Літній вечір у селі — це щось особливе, знаєте. За верхівки ясенів повільно ховається багряне сонце, вкладаючись на спочинок. Де-не-де ще перегукуються півні, ліниво валують собаки, а з подвір’їв чути брязкіт відер — то господині пораються.
Микола привіз синів до свого батька, діда Тимофія, погостювати, а сам узяв відпустку, щоб перекрити стареньку хату.
Восьмирічний Ромка і шестирічний Дмитрик миттю злилися з місцевою дітворою. Вони цілими днями пропадають на ставку, бродять вибалками в пошуках солодкої суниці й змагаються, хто вище вилізе на стару шовковицю. Воля!
Справжня, нестримна воля! Такого роздолля у міських бетонних джунглях їм ніхто ніколи не дозволяв.
Та коли вечоріє, щасливі, але втомлені хлопчаки вертаються до хати, і починається нудьга. Так же хочеться перед сном мультики подивитися! А телевізора в діда Тимофія нема.
Точніше, стоїть якийсь старенький ящик, але нічого не показує — тільки сніжить і шипить. Хлопці вже й батька просили купити нового, але дід затявся:
— Нащо гроші на вітер пускати? — відмахується він. — Брехунець на стіні грає, та й годі. Мені що треба? Погоду почути, новини щоб розказали. А кіно я не дивлюся, очі вже не ті.
В один із таких теплих вечорів брати ніяк не могли вгомонитися. Крутяться на перинах, хихикають.
— Ромцю, Дмитрику, я ж завтра вранці їду, — каже Микола, зазираючи за фіранку, де вмостилися малі. — Слухайтеся дідуся. А в кінці літа я за вами приїду, добре?
— Ти нас забереш, і я піду до школи! Ура! — радісно підстрибує менший, Дмитрик.
— А я вже в другий клас! — поважно додає Ромка.
— Добре-добре, школярі, спіть уже, — усміхається батько.
— А казку?! — починає канючити Дмитрик.
— Тату, ну правда, розкажи щось цікаве, — просить Ромка.
— О ні, хлопці! — сміється Микола. — Це вам до діда. Він багато всякого знає. І про лісовиків, і про відьом. Його просіть.
Малі в один голос загукали:
— Дідуню, розкажи нам страшну казку! Розкажи!
Тимофій перезирнувся із сином, сів на краєчок ліжка біля онуків.
— Та що ж вам таке розказати? — задумливо промовив він, чухаючи сиву бороду.
Хлопці вмить замовкли й затамували подих, дивлячись на діда великими очима.
— Е, ні! — хитро примружився старий. — Спочатку лягайте гарненько і заплющуйте очі. Так слухати краще.
Малі невдоволено посоплили, зиркнули на батька, потім на діда, але слухняно лягли.
— Розкажу я вам, хлопці, бувальщину про злу відьму, — дід перейшов на таємничий шепіт. — Жила така колись у нашому селі. І все лихо йшло від неї, клятої.
То корова здохне невідь-чому, то діти малі хворіти почнуть. Усі знали, чиїх це рук справа, але нічого вдіяти не могли. Боялися. Давно це було…
Дід важко зітхнув і лагідно погладив Дмитрика по вихрястій голові.
— Я тоді якраз такий був, як твій брат Ромка. Еге ж… — він провів шорсткою долонею по обличчю, ніби стираючи пил десятиліть. — А трапилася ця історія якраз на Великдень. Усе село заздалегідь готувалося: паски місили, крашанки малювали в цибулинні, ковбаси вудили. Свято ж яке велике!
А після всеношної служби, удосвіта, священник біля церкви все те добро святив. Люди христосалися, цілувалися. І тільки як посвятять — тоді вже до столу, розговлятися. Такий звичай був. Святий закон.
І от, слухайте. Давно це було…
Сусідки, тітка Параска й моя мати, змовилися йти святити паски разом. Причепурилися у найкраще, склали все багатство у вербові кошики, рушничками накрили й вирушили.
А ми з товаришем моїм, Михасем, слідом ув’язалися. Йдемо, дуріємо, штурхаємо один одного. Поки вулицею йшли, до нас ще люди пристали — і жінки, і старенькі бабусі.
Потім і чоловіки наздогнали. Утворилася ціла процесія!
Бабуні йдуть, моляться тихенько, пісень побожних співають, а нам, малим, смішки — весело ж!
Вийшли ми всі гуртом на центральний шлях. У кінці вулиці вже й бані нашої церкви блищать на сонці.
І тут — мов з-під землі! Ніхто й не зрозумів звідки, але обганяє нас… колесо від воза. Самісіньке! Котиться собі попереду, підстрибує, і прямісінько посеред дороги, перед усіма людьми несеться. Диво та й годі!
Ми з Михасем як побачили — аж заверещали від радості! Таке диво! І давай наввипередки за тим колесом бігти, щоб схопити.
— Стійте! — як гаркне Михасів дід, старий Матвій. — Не смійте руками чіпати! Це відьомські штуки! Назад!
Усі люди так і стали, мов укопані. Зашушукали, захрестилися.
А дід Матвій вирвав штахетину з чийогось тину — та як кинеться за тим колесом! Наздогнав, просунув палицю поміж спиці, і колесо гепнулося в пилюку.
Стоїть старий, озирається навкруги, шукає щось.
А люди завмерли, бояться й на крок підійти. Дід поплескав себе по кишенях кожуха, дістав мотузок. Обмотав те колесо і як закине високо-високо, на грубу гілку старого клена, що ріс при дорозі!
— Все! — махнув він рукою, обернувся до нас і так важко схопився за серце. — Йдіть із Богом. Більше біди не буде.
Люди з острахом рушили далі. А дід Матвій так і залишився стояти, зіпершись на чужий тин.
— Матвію, ти йдеш чи як? — гукнув хтось із чоловіків.
А він тільки рукою слабко відмахнувся й голову схилив. Ледве на ногах тримався.
Посвятили ми паски, вистояли службу і вже такі щасливі, просвітлені додому вертаємося. Ідемо, христосаємося з усіма. Душа так і співає!
Аж тут назустріч біжить жінка із сусіднього кутка, засапана, перелякана. Побачила тітку Параску з Михасем і руками замахала:
— Ой, людоньки, горе ж яке! Параско, батько твій щойно Богові душу віддав! Біжіть мерщій!
— Як віддав?! — зойкнули жінки. — Тільки ж живий-здоровий стояв! Як так швидко?
Ми з Михасем перезирнулися перелякано — та як припустимо щодуху! Жінки заголосили, і всі побігли за нами.
Ще здаля ми побачили, що біля того старого клена, куди дід Матвій колесо закинув, натовп зібрався. Коли ми протиснулися крізь людей… подих перехопило.
На гілці висить мотузок, а на ньому, перев’язана посередині, мов лантух із половою… мертва стара відьма. Та сама, з нашого села.
Жінки хрестяться, шепочуть молитви. А знімати її з дерева ніхто не наважується. Страшно.
— Отак дід Матвій врятував нас із Михасем від вірної смерті, — тихо зітхнув старий Тимофій. — Своє життя віддав, а нас зберіг. Знав старий, що відьма за свою наругу його зі світу зживе, але собою пожертвував…
Дід подивився на малих. А вони вже сопли в дві дірочки, міцно заснувши під його тиху розповідь.
Тимофій дбайливо підіткнув ковдру, поправив подушки і навшпиньках вийшов на ґанок.
У нічній сільській тиші тільки цвіркуни виводили свої одвічні мелодії. Дід дістав цигарку, запалив. Випустив тоненьку цівку диму й підвів очі до неба, густо всипаного зорями.
Він знав: десь там, серед того зоряного пилу, зараз дивиться на нього дід Матвій. Дивиться і обов’язково всміхається в сиві вуса.
Ось таку містичну, але дуже глибоку історію надіслала нам читачка з Полтавщини, а ми з радістю ділимося нею з вами. Кажуть, що світ завжди тримався на тих, хто ладен пожертвувати собою заради інших, навіть коли зло здається непереможним.
А у вашому роду зберігаються такі перекази про людей, які вміли бачити більше за інших і не боялися захистити слабших?
