— Син із невісткою вчора забігали. Еге ж, провідали стару. Сервіз подарували — Галко, ти б тільки бачила, яка краса! Аж із коробки діставати боязко. І торт принесли, і ігристе. Я навіть собі бокальчик дозволила, грішним ділом.
Галина вже й пошкодувала, що зупинилася біля під’їзду привітатися з сусідкою.
Тепер доводилося слухати цей довгий монолог. Вона ніколи не сприймала Антоніну всерйоз — надто вже часто та любила прикрасити життя, а то й просто вигадати щось, аби похвалитися.
Ось і зараз у Галі було якесь двояке відчуття. Літня жінка так натхненно все розписувала, але чи було це правдою?
Мабуть, ні. Проте очі її світилися так, ніби вона справді виграла в лотерею всі гроші світу й тепер не тямить себе від щастя.
Син Антоніни жив зовсім поруч, у сусідньому районі. Усього п’ять зупинок на трамваї — і вже в матері. Але з’являвся він рідко, заледве раз чи два на рік.
— Ходімо, Галочко, у мене торт залишився, я тебе пригощу. Посидимо по-сусідськи, — Антоніна легенько підхопила Галину під лікоть і повела за собою.
Відмовити Галя не змогла — не вириватися ж, та й мала якусь вільну годину в цей вівторок.
Тільки-но вони переступили поріг, Антоніна гучно, на всю квартиру, вигукнула: — Я вдома!
Та так весело й завзято, ніби в кімнатах на неї чекала велика й неодмінно голодна родина. З кухні, ліниво зістрибнувши з теплої батареї, вийшов старий кіт. Позіхнув на весь рот і вмостився в коридорі, щоб не плутатися під ногами.
Антоніна відразу попрямувала на кухню, клацнула телевізором і почала поратися. Воду в чайник наливала довго, тоненькою-тоненькою цівкою. Галина аж затерпла на стільці від того чекання.
Потім господиня дістала торт, але Галя похитала головою:
— Ой, Тонечко, у мене ж цукор, мені не можна. Я просто чайку поп’ю.
Торт, від якого було відрізано лише один маленький шматочок, відправився назад до холодильника.
— Може, тоді ігристого? — схаменулася Антоніна й витягла з дверцят закорковану пляшку.
— Ні, пробач, я ті бульбашки зовсім не шаную, голова потім як не своя. Мені б чаю.
— Ну чим же мені тебе пригостити? — розвела руками господиня.
— А ти мені краще свій сервіз покажи, аж цікаво стало.
Антоніна на мить зніяковіла, але все ж повела гостю до кімнати. З надр старої шафи вона дістала величезну, пожовклу від часу коробку. Пил на ній лежав товстим шаром, але картон був ще міцний.
— Знаєш, Галочко, я як ювілей свій святкувала на підприємстві, ще в далекому дев’яносто сьомому, то дуже хотіла такий сервіз. У нас тоді звичай був: усім на п’ятдесятиріччя купували великий, гарний набір… Але я якось проговорилася, що на море хочу. От мені замість сервізу й дали путівку до санаторію. А діти, бачиш, пам’ятали стільки років і таки подарували. Гарний, правда ж?
Галина до посуду не торкнулася, лише завмерла на хвилину, замислившись.
— Гарний, Тонечко. Тарілочки такі тендітні, і он навіть супниця є. Зараз таку розкіш у наборах рідко зустрінеш.
— Еге ж… Тепер такої якості вже не роблять, усе якесь закордонне, несправжнє. Добрий подарунок.
— Добрий, дорогий, — тихо мовила Галя. — А головне — серцю милий.
Антоніна махнула рукою.
— Та хіба в подарунках справа? Головне, що заїхали в суботу, і то на душі світло.
Галина допомогла закрити коробку й піднялася з крісла. Сьогодні був вівторок.
— Тоню, чекай, а день народження в тебе коли?
— Та… цієї п’ятниці, двадцять шостого, — знову махнула вона рукою, наче відганяючи якусь думку.
— Я думала, вже минуло. Чого ж син із невісткою на цьому тижні не приїхали?
— Справи в них, зайняті дуже. Добре, що хоч у банку мене зустріли…
Галя почала здогадуватися, що все було зовсім не так, як малювала у своїй розповіді сусідка, але промовчала. Вони повернулися на кухню.
По телевізору йшла якась передача, де всі галасували й сперечалися. Антоніна теж почала щось коментувати, ніби вона була там, серед тих людей, а не тут, у тихій квартирі.
— Заважає оця балакайка? — запитала господарка.
— Трішки, — зізналася Галя. Вона телевізор майже не дивилася.
— А в мене він цілодобово гомонить, я вже й не помічаю. Давай хоч чаю поп’ємо. Десь тут пастила була, пригощайся, — Антоніна підсунула вазу з печивом ближче до гості.
— Усе, чим багата. Зараз ціни так підскочили, просто страх.
Галя кивнула, сьорбнула чаю. За вазою вона помітила чек — на торт, пляшку дешевого ігристого й корм для кота з магазину за рогом. Дата на чеку була суботня. Галя швидко відвела погляд, щоб Антоніна нічого не помітила.
Господиня далі розповідала про дорожнечу й про те, як важко стало жити. А Галина її вже майже не чула. Перед очима постала ясна й сумна картина.
Антоніна понад усе боялася самотності — це було видно в кожному її русі. Телевізор, що не змовкає, розмови з випадковими перехожими біля під’їзду…
Навіть кіт був для неї не просто твариною, а відчуттям того, що вона комусь потрібна, хоча їжа для нього й коштувала чималих грошей. У порожній квартирі їй ставало невимовно тоскно, а може, й страшно.
А сили, щоб кудись ходити чи зустрічатися з людьми, уже потроху згасали.
А син із невісткою? Ну що ж, зустріли матір випадково біля банку.
І хтозна, чи приїхали б вони на самі іменини, якби не та зустріч. І сервіз той, колись давно отриманий чи куплений, так і припадав пилом у шафі, жодного разу не бачивши святкового столу.
Ось чому вона так любила поговорити на вулиці — їй просто хотілося, щоб її вислухали.
Галина лагідно усміхнулася сусідці.
— Дякую, Тонечко, час уже додому, справ повно.
— Дякую тобі, Галочко, що зайшла. Я так рада була. Заходь ще, не минай моїх дверей.
— Прийду, обов’язково прийду, — пообіцяла Галина.
Увечері вона довго не могла заснути. Чоловік уже давно сопів, відвернувшись до стіни, а вона лежала з відкритими очима й дивилася на штори.
Колись у дитинстві Галя думала, що старість — це коли ти сидиш у зручному кріслі, в’яжеш шкарпетки, поруч чоловік читає газету, а щовихідних хата повна онуків та родичів.
Довгі застілля, щирі розмови… Так було в її дідуся з бабусею. Так, майже так, було в неї зараз, і вона чомусь була впевнена, що й у інших так само.
Помилялася.
Старість часто буває схожою на тиху, німу самотність. І не завжди в тому винні рідні. Просто підкрадається неміч, здоров’я підводить, і світ навколо стає маленьким — розміром із вікно чи балкон. І залишається тільки телевізор та розмови з котом.
У п’ятницю чоловік Галини повернувся з роботи раніше. Він уже був на пенсії, але вдома сидіти не любив, тож трохи підробляв на машині.
— Відпочив? Ходімо? — запитала Галя.
— Ходімо. Вино й торт я понесу.
Антоніна відчинила не відразу. А коли побачила сусідів — аж руками сплеснула від несподіванки.
— Давайте стіл у кімнаті поставимо, — запропонував чоловік Галини.
— Звісно, за розкладним посидимо. Я ж бачила в тебе в паспорті, Тоню, що сьогодні якраз день народження.
— А й справді, давайте! — погодилася господиня, і очі її знову засяяли тим самим лотерейним світлом.
Дістали й сервіз — Галина наполягла. Допомогла його перемити, накрили гарну скатертину. Галя швиденько почистила картоплю й поставила варитися.
Раптом у двері задзвонили. Це прийшла сусідка знизу. Привітала, принесла салат і баночку компоту, який сама закривала восени. От уже й четверо за столом.
Згодом зазирнуло літнє подружжя з сусіднього під’їзду — ті самі, з якими Антоніна влітку любила сидіти в альтанці.
Вони принесли мариновані грибочки й гостру квасолю. А трохи пізніше повернулася з роботи сусідка по майданчику, теж завітала не з порожніми руками.
Отак і зібралося частування, і сервіз став доречним. Сиділи довго й душевно, співали пісні. Розійшлися вже тоді, коли сусіди зверху, не звиклі до гамору знизу, делікатно постукали по батареї.
Останніми йшли Галина з чоловіком. Антоніна не втомлювалася дякувати за таке свято, а Галя лише усміхалася у відповідь. Вона ж бо заздалегідь усіх обдзвонила й домовилася так, щоб для Антоніни це став справжній сюрприз.
І для себе вирішила: забігатиме до неї частіше, хай хоч на п’ять хвилин.
Виявилося, що для щастя не треба великих грошей чи дорогих дарунків. Потрібні лише просте частування та кілька годин вільного часу. Але ті емоції, які гості подарували Антоніні, не передати словами. Вона пам’ятатиме цей вечір ще дуже довго.
Бо насправді людині не потрібні речі. Їй потрібна інша людина. Проста увага, добре слово й відчуття, що ти ще є в цьому світі, що тебе поважають і про тебе пам’ятають.
Ось такою життєвою історією з нами поділилися про те, як важливо вчасно помітити чужу самотність за красивими словами. Адже іноді звичайна чашка чаю в колі друзів важить куди більше, ніж найдорожчий сервіз, що роками припадає пилом у шафі.
А чи бувало у вашому житті так, що випадкова зустріч або проста увага до сусіда змінювала чийсь день на краще? Що ви думаєте про це?
