Стоячи на балконі, Наталя спостерігала за свекрухою, Марією Матвіївною, яка самотньо сиділа в сутінках на лавці біля під’їзду. Вона вагалася: чи варто покликати її?
Адже Наталя знала: якщо спробує, Марія Матвіївна лише підніме обличчя і мовчазним рухом голови покаже, що ще трохи посидить.
Її свекруха виходила на свіже повітря лише тоді, коли лавка була порожньою. Міські бесіди ровесниць – про комунальні послуги, про захмарні ціни на продукти – були їй абсолютно чужими. Вона все своє життя прожила в селі, а вже два роки була змушена жити під дахом сина та невістки.
— Мама зовсім згасає, — зітхнула Наталя, звертаючись до чоловіка. — Час вже здійснити її бажання.
— Зачекаємо ще трохи, — відповів чоловік, — не все ще готове для її переїзду!
Два роки тому її будинок згорів дотла, залишився лише фундамент. Вогонь знищив усе: хату, сарай із курником і курами, невеличку теплицю. У той фатальний день Марія Матвіївна була на базарі, продаючи зі свого городу огірки та помідори.
Чи то коротке замикання, чи забутий увімкнений електроприлад — полум’я спалахнуло миттєво, підтримуване сильним вітром. Бідолашна жінка повернулася вже на згарище.
Односельці ще довго з жахом згадували, як вона бігала по чорному двору, забруднена сажею, і кричала від розпачу. Вона жила сама, окрім курей ніхто не постраждав, але будинок був для неї основним джерелом добробуту.
Після того, як Марія Матвіївна пережила приступ, її син Іван та невістка Наталя забрали її до себе в міську квартиру. Довгий час жінка була частково паралізована, але згодом почала потроху ходити.
— Мамо, полежіть ще трохи, вам не варто так багато ходити, — просила її Наталя.
— Ні, зараз я розходжуся, а потім поїду до себе в село, — відповідала свекруха.
Тоді всі вирішили, що Марія Матвіївна втратила розум. Можливо, вона не пам’ятала, що сталося? Усі почали обережно випитувати.
— Ви думаєте, я збожеволіла? — з посмішкою запитувала свекруха у Наталі. — Та ні ж, я все пам’ятаю: що будинок згорів, що в лікарні я лежала. Я так думаю: поживу в сусідки Поліни, вона теж самотня, я їй і по господарству допоможу, і пенсію накопичу, буду знову потроху будуватися. Я ж знаю, що ви теж живете скромно, і ось — онучка росте, а я її кімнату займаю. Зайва я тут.
Ніхто не наважувався сказати їй, що її сусідка і подруга, баба Поліна, нещодавно пішла в засвіти, і її будинок вже ділили між собою родичі, погрожуючи судовими позовами. Усі боялися, що ця новина погіршить здоров’я літньої жінки.
Поліна була для неї найближчою людиною, не тільки духовно, а й тому, що жила найближче. Також у Марії Матвіївни була улюблена молодша сестра Ганна, яка давно проживала за кордоном у Фінляндії.
Клімат там, звісно, зовсім інший, але вона звикла і приїжджала раз на п’ять років. І було у бабусі Марії два сини: Іван та молодший Дмитро. Дмитро, як і сестра, жив за кордоном, працював на кораблях, ходив у рейси.
Найбільше Марію Матвіївну обтяжувало те, що вона займала кімнату онуки-студентки, яка через це не могла навіть подружок до себе запросити. Чомусь їй здавалося, що дівчатка обов’язково мають збиратися в когось вдома.
— Бабусю, вже не той час, зараз ми всі спілкуємося через інтернет! — пояснювала онука Люда бабусі.
— Ну що це за спілкування? — дивувалася бабуся. — Навіть чаю разом не попити.
Крім того, що вона соромила онуку, Марія Матвіївна не хотіла заважати синові з невісткою, адже бачила, як скромно вони живуть.
Вона намагалася не бути тягарем і допомагати в прибиранні та готуванні, але так, як це робила невістка, у неї не виходило — бабуся насилу пересувалася, а ліва рука погано слухалася.
Коли вона дізналася про бабу Поліну, то довго плакала, а потім заявила:
— Діти мої, не ображайтеся, але я твердо вирішила: влаштуйте мене в будинок для літніх людей. Іванку, у тебе є довіреність, я тобі її ще в лікарні написала, ти можеш вирішувати за мене всі ці питання. Будь ласка, я дуже хочу, там хоч поспілкуватися буде з ким. А якщо дорого туди влаштуватися, то продай мою ділянку. Можливо, вона і дешево коштуватиме, але хоч скількись!
Обуренню Наталі, Івана та онуки Люди не було меж, але поступово бабуся привчала їх до цієї думки.
Іван, здавалося, і зайнявся документами для будинку літніх людей, і сказав, що землю продав, але там така тяганина з влаштуванням — бюрократія жахлива.
Дав грошей директору, але той все одно зволікає, чекає, коли черга підійде. Але ось вже скільки часу минуло, скоро осінь, а їй вже хочеться переїхати, залишити дітей та онуку в спокої.
Коли Марія Матвіївна після своєї вечірньої прогулянки повернулася додому, вона заявила прямо з порога:
— Іванку, якщо ти в понеділок не повезеш мене в будинок для людей похилого віку, я як-небудь поїду сама, так і знай! Я сама прийду до директора, так і скажу: давайте мені ліжко, гроші ви вже отримали, держава зобов’язана мене забезпечити!
Усі вихідні Іван десь пропадав. З’явився в неділю пізно ввечері, про щось нервово пошепотівся з Наталкою і сказав матері збиратися – він про все домовився з директором будинку для людей похилого віку, завтра їй буде ліжко і навіть, начебто, своя кімната.
На ранок виїхали на стареньких жигулях Івана. Марія Матвіївна ніяк не розуміла – чому син веде машину дорогою до її села, якщо треба їхати зовсім в інший бік.
— Мамо, там дорогу перекопали, тепер тільки в об’їзд треба їхати! – відповів син.
Ну гаразд! Ось уже знайомі сусідні села і ось уже село, де раніше жила Марія Матвіївна.
Старенька мимоволі заплющила очі – їй не хотілося бачити рідні вулички і ту продану ділянку, на якій вона жила два роки тому. Заплющивши очі, вона відчула, що машина пригальмувала і в’їжджає в якісь ворота.
Довелося розплющити очі. Машина в’їжджала на її ж ділянку з новим будинком, а біля воріт стояла й усміхалася її сестра – Ганна, яку вона не бачила десь як раз років 5.
Здавалося, що Марія Матвіївна непритомніє, все в очах попливло.
Коли стареньку привели до тями, і вона розцілувалася зі своєю сестрою, їй довелося пояснити все, навіть те, як вона мало не зіпсувала весь сюрприз.
— Мамо, ніхто землю продавати не збирався, а будувати новий будинок ми вирішили відразу! – пояснив їй Іван. – Тобі нічого казати не хотіли, ми просто взяли кредит, та й Дмитро вислав хорошу суму грошей, тут такий благоустрій був і будівництво – ого-го!
Тепер у тебе три кімнати, велика кухня з верандою, піролізний котел, душ, туалет. Точніше в тебе і в тітки Ані – вона вже півроку тут, виїхала з Фінляндії назавжди, внутрішнім ремонтом займалася, теж чекала на зустріч із тобою, але терпіла – усе ж таки сюрприз!
Але якби ти потерпіла ще два тижні, сарай був би добудований повністю з курником, але ти ж не хотіла чекати! І Дмитро приїхав би через два тижні, а ти взяла і всі плани збила!
Марія Іванівна і плакала, і сміялася, обіймала по черзі сестру, сина, невістку, онуку і не знала, як кому віддячити. Ну, хто ж знав, що такий сюрприз готується?
Ну чого ж вони мовчали – мало з розуму не зійшла від щастя! Яка ж радість, коли є такі рідні люди!
***
Ця історія про Марію Матвіївну, яка після втрати дому та здоров’я змушена була переїхати до сина в місто, є ще одним доказом того, як сильно ми прив’язані до свого коріння і звичного способу життя. Їй було важко адаптуватися до міського шуму та відчуття, що вона обтяжує рідних, особливо онуку.
Її думки були лише про повернення в село, навіть якщо це означало б жити в будинку для літніх людей, аби тільки не бути тягарем.
Ця розповідь показує, що навіть коли здається, ніби життя руйнується, надія та підтримка близьких можуть творити справжні дива. Син з невісткою, а також сестра та інший син, попри складнощі та мовчання, щоб зберегти сюрприз, зробили все можливе, щоб повернути Марії Матвіївні її дім, її свободу і відчуття належності.
Це нагадує, що іноді найбільша турбота — це не просто співчуття, а дії, які повертають людині її гідність і звичний світ.
Яка чудова і зворушлива історія, що змушує задуматися про те, як багато ми можемо зробити для тих, кого любимо, і як важливо вірити в краще.
Чи були у вашому житті подібні зворушливі сюрпризи чи моменти, коли ви зрозуміли, що справжня турбота проявляється в несподіваних діях?
