Іноді пасажири трамвая бачать, як літній, сивий чоловік обережно виходить із нього і подає руку жінці такого ж віку. Він в окулярах, високий і важливий, а вона для свого віку має дуже гарний вигляд, трохи повненька, з короткою стрижкою, сивина гарна і підходить їй, дивиться на нього своїми зеленуватими очима і усміхається.
Вони поводяться так, наче довкола нікого немає, не помічаючи оточуючих, щойно вона ступала з нижньої сходинки трамвая на землю, спиралася на його руку і тихо говорила:
— Дякую, мій хороший…
А потім під руку не поспішаючи йшли радіючи, і про щось тихо розмовляли. Це були Захар із Марією, чоловік і дружина. Тривалий час живуть разом, і хоча мають свою машину, але обирають час і їдуть трамваєм сім зупинок туди й назад.
— Привіт, сусіди, – віталися з ними сусідки, які майже постійно сиділи на лавці біля під’їзду, – знову каталися на трамваї?
Сусідки-завсідниці цієї лавки знають, що Захар із Марією інколи їдуть на трамваї під номером одинадцять, і, якщо повертаються задоволені пішки, то це означає, що вони проїхали маршрутом своєї молодості.
— Так, проїхалися, – поважно відповідав Захар, усміхаючись, – а ви всі чергуєте біля під’їзду?
— Так, чергуємо, – бадьоро відповідала Степанівна з першого поверху, – інакше прогул нам поставлять.
Коли чоловік із дружиною входили в під’їзд, слідом про них говорили сусідки:
— От же ввічливі які обидва. Але на лавочці ніколи не посидять. Вже скільки разів я запрошувала Марію присісти, так ні, йде прямо додому. А могла б і поважати, поговорити з нами.
— А чого їм із нами говорити, вони вдвох і є їм про що розмовляти. Це ми самотні, от і стирчимо тут, спілкуємось і розмовляємо, бо з розуму зійти можна ж на самоті й словом нема з ким перекинутись, – говорила Зінаїда з третього поверху.
Давно це було, років сорок п’ять тому. Щоранку Захар біг на трамвай номер одинадцять, їхав на роботу. А через дві зупинки входила вона – симпатична дівчина з каштановим волоссям і зеленими очима. Він давно її запримітив, а за деякий час і вона побачила, що він поглядає в її бік і посміхнулася у відповідь.
Швидкі погляди й усмішки – сім зупинок щастя, і потім розлучалися, дівчина виходила раніше на одну зупинку. І тоді Захару ставало самотньо в трамваї, незважаючи на безліч пасажирів, усі зранку їхали на роботу. І так щодня.
Захар був не дуже спритним і постійно думав, як би це випадкове знайомство на відстані зробити ближчим.
— А раптом вона заміжня? – задавався питанням він. – А раптом вона відмовить і не захоче зі мною знайомитися ближче…
Але Захар уже звик бачити дівчину в трамваї, і щойно вона входила на своїй зупинці, серце його готове було вистрибнути назовні.
— От невдача, не встигаю на трамвай, – чортихаючись, Захар біг на зупинку, хоча знав, що запізниться, але все-таки біг про всяк випадок, а раптом.
Але трамвай їхав, і він побачив лише хвіст зеленого вагона, що віддалявся. Він глянув на годинник, наступний буде тільки через двадцять хвилин.
— Не міг прокинутися раніше, – лаяв він себе, – сьогодні я її не побачу. Завтра п’ятниця – розчаровано думав він, – якщо знову просплю, там два вихідних. – Це дуже довго.
Захар нічого не знав про цю дівчину з каштановим волоссям і зеленими очима. Вона цим же трамваєм їздила щодня на роботу, і все. Більше нічого не знав. І щоб зустріти її, він мав сісти в трамвай десь о восьмій ранку. А через дві зупинки входила вона.
Перший раз він зустрів її чотири місяці тому. Того ранку трамвай ішов як завжди, Захар, як завжди, читав новини в ранковій газеті. І раптом його немов щось штовхнуло, він підняв голову від газети і побачив, як вона увійшла в натовпі пасажирів. Поглянувши на Захара, сіла на місце, що звільнилося, дістала книжку й уткнулася в неї. Мабуть читання її захопило, бо вона читала не відриваючись, не звертала ні на кого уваги. А він крадькома кидав на неї погляди, дуже сподобалася йому дівчина.
Відтоді щоранку вони зустрічалися поглядами в трамваї, а за деякий час уже вітали одне одного коротким поглядом і усмішкою, як старі, але не близькі знайомі. Потім вона занурювалася в читання книги, а Захар кидав крадькома погляди. У нього весь час не вистачало сміливості заговорити й познайомитися.
Щоранку дорогою на зупинку він летів на крилах, радів, що побачить її, а потім через сім зупинок розлучаться, щоб наступного ранку зустріти її знову. Дівчина постійно читала книжку, і здавалося не звертала на нього уваги, ховала своє симпатичне обличчя за книжковою обкладинкою.
— З кожним днем мені ця дівчина подобається все більше і більше, – думав він. Цікаво, як її ім’я, що вона робить вечорами, що любить читати.
Але одного разу він придумав і твердо вирішив:
— Завтра мені можна буде не поспішати на роботу, можу затриматися, я вийду за нею на її зупинці. Може трапиться нагода, і я познайомлюся з нею. Хоча б обмінятися парою слів.
Сонячний ранок піднімав йому настрій і надихав на романтичні подвиги.
— Сьогодні обов’язково! Що мені заважає підійти до неї і заговорити? Наприклад, запросити в кіно. А якщо раптом відмовить? Ну тоді не буду більше їздити на цьому трамваї, можна і на автобусі, – думав Захар, доїжджаючи до зупинки, на якій входила вона.
На її зупинці вийшли пасажири, водій зачинив двері, її не було. І тут він побачив дівчину, вона бігла до трамвая, але запізнилася. Тоді Захар голосно крикнув водієві:
— Стій, стій, зупиніться, будь ласка! Зупиніть трамвай, – усі пасажири притихли й дивилися на нього. – Зачекайте он ту дівчину, вона має їхати на цьому трамваї, – постукав у кабіну водія Захар.
— Цікаво, це хтось важливий? – усміхнувся водій.
— Так-так дуже важливий, – відповів він і тихо додав, – для мене.
Водій зупинив трамвай, знизавши плечима, відчинив двері. Захекана дівчина увійшла і сказала водієві ніжним голосом:
— Величезне спасибі!
— Дякуйте не мені, а ось тому молодому чоловікові, – кивнув він на Захара, а вона глянула на нього і раптом почервоніла:
— Дякую.
— Та нема за що, – відповів він і серце його застрибало, – до речі, мене Захаром звуть, а вас?
— Марія, Марійка, – вона подала йому руку і посміхнулася.
Її рука була теплою, м’якою і ніжною, не хотілося випускати зі своєї руки, але вони в трамваї.
— Зараз або ніколи, – вирішив упевнено Захар. – А можна запросити вас на чашку кави після роботи, – запитав він, зібравшись із духом.
— Непогана ідея, – відповіла дівчина, – із задоволенням після роботи, та й маю ж я віддячити за зупинку трамвая.
Вони домовилися зустрітися на її зупинці того ж вечора. Спочатку пішли в кафе, випили по чашці кави з тістечками, а потім вирішили погуляти в парку.
— Давненько я не була тут у парку, – говорила Марія. – Ми з дівчатами бігали сюди часто, особливо після здачі заліків, я півтора року тому закінчила інститут. Ось тепер працюю за своєю спеціальністю.
— А я тут у парку був лише кілька разів, живу в іншому районі. Зате у нас там озеро велике і можна на човнах покататися, наступного разу неодмінно поїдемо туди. Згодна? – запитував Захар дівчину, а вона весело сміялася і погоджувалася.
— Звичайно я боягузка, на човні ніколи не каталася, але згодна. Напевно, красиво там.
У парку пахло свіжою травою, долинав аромат квітучого бузку, стояв місяць травень. Марійці подобалося все, і свіжий вітерець, і квітучий бузок, а віддалік дикі квітучі яблуньки, і Захар, який ішов важливо поруч і намагався її розвеселити, щось розповідав, а вона сміялася.
Згадували ранкові поїздки трамваєм і сьогоднішній випадок.
— Знаєш, Марійко, а я ж давно тебе помітив у трамваї, але чомусь не наважувався одразу познайомитися, боявся, що ти заміжня, чи ще щось, – зізнався Захар.
— А ти теж мені сподобався з першого погляду, але ти не звертав на мене уваги, бо постійно читав газету, – відповіла вона.
— А ти книжку, – парирував у відповідь Захар.
— Ой, та не читала я її, просто тримала, а в основному спостерігала за тобою, прикриваючись книжкою. Це такий шпигунський метод пам’ятаєш у фільмах, – вони весело розсміялися.
— Добре, що сьогоднішній випадок підштовхнув мене, – говорив Захар, – от не знаю, коли б я наважився підійти до тебе, але вже думки були, дуже хотілося познайомитися.
Марія сміялася, був прекрасний травень, була чудова погода і прекрасний вечір. Гуляли години три, потім Захар проводив Марію до дому і домовилися не спізнюватися на трамвай.
Відтоді Захар хоч і хронічно не висипався, але ніколи не запізнювався, прокидався на світанку, схоплювався, як на крилах летів на роботу і з нетерпінням чекав на зустріч із Марією в трамваї. Іноді їм щастило, опинялися разом на сидіннях. Сидячи поруч із нею, Захар іноді ловив себе на думці:
— Така гарна дівчина і поруч зі мною, вона тепер моя.
І хоча тепер вони бачилися щодня після роботи і у вихідні, але ранкові зустрічі він любив найбільше. Крім того, він жодного разу не запізнився на роботу, а колеги дивувалися:
— Як це тобі вдається, ти ж хронічно спізнювався раніше, це було в тебе майже правилом.
— Просто закохався, – відповів він.
Відтоді минуло багато років. Захар із Марією одружилися. Виростили двох прекрасний синів. Але ніколи не забувають свого знайомства. І іноді катаються на трамваї за маршрутом номер одинадцять. Їхнім улюбленим і доленосним маршрутом.
