Мешканець Бучі Валентин Дідковський самотужки зупинив російську колону на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Він після інсульту став до лав районного батальйону тероборони.
Його батальйон ще не завершив формування, коли колони ворога, рухаючись на столицю, вже зайшли у Бучу. Армійські підрозділи та добровольчі формування відійшли і готувалися дати росіянам бій в Ірпені. В Бучі не залишилося нікого, хто спробував би зупинити противника. Нікого, крім Валентина Дідковського.
26 лютого Валентин поїхав до свого підрозділу і переконав видати йому легкий протитанковий гранатомет та декілька протипіхотних гранат. Вранці наступного дня колона з декількох десятків одиниць техніки та сотень ворожих солдат вже рухалася вулицею, де жив чоловік, у напрямку Ірпеня.
“Це трапилось 27 лютого 0 7 ранку. Я почув гуркіт тяжкої техніки. Виглянув у хвіртку і побачив, що вони вже доходять до школи – це метрів за триста звідси. Я побіг в гараж – там у мене було заховані гранати, гранатомет. Гранати приготував до бою, запали повкручував, приготував гранатомет. І вийшов на вулицю. Бачу, повз пройшов один БТР, другий, БМПшка пройшла. Я бачу з тієї сторони дуже багато техніки йде. Бачу, по сторонах вулиці по тротуару ідуть росіяни. Один зовсім близько пройшов. Я підскочив до причепа, виліз на нього, встав”, – пригадує герой.
Валентин, виглядаючи через паркан власного будинку, почав вишукувати ціль, бо розумів, що танку або бронетранспортеру нашкодити не зможе. Довго чекати не довелося – п’ятим у колоні пересувався військовий бензовоз.
Дідковський закинув на плече гранатомет, прицілився і зробив постріл. Влучив. Бензовоз вибухнув, запалав і зупинився, перекривши шлях колоні. І поки російські солдати, що супроводжували колону намагалися визначити, звідки пролунав постріл, Валентин зіскочив з автопричепа, якій слугував йому вогневою позицією, і почав кидати гранати через паркан.
Він ледь не загинув від вогню у відповідь. Його будинок розтрощили чергами з російських БТРів. Але Валентину вдалося врятуватися, зв’язатися з командиром свого підрозділу та навести вогонь української артилерії на зупинену російську колону.
“Я заховався за гараж, потім виламав паркан сусідів і заскочив туди. Заховався там в літній вбиральні. І давай хлопцям дзвонить нашим, на “Жираф”. Потім десь через хвилин 5-10 почали хлопці їх шкварить. Були такі вибухи… не знаю, чим саме били, але дуже великі вибухи були”, – згадує Дідковський.
Частина розбитої колони рушила в бік Ірпеня в об’їзд заблокованої вулиці, але вже через кілометр наштовхнулася на позиції місцевих тероборонівців. Ворог втратив два бронетранспортери та близько відділення солдат і був змушений відступити в Бучу. Наступ на Київ з боку Бучі був зупинений, з цього напрямку росіяни відтоді не просунулися вперед ані на метр.
Після цього Валентин ще деякий час залишався у окупованій Бучі, продовжував спостерігати за пересуванням російських колон та коригував вогонь української артилерії.
“Я сидів у висотці у квартирі знайомого, так, що мені було видно весь цей район. Про росіян, про кожне їх пересування я хлопцям передавав. Потім у мене така думка з’явилась, що вони мене можуть шукати. Воно так і трапилось”, – розповідає чоловік.
Окупанти почали розшукувати його та інших бійців сил оборони. Декількох партизан було затримано та розстріляно. Залишатися в місті стало небезпечно. І Валентин приєднався до свого підрозділу в Ірпені, де і воював до звільнення Київщини, а потім разом із побратимами допомагав містянам долати наслідки окупації.
Зараз він у складі підрозділу тероборони продовжує патрулювати місто і готовий, за потреби, вирушити на передову
