочки.
— Мені треба купити нові чоботи на зиму, – заявляла вона Алі. – Бачила в магазині гарні, шкіряні з натуральним хутром. Ти мусиш мені дати грошей.
— У мене зайвих грошей немає, – відповіла Алевтіна. – Влаштовуйся на роботу і купуй собі все, що захочеш, а в мене син… Мені Сашка піднімати треба.
— Безсовісна! Яка ж ти погань! Мати мало не боса по снігу ходитиме, а дочка ні копійки не дасть! Виростила на свою голову!
Але доводилося економити на собі, щоб купувати все, що було потрібне Сашкові. Але мати з цим рахуватися не збиралася.
— У мене спина болить, розігнутися не можу… Давай купимо мені нове ліжко з ортопедичним матрацом. Говорять, на такому спати дуже добре.
— Мамо, Сашко в мовний табір їхати скоро, а я ще на білет не всі гроші відклала, потерпиш без нового ліжка.
— Звичайно! Хай мати мучиться, нехай у неї спина відніметься, зате цей бовдур і дармоїд буде в таборі прохолоджуватися, – від злості обличчя Віри Петрівни перекошувало.
А якось мати заявила дочці, що їй треба вставити зуби і на це, як і на поїздку до санаторію восени, Алевтина мала знайти гроші.
Майже щовечора у квартирі починався скандал. Дійшло до того, що Віра Петрівна в серцях розбила об підлогу тарілки із сервізу, який подарували Алі та її минулому чоловікові на весілля. Збираючи уламки, вдова не могла стримати сліз.
— Знайшла через що ревти, підеш і новий посуд купиш. А ще знатимеш, як сперечатися з матір’ю, яка тебе виростила та виховала!
Мати цілеспрямовано перетворювала життя Алевтини на пекло, вимагала грошей, постійно лаяла Сашка, розводила бруд у ванній та на кухні. У шістнадцять років Сашко влаштувався підробляти вантажником на базар, додому приходив утомлений, а бабуся не переставала його пиляти.
— Знову вештався вулицею, аби вдома не допомагати! Бездар тупий! Дармоїд і ледар.
Щоб не роздмухувати новий скандал, Сашко закривався у своїй кімнаті. Йому було дуже шкода мати, яка горбатилася на двох роботах, а через день ще й мила підлогу у своєму та сусідньому під’їзді. Хоч якась копійка до заробітної плати!
Коли Сашко вступив до інституту та поїхав до столиці, мати стала часто хворіти. Але Віра Петрівна все одно не вгамувалася. То поїсти не зварено, то в холодильнику порожньо, то білизна не випрасувана.
— Мамо, ти все це можеш зробити сама, – казала їй Алевтина. – Невже не зварити суп чи не посмажити котлет?
— А я до тебе в куховарки не наймалася! – відповіла пенсіонерка. – Доведеться знову в кафе йти, бо ще з голоду ноги простягну… Дай грошей!
А повернувшись із кафе, вона знайшла дочку, що лежить на дивані.
— Все валяєшся? Ну-ну… – Віра Петрівна навіть не помітила, що дочка бліда і важко хрипить. Просто пішла до своєї кімнати і почала дивитися телевізор.
На ранок Алевтини не стало. Вона пішла уві сні. Зупинилося серце. Сашко примчав додому з іншого міста, щоб зайнятися організацією прощання.
— Чому ти не викликала швидку, коли мамі стало погано? – зло дивлячись на бабусю, спитав він. – Через тебе її немає!
— За здоров’ям своїм не стежила, от і все, – байдуже промовила Віра Петрівна. – Гаразд, хоч встигла мені путівку до санаторію сплатити…
Сашку всього затрясло від злості. Мами більше немає, а бабуся все про гроші дбає!
— Ану, збирай свої дрібнички і мотай звідси, бабусю! – закричав він на Віру Петрівну. – Щоб духу твого тут не було.
— Чого це ти мене виганяєш? – Вона вперлася руками в пухкі боки. – Я тут на законних правах живу за пропискою.
— У тебе була своя квартира, ось і йди.
— Ти чудово знаєш, я її продала, щоб жити з вами і допомагати твоїй матері. Ми з нею вдвох корчилися з останніх сил, щоб тебе виховати. Такий самий невдячний, як і матуся!
Але Сашко не довго думаючи, повитягав речі бабусі з шаф, запхав у дві валізи і виставив за двері. А потім виштовхав і пенсіонерку.
— Пішла геть!.. Ненавиджу тебе!
— Ви не єдиний спадкоємець квартири вашої мами, – сказав, дивлячись крізь кругле скло окулярів лисуватий нотаріус, коли Сашко прийшов, щоб отримати свідоцтво про право на спадщину.
— А хто ж ще? У приватизацію були включені тільки ми з мамою … – розгубився хлопець.
— Мати Алевтини Миколаївни теж претендує на спадщину доньки. Вона відсудила частку, тому ви не можете перешкоджати та не впускати її у квартиру.
— Тобто власниками квартири тепер є я та бабуся? – уточнив Олександр. – Я правильно зрозумів?
— Так, – відповів юрист.
Сашко замислився. Такого нахабства він не очікував навіть від навіженої і зухвалої Віри Петрівни. Він уже представив, як вона тріумфує! Тепер вона може робити що хоче, насолоджуватися спокоєм одна в трикімнатній квартирі, яка дісталася Алевтині від свекрухи. Сашко успішно навчався і не збирався повертатися до провінційного містечка, але, продавши квартиру матері, він міг би купити собі житло у столиці. А тепер це зробити не вдасться.
У квартирі доньки Віра Петрівна почувала себе чудово. Цілий рік вона жила, ні про що не замислюючись, доки не дізналася, що онук розділив рахунки на квартплату. Тоді Віра Петрівна почала дзвонити до Сашка.
— У тебе зовсім совісті нема? – Кричала вона в трубку. – До мене приходять і кажуть, що маю борг по квартирі!
— Так треба було платити, – спокійно відповів Сашко. – Я за власним рахунком оплачую щомісяця. Чому ж ти цього не робиш?
— А на що я житиму? У мене немає зайвих грошей, щоб платити за вашу з матір’ю квартиру!
— Так у ній же тепер твоя частка, за неї ти маєш оплачувати рахунки сама. І взагалі, я ще написав заяву до житлового управління, що не живу там, щоб не платити зовсім за опалення, утримання домоволодіння, вивіз сміття. А все інше у тебе за лічильниками. Ще питання є до мене?
— Ти безсовісний! Хочеш, щоб я опинилася на вулиці? – Закричала в телефонну трубку Віра Петрівна.
— Хочу. Я цього не приховую і скоро ти там опинишся, – онук промовив ці слова таким голосом, що пенсіонерці стало не по собі.
Але вона ще не знала, що Сашко вирішив не зупинятися на розподілі рахунків. Повернувшись якось із магазину, Віра Петрівна побачила, що у двері її квартири заносять речі незнайомі люди. Троє здоровенних мужиків кавказької національності безцеремонно господарювали, голосно розмовляючи між собою незрозумілою жінкою мовою.
Вона вже хотіла викликати поліцію, але один із чоловіків показав їй договір оренди, оформлений офіційно.
— Олександр здав нам житлоплощу, – сказав бородатий кавказець. – Тепер ми будемо сусідами.
Він голосно заржав і, співаючи якусь пісню, пройшов у кухню.
Тепер із ранку до вечора у квартирі «голосила» гучна музика, на кухні гриміли каструлями незнайомці, а Віра Петрівна сиділа у своїй кімнаті й боялася носа показати. Квартиранти без кінця носили якісь пакунки, у ванній кімнаті просто в тазах маринували м’ясо та тушки курок, а потім все це вантажили в машину та відвозили на ринок. Вечорами вони збиралися на кухні з компанією друзів, співали пісні та про щось голосно розмовляли. Тільки вночі, Віра Петрівна пробиралася до холодильника, щоб чогось з’їсти.
Одного разу, йдучи навшпиньки на кухню, жінка запнулася про велику емальовану каструлю, що стояла на підлозі. На гуркіт з кімнати вийшов один із квартирантів із голим торсом та в трусах.
— Чого галасиш, матусю? – запитав він невдоволеним голосом, чухаючи волохаті груди. – Нам на роботу з ранку, а ти все тиняєшся, заснути не даєш! Дочекаєшся в мене, зачинятиму твої двері, ось такий величезний замок повішу, щоб ти не повзала по квартирі!
Чоловік показав руками, яких розмірів буде замок на дверях кімнати пенсіонерки. Тремтячи від страху, вона бігом пройшла коридором і зникла у своїй спальні.
До ранку Віра Петрівна не могла заснути. А коли квартиранти пішли на базар, зателефонувала до онука.
— Сашенько, моє життя перетворилося на пекло з твоїми квартирантами. Вони мене погублять зведуть зі світу цього, – поскаржилася бабуся онукові. – Прожени їх, будь ласка.
— І не збираюся, – відповів Олександр. – Вони мені гроші за житло платять і квартплату вчасно оплачують, а тебе скоро взагалі виселять за борги з комунальних платежів.
— Що ж мені робити, онуку? Ти не уявляєш, як мені тут важко жити.
— А тебе, до нашої з мамою квартири, ніхто не кликав! – відрізав Сашко. – Давай баба. Речі зібрала і – надвір. Ангелом пізно прикидатись. Ми в пеклі, яке ти нам влаштовувала, набагато довше жили, ось тепер і ти мучся! Або, якщо хочеш, можу викупити в тебе твою частку за вирахуванням боргу по квартирі та вали на всі чотири сторони.
— Та куди ж я піду? Що ж ти твориш? Рідну бабку надвір викидаєш? Безсовісний!
— З такою ріднею, ворогів не треба, – спокійно промовив хлопець. – Я тобі все сказала. Більше розмов не буде. Або погоджуйся забрати гроші або більше не дзвони, я все одно трубку не візьму.
Віра Петрівна замислилась. Вона уявила, що незабаром у квартиру повернуться кавказці і знову господарюватимуть, гримітимуть відрами, каструлями, горланять пісні, а її замкнуть зовні величезним замком, щоб носа не висувала…
— Я згодна, – сказала вона онукові. – Приїдь, оформимо угоду.
Сашко відключився, а потім зателефонував другові Арсену.
— Можеш сказати своїм родичам “велике спасибі” від мене. Вони зробили все краще, ніж я думав, артисти, яких ще пошукати треба!
А як би ви поступили
