Іноді читаю тут життєві історії. Життєві ситуації, традиції про які не всім рідним та близьким можеш розповісти. А в наш час близьких людей раз-два й усе. Отож і в мене так.
Хтось, прочитавши мою історію, подумає, нісенітниця, нема чим зайнятися. Але всі ми різні і у всіх міра своя. Я доросла жінка (жінка – це дружина та мати). Мати щаслива, а ось дружина я погана, я так гадаю. Друзів я не маю, є знайомі.
Не прагну заводити нові знайомства. У дружбу не вірю, та й немає бажання сидіти на кухні обговорювати чиїсь зради, поганих чоловіків тощо. От і живу, уся в сім’ї. Чоловік завжди на роботі, дитина в саду. Одна у чотирьох стінах, побут. Прибирання, приготування, прання, гра з дитиною і так все по колу протягом дня.
Декретну відпустку багато чоловіків сприймають саме як відпустку. Так і кажуть: “ну ти ж у відпустці відпочиваєш”. Протягом кількох років у цьому стані нерви шалені. З чоловіком говорити у нас не виходить, він мене не слухає, а якщо і послухає, то одразу ж каже: «що ти все ниєш?». І так уже кілька років.
Із дітьми допомоги від чоловіка взагалі немає. Коли я, за день втомлена, хочу спати, він мені з усмішкою заявляє: «від чого ти втомилася? Ти ж удома сидиш, нічим не займаєшся?». Про ліжко я мовчу. Близькості взагалі не хочу, вже. А якщо й виходить, то почуваюся просто використаною. Чоловік завжди під час близькості думає лише про себе.
Останнім часом чоловік почав сердитися на мене, тикати, мовляв, навіщо така дружина, якщо немає близькості, не розмовляємо днями. А мені добре. У глибині душі відчуваю, що через образи, слів найпринизливіших, сказаних на мене, докорів, любові вже практично немає. Розумію, що від розлучення мене стримують лише діти.
Я не знаю, як мені вчинити, що змінити у собі, як поговорити з чоловіком (адже він не чує мене ніколи). Хто був у такій ситуації, як все вирішили, як вийшли з цього періоду?
