Ганні вже п’ятдесят. Зі своїм чоловіком вона живе, як то кажуть, на віру — без жодних штампів у паспорті. Уже дванадцять років вони разом, і обом воно якось не муляє. Зрештою, хіба той папірець щось вирішує, коли люди вже дорослі?
Ганна колись була заміжня. Вискочила рано, у двадцять, а в двадцять один уже й дитинка з’явилася. Зараз її Нелі майже тридцять, вона й сама заміжня, має маля.
Рік тому донька з чоловіком взяли квартиру в кредит, тепер живуть у двокімнатній. Онучці нещодавно п’ятий місяць пішов — сім’ї важкувато, звісно, але якось дають собі раду.
Неля теж заміж пішла рано, одразу після інституту.
Але з дітками не поспішали — вирішили, що спершу треба своє житло мати, бо по орендованих кутах не набігаєшся.
Так сталося, що в Ганни дві квартири. Одна — однокімнатна, що залишилася після розподілу майна з колишнім чоловіком. А другу, двокімнатну, Ганна купила вже сама, коли була в розлученні.
Виплатила за неї швидко: і спадок допомог, і гроші з оренди першої квартири ставали в пригоді.
Її нинішній чоловік, Павло, — майже ровесник. Теж був одружений, має доньку, якій зараз двадцять п’ять. Власного житла Павло не має: коли розлучався, залишив свою частку колишній дружині в рахунок аліментів.
Має він хіба третину в материній квартирі, де ще живуть старенька мати та сестра. Ганна розуміє, що претендувати там на щось важко, та й сестра за мамою доглядає, тож хай їй більше й дістається.
Живуть вони, як ви вже здогадалися, у Ганни. Жили нормально, тихо. Гроші до купи складали, на побут вистачало, не сварилися.
Але нещодавно між ними пробігла така чорна кішка, що Ганна всерйоз задумалася: а чи не пора Павлові з речами на вихід?
Усе почалося з того, що донька Павла надумала виходити заміж. Здавалося б — і на здоров’я!
Ганна їй не мати, бачилися вони за ці роки рідко, дівчина Ганни цуралася, та й колишня дружина Павла — жінка з непростим характером. Але весілля чужої дитини раптом стало причиною справжнього протистояння в їхньому домі.
— Коли моя донька виїхала з однокімнатної, — розповідає Ганна, — я її знову здала. Гроші зараз не зайві. Неля в декреті, хочеться молодим допомогти, внучці гостинців купити. Та й собі треба на старість щось відкласти, бо пенсія вже не за горами.
Павло спочатку на ту квартиру й не заглядав. Роби, мовляв, як знаєш. А нещодавно приходить із «проханням»: уступити ту квартиру його доньці. Ганна навіть не зрозуміла спочатку.
Квартира здана на три роки, люди там живуть порядні… Навіщо їх виганяти?
Але виявилося, що Павло мав на увазі зовсім інше. Не здати мою квартиру його доньці, а віддати.
Просто так, на кілька років, щоб молодята могли собі на власне житло назбирати. У Ганни аж мову відібрало.
— Ну ти й придумав! — нарешті вимовила вона. — Я з тієї оренди гроші маю. Доньці допомагаю, на старість відкладаю. Як це — віддати? Задарма, чи що? Пробач, Пашо, але ні.
— Та до пенсії тобі ще десять років, — почав чоловік. — Багато хто й після пенсії працює. І взагалі, Неля твоя вже доросла, сама впорається. Вона ж не мати-одиначка.
Ганна від такої нахабності аж розсміялася, чим Павла зовсім розізлила.
— Оце ти розсудив! Моя донька доросла — хай сама викручується, а твоя — маленька дитинка? Ні, голубе, раз вона заміж зібралася, то теж доросла, хай і дбає про себе сама.
— Я всього лиш попросив зробити для моєї доньки те саме, що ти зробила для своєї! — образився Павло. — Чому твоя там жила роками і спокійно збирала гроші, а моя має за оренду купу грошей відвалювати?
— Моя донька там жила, бо квартира моя! А твоя може йти жити до своєї матері, твоєї колишньої. Немає вільної квартири? Мати не хоче з зятем жити? Прикро, Пашо, але хіба це мої клопоти?
— Я думав, ми сім’я… — Павло відвернувся і надувся, як миша на крупу.
І з того дня чоловіка наче підмінили. Почав, як каже Ганна, «беркидати». Днями отримав аванс, вона точно знає. Попросила оплатити інтернет та світло — він навіть не відгукнувся.
Раніше гроші на картку кидав, бо вона продуктами закупається, а тепер — зась. Демонстративно купив собі баночку ікри, відрізав ледь не пів батона і з’їв усе сам, нікого не спитавши. Сміх та й годі!
Ганна не втрималася, зробила зауваження: мовляв, рахунки не оплачені, ікрою навіть не пригостив, грошей не дав.
— А я мушу? — Павло ніби тільки й чекав на це питання. — Ти мені ясно дала зрозуміти, що в нас не сім’я, а так… сусідство. Я витрачаю свою зарплату, як хочу. Захотів ікри — купив і з’їв. Хочеш? Піди й купи. А рахунки — то за твою квартиру, чого я маю їх платити?
— Бо ти в моїй квартирі живеш! — гаркнула Ганна. — Точніше, жив. Бо раз так, то збирай свої манатки і йди собі з миром. Дармоїда мені не треба, а кота я собі й сама заведу, якщо захочу.
Павло до чемоданів не кинувся, пішов у кімнату, а за кілька хвилин Ганні на картку прилетіли гроші. Не весь аванс, але чимало.
— Я ж добре розумію, що йти йому нікуди, — каже Ганна. — Мама його не чекає, сестра — тим паче. Але перш ніж отак «викаблучуватися», треба було про це подумати.
Зараз я лягаю спати в іншій кімнаті, на його спроби помиритися — мовчу. І все більше думаю: а чи не пішов би він лісом? Усе було добре, поки було… а тепер наче відрізало.
Подруга Ганну підтримує: нащо їй на шостому десятку цей «приживал»? І справді, жили ж душа в душу… а одна така суперечка — і все життя шкереберть.
Складна це річ — спільне життя, коли в кожного за спиною свій багаж, свої діти та свої інтереси. Іноді здається, що ми будуємо спільне майбутнє, а виявляється, що кожен просто шукає зручний куточок для себе.
А як ви думаєте, любі наші читачі, чи мала Ганна поступитися заради спокою в домі, чи все ж таки вона має повне право розпоряджатися власним житлом тільки на користь своєї дитини?
