Я одружена 30 років. Заміж вийшла навіть не можу сформулювати чому. Майбутній чоловік закохався і своїм тиском, просто навіть можна сказати, змусив погодитись на пропозицію. Чоловік тоді усе кинув до моїх ніг.
Ось лише один епізод. Він вирішив мені влаштувати святкування дня народження у ресторані. Справа була взимку, і мій майбутній чоловік попросив мене надіти лише туфельки та шубку. Я не розуміла, чому не вдягнути чоботи? Коли я вийшла з парадної, переді мною стояв лімузин (як на весілля замовляють), а від дверей до машини червона килимова доріжка.
У нашій сім’ї не прийнято показувати почуття та емоції. Слово “кохання” дорівнює “борг”. Я не можу навіть сказати, чи любила я тоді чоловіка? Але роздумувати я не стала і у 22 роки вискочила заміж. Справді вискочила через пів року знайомства. Мої батьки не висловлювали жодних емоцій, думок, не давали порад, не розмовляли з майбутнім чоловіком, не влаштовували йому перевірок.
Захотіла заміж-іди. Десь за рік почали вилазити серйозні проблеми. Виявилося, що мій чоловік великий аматор випити. Причому завжди з перебором. Я була в шоці. Але по молодості я сподівалася, що перевиховаю чоловіка. Розмовляли, домовлялися, він тримався, потім зривався. Я не знала, що робити, розлучатися? Але мої батьки якось кисло відреагували на мої розповіді, не дуже хотіли приймати мене назад. У моїй кімнаті жила сестра-школярка і всі були задоволені тим, що я живу в іншому місці. І я вирішила зачекати.
Чоловік намагався якось обмежити себе, але то застілля на роботі, то друзі. Друзі-приятелі почали розповідати, що чоловік завжди пив багато, то одна дівчина його покинула, то інша через випивку. При цьому чоловік дуже добре заробляв і ставився до мене (якщо не рахувати випивки) дуже добре.
Він ніколи не забороняв мені спілкуватися з подругами, не шкодував грошей на все що завгодно, прощав мені все — капризи, лінощі, відсутність сніданку, вечері, немитий посуд, неприбранепомешкання, будь-які бажання, тільки висловлені, виконувалися. Я розуміла, що ніхто до мене так ставитись не буде. Але ось пияцтво мене дуже дратувало.
Зрештою, я все-таки зважилася розлучитися, але виявилося, що чекаю дитину. Подітися було нікуди. Чоловік був щасливий. На якийсь час вів тверезий спосіб життя, але коли синові було 2 роки, чоловіка знову стало накривати цією хвилею.
Останньою краплею стало те, що він жбурнув у сина диванною подушкою, збив його з ніг, а син ударився об одвірок, набив гулю. Я зібралася і серед ночі поїхала до мами. За кілька днів я повернулася подивитися, що з чоловіком і застала його вже в напівнепритомному стані. Довелося викликати за гроші лікаря, приводити його до тями.
Два тижні я сиділа біля нього невідступно. Коли він уже прийшов до тями, то я оголосила про розлучення. Але чоловік буквально кинувся переді мною на коліна і присягався, що переборе себе.
Розлучення ми відклали, але жити я залишилася у мами. Чоловік приїжджав, був тверезий, грав із сином, гуляв, але їхав до себе. Через пів року він запросив нас із сином повернутися до нього, і ми поїхали на розвідку. За ці пів року чоловік повністю зробив ремонт, обставив новими меблями і це в ті роки, коли у продажу нічого не було. Але він дуже діяльний і міг дістати все, що завгодно, та й заробітки в нього були пристойні, а з підпілля можна було дістати все. Все нове, все із чистого листа.
Ми домовилися, що перший запій — розлучення. Я дуже довго з побоюванням ставилася до будь-яких його затримок, відряджень, поїздок на рибалку. Тільки через 3 роки я змогла якось знову довіряти йому. І ми вирішили народити другу дитину.
І ось коли молодшому було 4 роки, чоловік почав знову потихеньку випивати, і з кожним разом все більше і більше. У такому вигляді він починав виховувати старшого, син хамив, замикався, чоловіка важко було вгамувати. Я терпіла дуже довго, ми навіть купили однокімнатну квартиру в передмісті, але мій терпець урвався, і я вже хотіла завести розмову про розлучення (старший вже навчався в інституті), як чоловік дивлячись прямо в очі сказав: «Будь ласка, не зраджуй мене. Я живу тому, що ти поряд». Скільки болю було у його погляді. Мені стало зрозуміло, що він один ні за що не впорається, просто зіп’ється за пару років.
Але тут виступили мої діти. Старший син уже був дорослим, він перестав спілкуватися з батьком від слова зовсім, незважаючи на те, що мешкав з нами під одним дахом. Називав батька слабаком, і навіть коли ми запропонували синові піти на зйомну квартиру (навіть частково за наш рахунок) він сказав, що наша думка його не цікавить, він має право тут жити і робитиме, що вважає за потрібне.
Пізніше до нього приєднався молодший. Вони спочатку ігнорували чоловіка, його прохання, вимоги, а потім і до мене почали також ставитись. Коли я почала їх соромити, нагадала Біблійну історію про Хама, що вони живуть за наш рахунок, за рахунок батька (чоловіка навіть маючи таку ваду, дуже цінували на роботі, і він заробляв великі гроші), то мені вони теж висловили, що не поважають мене, що я терплю таку нікчемну людину, і що якби я розлучилася, то вони були б раді будь-якому новому адекватному чоловікові.
Після цих слів спілкування з обома синами чоловік припинив зовсім. Старший вирішив одружитися через деякий час і адже совість йому дозволила попросити у мене, за спиною батька, грошей на весілля. Я, звичайно, відмовила. Запрошення на весілля виглядало так: “ну приходьте, якщо хочете”.
Ми, звичайно, не пішли. Молодший м’якший, кілька років я поклала, щоб хоч якось налагодити спілкування з батьком, але вони спілкуються обмежено. Без брата йому ще можна щось пояснити, але як він з’їздить до старшого, стає несамовитим. У старшого народилися близнюки, їм уже 2 роки, а ми їх не знаємо та не бачили навіть фото. Хотіла якось помиритись зі старшим сином, але чоловік забороняє навіть думати в цей бік, каже, що таких не треба впускати у своє життя, навіть якщо це твій син. А старший син якось сказав, що я їх зрадила, обрала чоловіка, а не дітей та яка я мати, якщо обрала чоловіка?
Почуваюся дуже нервово, спати не можу. Плачу часто, бо хочеться всіх помирити, об’єднатися, хоч на онуків подивитися. Як поводитися з молодшим, щоб і його не втратити, намагаюся вмовляти чоловіка бути з ним потерпиміше. До речі, чоловік уже кілька років майже не випиває, він ходить до церкви, старається, я як можу його підтримую, навіть вдаю, що чарочку з ним піднімаю, пригублю, а сама виливаю її тихенько, щоб чоловік не бачив.
Як могла розповіла свою життєву історію. Хотілося б дізнатися про думку з боку. Чи стали б ви шукати можливість помиритися із сином? Або це зовсім кінець стосунків. Подруга каже, що поки чоловік живий, помиритись не вдасться, та й потім, я потраплю під великий пресинг, і син на мені відіграється за все.
