— Де гроші, мамо?! – Катерина Опанасівна суворо подивилася на матір, Антоніну Іванівну. Та відвела погляд і промовчала. – Мам… розкажи мені, будь ласка, куди поділися гроші з продажу саду. Тебе хтось обдурив? Ти довірилася шахраям? Або вклала фінанси в сумнівну схему?
— Ти думаєш, що я зовсім погана на старості років? – тихо запитала Антоніна Іванівна.
— Я просто хочу дізнатися, що трапилося. Можливо, ми зуміємо придумати, як повернути їх. Але ти повинна все розповісти.
Антоніна Іванівна важко зітхнула і присіла на крісло, а потім вказала доньці на диван.
— Сідай. Але тільки пообіцяй, що не будеш нічого робити. Я впевнена, що гроші повернуть.
Катерина Опанасівна не була так упевнена в цьому, тому, вислухавши слова матері, одразу ж поїхала за знайомою адресою. Вона й подумати не могла, що стареньку обдурять таким безсовісним способом. Але ж вона наполягала на тому, щоб покласти під відсоток. Але мати не довіряла банкам… і залишила в себе, вважаючи, що так буде ціліше.
Двері відчинив Павло.
— Добридень! – хлопчик кинувся на шию Катерині Опанасівні. Він знав, що Катерина завжди приносила йому подарунки, і був радий її візиту.
— Є хто-небудь із дорослих удома? – запитала вона, розціловуючи племінника.
— Так. Зараз покличу… – відповів він і втік до кімнати.
Лев і Марті познайомилися через спільних знайомих. Що зацікавило Лева в Марті, ніхто з родичів не знав. Вона була звичайною. Не надто освіченою, не красунею, не обіймала високої посади і не любила театр, хоча Лев був закоренілим театралом, не пропускаючи жодної прем’єри. А ще Марта мала сина від першого шлюбу, але це не збентежило Льва Опанасовича, який вирішив узяти жінку з дитиною в обраниці.
Виріс Лева Опанасович в інтелігентній, професорській родині. Його мати, Антоніна Іванівна, була також дружиною професора, заслуженого працівника і вченого, який працював у дослідницькому університеті і виростив не один десяток молодих наукових співробітників. Лев Опанасович, зрозуміло, пішов стопами батька. Він поєднував не тільки наукову діяльність, а й активно викладав за авторською методикою, непогано заробляючи на життя.
Марта ж працювала у сфері послуг, була далека від науки і мистецтва, зате добре готувала плов і улюблені страви Лева. А шлях до серця, як відомо, лежить через шлунок. Саме так пояснила собі швидке весілля сина Антоніна Іванівна.
Хоч їй і не надто подобалася Марта, вона ніколи не дозволяла собі висловити щось проти неї. Навпаки, всіляко допомагала і обожнювала онука, Павла, який зʼявився невдовзі після весілля Лева і Марти.
На весілля батьки нареченого подарували молодятам свою квартиру, а самі перебралися у квартиру батька професора. Вона потребувала невеликого ремонту, але подружжя привело її до ладу і звикло до нового місця. А Марта і Лев стали жити в просторій трикімнатній, насолоджуючись сімейним щастям. Тривало воно сім років. Що довше подружжя жило, то більше між ними прослизали відмінності в усьому, і якщо спочатку здавалося, що протилежності притягуються, то тепер стало зрозуміло, що протилежності дуже дратують різних людей, які не мають нічого спільного, окрім сина.
Тому, через сім років шлюбу, Марта і Лев вирішили розлучитися. Ініціатива йшла від чоловіка, бо дружину все влаштовувало. Їй не дуже хотілося втрачати дотації, адже Лев утримував не тільки її та сина, а ще й її сина від першого шлюбу Ігоря. Перший чоловік Марти платив мізерно малі аліменти і ніяк не брав участі в житті Ігоря. Підлітку ж потрібні були речі, ґаджети і освіта, все це спонсорував Лев.
З розлученням Лев став платити аліменти, зустрічався з Павлом, брав його на вихідні до себе і купував усе, що було необхідно, повністю забезпечуючи сина. Ба більше, Лев залишив квартиру колишній дружині, щоб вона могла жити з дітьми і не турбуватися про майбутнє. Вони залишилися в добрих стосунках. У всякому разі так здавалося Антоніні Іванівні та Катерині Опанасівні. Вони не підтримували зв’язку з Мартою, вважаючи за краще зустрічатися з Павлом на нейтральній території і у Лева в гостях.
Ймовірно, саме цим скористалася Марта, приїхавши до колишньої свекрухи і наважившись розповісти їй жалісливу історію про те, що Лев перестав платити гроші.
Антоніна Іванівна здивувалася, коли побачила Марту на порозі свого будинку. Вона привела Павлика і прийняла пропозицію випити чаю.
— Як справи, що нового? – підтримала бесіду свекруха і Марта розповіла про те, що живе після розлучення дуже погано.
— Грошей не вистачає, все йде на їжу. Двох хлопців утримувати накладно. Самі знаєте, виростили дітей. Тільки у вас підмога була… царство небесне вашому чоловікові. А мої чоловіки добре попрацювали тільки в одному… залишили після себе дітей і пішли в невідомих напрямках.
— Але хіба Лев не допомагає тобі? – здивувалася Антоніна Іванівна. – Він же купує синові одяг, речі, бере до себе…
— За це я йому дякуб, але ви ж знаєте, які високі ціни на все. Життя дорожчає не по днях, а по годинах, а Павлик росте ще швидше! Ось, прийшли в черевичках, сьогодні ледве нога влізла… росте.
— Нехай росте! Скільки треба на нове взуття? Ось, бери, – Антоніна Іванівна побігла до шафи, виймаючи накопичення. Вона відрахувала кілька тисяч і простягнула невістці. – Бери… не соромся. Я все розумію, життя нині дороге. Ти маєш рацію. А з Левом я поговорю. Він, звісно, не олігарх, але сина утримувати зобов’язаний.
— Прошу вас, Антоніно Іванівно, не кажіть нічого йому. Він забороняє мені вас хвилювати, а я наскаржилася… просто наболіло, накопичилося, – Марта раптово заплакала, а Антоніна Іванівна кинулася її заспокоювати. – Тихіше, дитино, тихіше. Ти не соромся, приходь, коли захочеш. Лев у батька пішов, характер у нього не цукор. Якщо щось вирішив, то не зрушити. Але він сина любить, тому буде й далі допомагати. Просто в нього зараз, мабуть, проблеми якісь на роботі. Він щось говорив, та я не прийняла близько до серця, а тепер розумію: напевно, у нього грошей немає, ось і почав економити. Він аліменти платить?
— Платить, але ж цього мало…
— Гаразд, не горюй. Я допоможу, поки жива, ви не пропадете.
— Спасибі, дорога Антоніна Іванівна! Я дуже вам вдячна! Я б у своєї матері попросила в борг, але ж вона в мене інвалід… усе на ліки йде.
— А хіба їй не дають безкоштовні препарати?
— Дають, але не всі. Немає в неї зайвих грошей нас утримувати.
— Розумію, сама пенсіонерка.
— Ви вибачте, що я вас своїми проблемами завантажила. Піду я, сину, збирайся. Треба ще на ринок заїхати за продуктами.
— Дзвони, Марто… якщо що.
І Марта зателефонувала. Уся в сльозах.
— Антоніно Іванівно, біда в нас! Мати віддала накопичення шахраям, а ми ці гроші хотіли витратити на ремонт у дитячій. В Павлика в кімнаті стелю сусіди залили, там стара баба живе, взяти з неї нічого… та й виріс він уже зі шпалер із машинками. Йому в школу потрібен новий стіл для уроків… – перераховувала Марта. – Не знаю, де грошей узяти на все…
— А скільки треба?
— З меблями і новою стелею тисяч 150.
— Так уже… чимало.
— Я матір просила, щоб вона в себе тримала гроші, бо в мене не накопичується, все витрачаю… а вона взяла й віддала все шахраям!
Антоніна Іванівна якось не подумала про те, звідки в Марти взялися 150 тисяч, вона була вражена схемою, на яку повелася мати Марти. Її переповнювало обурення і жалість.
— Нічого не зробити тепер?
— Ні. Ніхто їх шукати не буде. Згубна справа.
м Біда. Ну гаразд, дай мені подумати день-другий. Я тобі зателефоную.
Антоніна Іванівна не спала всю ніч. Телефонувати синові вона не стала, думаючи, що в нього проблеми з грошима. До того ж у Лева Опанасовича на тлі втоми і стресу почалася гіпертонія, йому було протипоказано хвилюватися.
Можливо, якби в Антоніни Іванівни не було потрібної суми, вона не стала б думати і міркувати. Вона просто поспівчувала б і залишила ситуацію на волю Божу, але біда була в тому, що Антоніна Іванівна нещодавно продала садову ділянку. І хоча Катерина, її донька, наполягала на тому, щоб покласти гроші в банк на збереження, Антоніні Іванівні було спокійніше знати, що вони лежать у шухляді шафки.
— А раптом щось трапиться… і не знімеш так відразу. Та й банки ненадійні, не хочу. Нехай у мене будуть, я нікому не довіряю, а тому на шахраїв не поведуся, – сказала вона. Катерина сперечатися не стала, зрештою, це були гроші матері. І розпоряджатися ними було тільки її право.
Неспавши усю ніч, Антоніна Іванівна все ж вирішила, що не можна залишати в біді невістку. Тому вранці вона зателефонувала Марті і призначила зустріч.
— Я дам тобі гроші, ось. Це на ремонт, щоб Павлик жив у хороших умовах.
— Що ви, Антоніно Іванівно, це великі гроші… я не можу взяти.
— Бери, Марто. Я хочу допомогти. Мені поки не треба, а потім віддаси.
— Звичайно, я все віддам. Дякуємо вам, благодійниця ви наша! – Марта мало на коліна не впала, але Антоніна Іванівна зупинила невістку.
— Я лише дбаю про онука. Будь-яка вчинила б так само на моєму місці.
Марта поїхала, і її візити припинилися. Антоніна Іванівна соромилася дзвонити сама. Вона бачила внука зрідка, але він не дуже поширювався про справи вдома.
— Стеля не тече, – сказав він бабусі.
— А меблі купили?
— Стілець у мене новий, зручний. Мама обіцяла ще ліжко купити, – сказав хлопчик.
— Ну добре, – відповідь задовольнила Антоніну Іванівну, вона й не думала їхати й перевіряти, на що були витрачені її гроші. Ніхто не дізнався, що вона дала в борг невістці.
Ніхто не дізнався б про цю “угоду”, якби Катерині Опанасівні терміново не знадобилися гроші. Точніше, вони знадобилися самій Антоніні Іванівні. Але вона була готова прожити і без них.
— Значить, ти вже три місяці переш вручну, – не могла повірити Катерина. – А машинка в тебе для виду стоїть.
— Я намагалася полагодити, але не виходить.
— А що, як нову купити? Не думала?!
— Зараз одні дурниці продають, за такі гроші які у мене є. А щоб фірмове взяти, то я зараз не можу собі дозволити таку розкіш.
— Мамо, не говори дурниць! Якщо тобі шкода витрачати гроші, і ти хочеш купити на них щось цінніше, то я сама куплю тобі машинку. Тільки прошу, поїхали разом. Виберемо те, що тобі сподобається.
— Добре, поїдемо. Але тільки через тиждень, коли в мене буде пенсія.
— А навіщо тобі пенсія?
Мати не відповіла.
— Мам?!
— Та в мене ще праска згоріла… а без неї ось зовсім погано.
— Добре, що ще в тебе вийшло з ладу? Не змушуй мене лазити по шафах.
— Все інше працює.
— А фахівця з вікон, чому досі не викликала? На вулиці вітер, у тебе з вікон так дме, немов ми на вулиці стоїмо.
— Я дзвонила, вони занадто дорого беруть за виїзд.
— Мамо, я чогось не знаю? У тебе проблеми з грошима? Коли було, щоб ти жила від пенсії до пенсії? – Катерина Опанасівна здивовано подивилася на матір.
Вона знала, що Антоніна Іванівна має відкладену суму з продажу будинку і була переконана, що мати бере з цього “фонду” на особисті потреби, саме тому не хоче вкладати ці гроші в банк. І раптом така дивина, немає грошей навіть на базові потреби.
Знаючи, що навколо повно шахраїв, Катерина не на жарт захвилювалася. Особливо їй не сподобалася дивна реакція матері на ці запитання, немов вона не хотіла їй про щось говорити.
— Де гроші, мамо?! – Катерина Опанасівна суворо подивилася на матір, Антоніну Іванівну. Та відвела погляд і промовчала. – Мам… розкажи мені, будь ласка, куди поділися гроші з продажу саду. Тебе хтось обдурив? Ти довірилася шахраям? Або вклала фінанси в сумнівну схему?
Вона все-таки домоглася від матері зізнання про те, що сталося.
— Уже рік минув, а вона не поспішає повертати? – ахнула Катерина.
— Поверне, я почекаю.
— Звичайно. Тримай кишеню ширше!
— Сподіваюся, ти не скажеш Левові?
— Не скажу. Але зроблю все, щоб повернути гроші.
– Я для Павла… хотіла як краще.
— Ось і подивимося, який ремонт Марта зробила на твої кошти.
Катерина Опанасівна не стала слухати матір і вирушила до невістки додому. Там її зустрів племінник і старший син Марти, Ігор.
— Добридень, тітко Катю… а мами немає.
— Нічого страшного. Чаєм пригостите?
— Звичайно, проходьте.
— Як твої справи? Як навчання?
— Добре, вчуся. З дівчиною зустрічаюся, одружитися хочу.
— Зарано…
— Мати теж каже… що я ще дурний і не готовий до дорослого життя.
— Ну щодо першого пункту я не згодна, а що не готовий, то правильно.
— Та це все через те, що я мотоцикл розбив! Мати на мене так кричала…
— Який мотоцикл?
— Ось, уже колишній… – Ігор показав фотографії. – Мати на іменини подарувала. Гарний був… шкода, що недовго я на ньому покатався.
— А звідки у твоєї матері гроші на такий дорогий подарунок? – насупилася Катерина.
— Я не знаю. Може, вітчим дав…
— Лев Опанасович?
— Ну так. Він же Павлику все купує, на його гроші й живемо. Мати вже кілька років не працює. Він нас і утримує.
— Ясно. А ремонт в його кімнаті зробили?
— Ще ні, мама сказала, що треба дочекатися поки вітчим грошей дасть. Я її просив мотоцикл відновити, але вона мені догану зробила і тепер я на метро їжджу… ну нічого, впевнений, вона ще погодиться!
— Будь обережнішим наступного разу… добре, що живий залишився, – сказала Катерина.
Квартира Марти не здавалася старою. Нова техніка, нормальний посуд, фрукти на столі… усе це свідчило про те, що жили вони нормально.
— Скажи, Ігорю, а що вирішилося з тією історією… з грошима?
— З якою?
— Коли твоя бабуся шахраям накопичення віддала?
— Нічого не вирішилося. Та хто візьме заяву на три тисячі гривень?
— Три?! – охнула Катерина.
— Ну так. А звідки в моєї бабусі більше? Вона ж пенсіонерка…
— Не знаю, я не в курсі подробиць, – відповіла Катерина. – А мати ж коли прийде?
—Увечері. Вона пішла якраз до бабусі. Їй щось передати?
— Не треба. Я завтра зайду.
Катерина дотримала слова, приїхавши наступного дня. Але тепер вона була переконана, що Марта не стане повертати борг. Попередньо Катерина поговорила з братом і впевнилася, що він стабільно надсилав гроші колишній дружині й повністю забезпечував її навіть попри власні труднощі. Тому Катерина була готова до розмови.
Марта, звісно ж, підтвердила те, що брала гроші, коли зрозуміла, що Катерина все дізналася.
— Я віддам… але трохи пізніше. Мені потрібен час, щоб зібрати… ти ж знаєш, що мою матір обікрали…
— Забрали три тисячі, – усміхнулася Катерина.
— Тобі смішно, а для нас це великі гроші! Спробуй одна виростити двох синів.
— Судячи з чеків про перекази, твоїх синів і тебе утримує Лев.
— Все ти розрахувала, порахувала. Нічого не доведеш, Катю. Розписку ваша бабуся не брала з мене, а отже, це був жест доброї волі.
— Це означає, Марто, що ти мою матір обікрала. І якщо через три тисячі справу не заводять, то 150 це вже велика сума, тягне на термін…
— Дурниці, вона сама дала мені гроші! – захвилювалася Марта.
— Але спочатку ти підтвердила, що взяла в борг і віддаси!
— У суді нічого не довести.
— А з диктофоном усе чудово доведеш, – Катерина ввімкнула запис на телефоні. – І в матері є запис дзвінка, вона в мене розумна жінка, у борг, значить, у борг, – трохи прибрехала Катерина.
Марта позеленіла від злості.
— Тиждень тобі, щоб зібрати гроші. Бери де хочеш, але я цього так не залишу.
— Та що ти зробиш…
— Як мінімум через суд доб’юся, щоб Лев перестав платити аліменти. Бабуся вже оплатила їх на роки вперед, авансом.
— А на що ж ми будемо жити?!
— Не знаю, і знати не хочу. Тиждень тобі… поки Лев не знає, що ти обікрала нашу маму. Але повір, якщо він дізнається… тобі не минути лиха.
Катерина Опанасівна розвернулася і вийшла з квартири, грюкнувши дверима. А Марта кинулася дзвонити своїй матері.
Виявилося, що в пенсіонерки є накопичення і суму, взяту в борг, повернули, хоч і не всю. Але Антоніна Іванівна була рада і цьому.
— Я знала, що Марта – чесна жінка, – сказала вона доньці.
— Більше їй не давай нічого, добре?
— Хіба тільки маленькі суми, на Павла.
— Його утримує Лев. У нього знову все гаразд із грошима, не переживай і не думай про це. Краще давай купимо тобі нові шпалери і освіжимо ремонт у спальні. А то якось… нудно. Настала пора оновлення.
— І то вірно. А решту грошей покладемо на рахунок. Щоб не було спокуси витратити.
— Добре, – посміхнулася Катерина. Її мета була досягнута, хоч і ціною стосунків із невісткою. Але Марта й раніше не була їй близькою, тож… Катерина нічого не втратила.
А головне, те, що втратила її мати, було віддано назад.
