— Мамо, будь ласка, не відвозь нас цими вихідними до бабусі! Вона нам гратися не дозволяє, гуляти не відпускає. Я весь час вірші вчу, а Сашко малює натюрморти. Ми тільки цього року в школі їх проходити почали, а бабуся маленьку дитину змушує! Ставить перед ним вазу на стілець і вимагає, щоб Сашко її достеменно перемалював.
Людмила Олександрівна завжди любила командувати.
Напевно, ця риса характеру сформувалася в неї завдяки роботі — сорок років життя жінка віддала службі у виправній колонії. Подейкували, що засуджені боялися суворого лікаря.
Людмила Олександрівна за секунду вираховувала симулянта й доносила, куди треба. З нею домовитися було неможливо.
Сина, Влада, виховувала в суворості. Сорокарічний чоловік досі радився з мамою щодо великих покупок і взаємин із дружиною. Працював Влад у НДІ старшим науковим співробітником.
Ніколи в житті не пробував міцні напої і не палив, тому що мама б цього не схвалила.
Одружився теж із дозволу матері. Ліду на кандидатуру невістки Людмила Олександрівна схвалила — вона єдина з трьох дівчат Влада пройшла перевірку, влаштовану свекрухою.
Людмила Олександрівна тверезо оцінювала характер сина, тому хотіла, щоб поруч із ним була сильна жінка, така сама, як і вона. Тягар заробляння грошей у родині Влада й Ліди лежав саме на жінці.
Ще шість років тому після появи Катрусі, старшої доньки, вона влізла в шалені кредити й відкрила спочатку речову ятку на ринку.
Розкрутитися зуміла, тепер була власницею двох магазинів брендового одягу для дітей і дорослих та одного секонд-хенду. Остання точка, до речі, приносила найбільше доходу.
Ліда чудово розуміла, що виходила заміж за матусиного синочка. Про те, що Влад по кожній дрібниці радиться з матусею, теж знала. Жінку це абсолютно не турбувало.
Єдине, чим Ліда була не схожа на свою свекруху, — це ставленням до дітей. Людмила Олександрівна вважала, що дитину балувати не можна. Виросте шибеником і непотрібним для суспільства елементом.
Влад, за її розповідями, у дитинстві мав лише базовий мінімум. Зайвого одягу, іграшок, солодощів вона йому ніколи не купувала.
Ліда ж, навпаки, дітей обожнювала. У кожного з дітей був особистий ноутбук, смартфон, багато одягу та іграшок. Приходячи в гості, Людмила Олександрівна завжди обурювалася:
— Ви навіщо їм стільки всього купуєте? Лідо, дорогий телефон у сім років — це занадто. У вісімнадцять вони в тебе що попросять? По окремій квартирі? Машині?
— Якщо в мене буде можливість, я обов’язково їм куплю й машину, і житло. Заради чого я, по-вашому, живу? Заради них.
— Ти не забувай, Лідо, що в тебе і чоловік є. Краще б Владику новий ноутбук купила. Бо він мені нещодавно казав, що його старий апарат став працювати повільніше.
Почувши розмову, Влад втрутився:
— Не треба мені, мамо, нового ноутбука. На роботі є стаціонарний комп’ютер, а вдома я і на старенькому чудово працюю. Текстові програми тягне, і добре. Мені більше нічого не потрібно.
Людмила Олександрівна була не проти й фізичних покарань.
Першу й останню спробу підняти руку дітей Ліда відразу зупинила. Уже тоді Людмила Олександрівна зрозуміла, що сперечатися з невісткою — собі дорожче.
Якось, прийшовши в гості до сина, Людмила Олександрівна спокійно пила чай на кухні. Ліда готувала вечерю й відповідала на запитання свекрухи щодо бізнесу. Діти розпустувалися.
Катя, тікаючи від молодшого брата, налетіла на стіл і розлила чай на білу скатертину. Ліда на цей випадок навіть уваги не звернула. Людмила Олександрівна схопилася з міста, схопила онучку за руку й різко притягнула до себе:
— У тебе очі взагалі є? Що ти так бігаєш? Дівчинка має поводитися спокійно, розмовляти напівшепотом. А ти як поводишся?
— Нормально я себе поводжу. Не спеціально я чай твій розлила. Відпусти, я далі гратися піду.
— Негайно вибачся за свою поведінку. І пообіцяй більше ніколи так не робити!
— Ба, відчепися, будь ласка.
— Що? Як ти мене назвала? Що ти мені сказала? «Відчепися»?
Ліда повернулася вчасно, Людмила Олександрівна якраз замахувалася на онучку, збираючись відважити їй “потиличника”.
— Тільки спробуйте, — грізно промовила жінка. — Я не подивлюся, що ви — мати мого чоловіка. Мало вам не здасться. Не смійте підіймати руку на моїх дітей!
Людмила Олександрівна вперше за своє життя зустрілася з людиною, яка насмілилася дати їй відсіч.
Після цього випадку вона навіть трохи зашанувала невістку. Он як, не побоялася їй перечити!
Навіщо вона приходить?
З’являлася в гості Людмила Олександрівна завжди без запрошення. І в кожен свій візит літня жінка шукала, до чого б причепитися. Ліда на випади свекрухи абсолютно не реагувала.
Коли Людмила Олександрівна починала вичитувати невістку, наприклад, за немитий посуд, Ліда мовчки простягала їй губку й пляшечку з мийним засобом. Людмила Олександрівна відразу ж робила вигляд, що вона не розуміє, чого від неї хоче невістка.
— Навіщо мені це?
— Ну як! Вас дратує брудний посуд — помийте. Ось губка, ось мийний засіб. Де раковина, ви самі знаєте.
— Чому я повинна мити посуд у тебе вдома?
— Ще раз повторюю: вас же він дратує.
— У жінки завжди на кухні має бути чисто. Не тільки на кухні, а й у всьому домі. У тебе вже доросла донька, їй десять років, а ти досі її не навчила мити тарілки та кухлі!
— Навчиться ще. Усьому свій час. А я тільки нещодавно з роботи повернулася. Зараз трошки відпочину й візьмуся за прибирання. Усе, Людмила Олександрівна?
— Недбало це все-таки, Лідо. Вічно в тебе не так, як у людей.
— Ну й нехай. Вважайте це моєю індивідуальністю.
Людмила Олександрівна абсолютно не вміла поводитися з дітьми. Коли Катруся і Сашко були маленькими, вона до них узагалі не підходила. Влад один раз спробував попросити матір недовго потримати дворічного Олександра на руках, але та швидко відмовилася:
— Ні, не треба! Він же ні хвилини на місці всидіти не може. Крутиться, не дай бог, упаде ще. Пусти його на підлогу, нехай поповзає.
— Мамо, йому два роки, він уже давно сам ходить.
— Пусти, нехай походить. Як ви взагалі розумієте, чого ваші діти просять? Добре, Катя лепетати перестала, виразно розмовляє вже. А Сашко — взагалі нерозбірливо.
— Ти ж мене якось розуміла, коли я був маленький.
— Так, якось розуміла. Але було це майже сорок років тому. Я вже забула, як правильно поводитися з маленькими дітьми.
Брати дітей на вихідні Людмила Олександрівна стала, коли молодшому онукові виповнилося шість.
Катя була старша за братика на чотири роки. Відразу ж після першої поїздки донька попросила батьків більше не відправляти їх до бабусі.
Слово «дозвілля» Людмила Олександрівна розуміла по-своєму. Жінка вважала, що вільного часу в дітей бути не повинно. Весь день, із перервою на обід і вечерю, Катя та Сашко розвивалися.
Бабуся вирішила, що в молодшого онука є явний талант до малювання, тому змушувала шестирічну дитину годинами просиджувати біля мольберта, який, до слова, був подарунком Сашкові на його день народження.
На думку Людмили Олександрівни, у Каті були проблеми з дикцією, тому дитина в день повинна була вивчити й з виразом прочитати мінімум три вірші.
Незабаром Катя по секрету розповіла мамі, що в бабусі щовечора вони сорок хвилин мають сидіти нерухомо перед телевізором, доки йдуть новини.
А потім бабуся щоразу говорить їм слова, після яких брат плаче:
— Діти, ви повинні розуміти, що відбувається у світі, і робити правильні висновки.
— Бабусю, але я не розумію, — завжди починав плакати Сашко.
— Ти, Олександре, просто не стараєшся. Ти ненормальний онук, якщо не розумієш, про що говорять у новинах! Швидко розкажи, як треба правильно думати! Згадуй, чому я вас учила.
Після цього шестирічний хлопчик починав плакати ще голосніше й ховався за сестру.
Катя намагалася щось відповісти, щоб баба відчепилася, але та сердилася й твердила, що вони дурні й нічого не розуміють, і треба думати зовсім по-іншому. Так, як вона вчить.
Після того як Ліда дізналася про все, її обуренню не було межі.
— Щоб більше жодних поїздок до бабусі! Це що таке? — висловила вона чоловікові.
— Що? Що саме тебе не влаштовує? Що діти займаються?
— Що діти займаються нісенітницею! Учити вірші й малювати вази по кілька годин — це розвиток? Що це за фішка така — змушувати дітей дивитися на цей жах, який показують по телевізору?
— Лідо, мама моя завжди була такою. Я теж малював, читав. Навіть пам’ятаю, із глини ліпив — мама свого часу хотіла, щоб я гончарем став. А щодо новин… Мама завжди цікавилася політичною ситуацією в країні. Хвилює її ця тема!
— Що дивиться твоя мати, мені байдуже. Катю та Сашка нехай у свої політичні диспути не втягує. У наших дітей, Владе, нехай буде дитинство. Якщо твоя мама захоче побачитися з онуками — ласкаво просимо. Нехай приходить до нас. Сам їй про це скажеш чи мені зателефонувати?
— Сам скажу. Ти ж делікатно мамі про це не повідомиш.
Після відмови Ліди віддавати їй Катю та Сашка на вихідні, Людмила Олександрівна образилася. У гості приходити не перестала, але кілька років більше не просила онуків до неї приїжджати.
Ситуація змінилася, коли Каті виповнилося п’ятнадцять років.
Сашкові вже було одинадцять.
Бабуся зметикувала, що самій давати раду з домашніми обов’язками їй уже важко. У голові часто стала промайновувати думка: хто буде за нею доглядати, коли вона зовсім постаріє?
Син із невісткою точно не простягнуть руку допомоги. Залишаються тільки онуки.
Спочатку Людмила Олександрівна спробувала перекласти частину справ на невістку. На успіх цієї справи не сподівалася, але вирішила спробувати щастя. Ліда, як і очікувала свекруха, навідріз відмовилася бути безплатною хатньою робітницею.
— Лідочко, мені вже важко прибирати в квартирі. Уявляєш, я вчора затіяла, так провозилася шість годин. І це я тільки на видному місці прибрала. Меблі не рухала, на шафи та антресолі не залазила. Я хотіла тебе попросити… Ти не могла б три-чотири рази на тиждень ввечері до мене приїжджати й прибирати? Я зовсім стара стала, руки й ноги вже не слухаються.
— Ні, Людмило Олександрівно, на жаль, не можу. Я з роботи пізно приходжу, зараз ще ж один магазин відкриваю. І вдома таке саме прибирання, готування, прання. Від Влада зараз жодного зиску немає, він якусь наукову роботу пише. В одній квартирі живемо, а взагалі не бачимося.
— Як шкода. Ти тоді, Лідо, Катю попроси. Нехай вона після школи до мене приїжджає, трохи допомагає. Нічого важкого робити не доведеться. Так, тільки білизну розвісити після прання та прибирання зробити. Готувати вона в тебе так і не навчилася?
— Потихеньку вчиться. Я не наполягаю. Людмило Олександрівно, я змушувати доньку не буду. Ви їй самі зателефонуйте й попросіть допомоги. Якщо вона погодиться, будь ласка, нехай їздить. Я слова проти не скажу.
— Лідо, чому я повинна їй дзвонити й випрошувати? Ти ж мати! Просто накажи, вона зобов’язана тебе слухатися. Я її знаю, почне зараз випендрюватися, ціну собі набивати. Обов’язок це її святий — мені допомагати.
— У нас, Людмило Олександрівно, трохи різні поняття про обов’язки. Катя — вже доросла людина. Вона сама вирішує. Максимум, що я можу, — це попросити її на кілька годин у суботу чи неділю приїжджати до вас. Щодня вона вже точно їздити не буде. Дитина з репетиторами займається, вільного часу майже немає.
Людмила Олександрівна два дні збиралася з думками, перш ніж зателефонувати онучці.
Катя, побачивши на екрані ім’я дзвонившої, здивувалася: цікаво, що від неї захотілося бабусі? Вона ж дзвонила тільки на великі свята, і те, щоб вислухати привітання.
— Алло.
— Здрастуй, Катрусю. Як у тебе справи? Ти мене впізнала?
— Так, бабусю, впізнала. Справи добре. Як твої?
— Ой, Катрусю, погано зовсім. Я з цього приводу тобі й телефоную. Із мамою твоєю говорила нещодавно. Хотіла тебе попросити, щоб ти щодня після школи приїжджала на кілька годин до мене.
Я ж, онучко, вже не така бадьора, як раніше. У мене стільки справ у квартирі накопичилося: генеральне прибирання потрібно провести, постільну білизну випрати, пледи та килимки вибити. А сама я не можу, сил не вистачає.
— Вибач, бабусю, я не можу. У мене часу немає. Я, як ти й мріяла, регулярно розвиваюся. Щодня в мене заняття з репетиторами з англійської, математики та фізики.
— Як же так? Я ж твоя бабуся, ти зобов’язана мені допомагати. Приїжджай, я тобі смачних млинців напечу!
— У Конституції не написано, що я маю на шкоду собі допомагати тобі. Свої права та обов’язки я чудово знаю. До речі, бабусю, ти досі дивишся новини по телевізору?
— Звісно, щовечора.
— Ось під них і їж свої млинці, бабусю. Усього доброго. Мені час до репетитора.
Каті за настільки різку відповідь перед бабусею соромно не було. Можливо, вона хоча б зараз зрозуміє, як раніше була неправа. Життя ж — бумеранг.
🕊️ Підсумок
Ніколи не розставляйте пріоритети в житті, керуючись лише принципами контролю та користі, бо посівши вітер, пожнеш бурю. Ліда та її діти врешті-решт повернули Людмилі Олександрівні її ж жорсткі правила, коли вона сама потребувала тепла й допомоги.
Чи погоджуєтеся ви, що встановлення кордонів із родичами — це необхідний крок до здорових стосунків?
